ДЖОН ДОНН
(1572-1631)
 
ВИБРАНІ ПОЕЗІЇ
З англійської переклав Богдан ЗАВІДНЯК
 
 
З ЦИКЛУ «СВЯЩЕННІ СОНЕТИ»
 (Holy Sonnets)
 
* * *
 
Thou hast made me, and shall Thy work decay?...
 
Невже мене створив Ти, щоб стлівав?
Направ мене, о поспіши ж бо знов,
Надійде смерть, не випустить з оков,
Де втіхи, що їх вчора скуштував;
 
Незрушний, безнадійний стежить став,
Як смерті погляд по мені пройшов,
І жахом плоті ріс, і вис, мов ров,
Спустошивши аж до пекельних лав.
 
Зна Тебе у висотах моя душа,
Молю їй встати, хай же знову зрить!
Та хитро ворог давній спокуша,
 
Що мені не в силі звестись ні на мить;
Покрова Ласко! – можеш тільки Ти
Магнітом серце з криці притягти!
 
  Пер. 23 червня 2008 р. Б.
 
  * * *
 
  O might those sighes and teares returne againe ...
 
Коли б зідхання й плач прийшли звідтіль
У груди й очі, сплакані даремно,
У розпачі святому знову, – певно
Що й плід намила б слізна ця купіль.
 
Божку вклонившись, не спадали в діл
Потоки сліз? Не лусло серце щемно
З біди й терпіння? Каюсь повсякденно,
Терпіти мушу, що ж, я стерплю біль;
 
Жлуктій-п’яничко й злодій-нишпор ніччю,
Свербливий блудень, і кумедний зух – 
Ті хоч відведуть душу на опліччю,
 
У парі з горем. (Бідному) ж аж дух
Стиска від дум, що біль не дасть полегшу:
За все розплата – прогріши-но спершу.
 
Пер. 23 червня 2008 р. Б.
 
 
* * *
 
Oh, to vex me, contraryes meet in one ...
 
О хвилювання й сумніви в борні:
Мінливість неприродна йде за мною
Постійно слідом; коли ж над святою
Обітницею насміявсь, мені
 
Й смішне тепер розкаяння – в земні
Любові знов порину з головою:
В паланні мерзну, не знайти спокою,
Молюся мовчки в безміри марні.
 
Не смів на небо вчора глянуть; нині
Лещуся Богу влесливо й молюся:
А завтра, побиваючись здригнуся.
 
Хвилина віри, й спалахи гордині,
Як дивовижний трем: та все ж найкраще 
Було у дні, коли тремтів пропаще. 
 
 
Пер. 23 червня 2008 р. Б.
 
 
* * *
 
   Batter my heart, three person’d God, for, you ...
 
Збий серце, Триєдиний Бог, бо йшов
У стуку, сяйві, віянні, щоб цілий
Підвівся, вистояв я, Боже милий,
Розбий, займи, спали, створивши знов.
 
Я тут під узурпатором, немов,
Тебе впустив би в ім’я вищих цілей,
Та ум – намісник, захищати вмілий,
В полоні, свідок немочі, чи змов.
 
Хоч я палко люблю Тебе і любов
Була б міцніш, та ворог заручив.
Ти ж розлучи, з’єднай, звільни з оков,
 
Узяв собі би, абож ув’язнив.
Ні волі, ні цнот не пізнать, як рабом
Не стану Твоїм, лиш візьми-но силком.
 
Пер. 6 липня 2010 р. Б.
 
ЛИСТИ ДЕЯКИМ ОСОБАМ
  (Letters to Several Personages)
 
МІСТЕРУ К. Б.
  (To mr. C. B.)
 
  Thy friend, whom thy deserts to thee enchain ...
 
Мій друже, не забути з довгих літ
Ту, непробачну мить мені донині
Тебе й любов, що прирівняв святині:
Я вас покинув, а на серці – гніт;
 
Любов зорила й не боявся бід,
Не поганьбив, збещестив на чужині,
Любов серця в’язала нам єдині,
Та боляче ступала нам услід.
 
Чи бач, хоч сам покинув це безкрає
Небесне сяйво, й сонця красивішу,
В прощальну мить, у зиму найлютішу
 
У розумі любов не погасає,
  Хоч їсть журба, та я б стопив льоди,
  Лиш мурів її серця не пройти.
 
Пер. 23 червня 2008 р. Б.
 
МІСТЕРУ С. Б.
  (To mr. S. B.)
  Othou which to search out the secret parts ...
 
О, ти, що тайни закутків дізнав
Десь в Індії, чи райської Аврори
Пізнання, що відважно у простори
Мистецтва вдало вирушив уплав!
 
Не погорди ж, коли б не мандрував,
Як мореплавці, ідучи в походи,
Не оминай маленьку гавань – води
Б’ють свіжо з Гелікону, щоб черпав! 
 
Не спокушаю я сирен виттям, –
Зарізко це; і не схизматик в дії,
Що витина гострот благі надії;
 
Явити прагну виразно очам,
Роздмухавши із іскорки малої
Вогонь поезії в тобі ясної.
 
Пер. 23 червня 2008 р. Б.
 
 
ПРОЩАВАННЯ ІЗ ЗАБОРОНОЮ ПЛАЧУ
  (A Valediction: Forbidding Mourning)
 
As virtuous men pass mildly away ...
 
Спочин як чесний муж прийма
Й душі,  шепочучи сумні
Все друзі мовлять, зокрема:
«Вже відійшла», а інші ж – «Ні»;
 
Без лементу, ледь чутні рук
Ламать не будемо і ми,
Любові  радісний наш звук
Не зганьбимо перед людьми.
 
Як землетрус погубу й тлін
Гукне, лиш паніка сама;
Все ж нас далеких сфер уклін
Ніколи тремом  не пройма.
 
Любов обранців – із узвиш,
(Там суть їх) іншої й не ймуть
Розлуки, бо це частка лиш
Того, чого вона є суть.
 
Та ми кохаєм тонко так
Аж до безтями, до глибин,
І не згада ніхто з нас брак
Ні віч, ні уст, ні рук спочин.
 
Тож двоє душ, нас двоє нас,
Хоч мушу йти, та жде тривка
Розлука, з нас що потяглась,
Як нитка золота, ковка.
 
Так ставши в колі все  удвох,
У парі стійко на носок,
Душа, як циркульний виток
У зустрічний поверне крок.
 
Хоч вона в центрі, і були
Походи друга – збився з ніг,
Все ж вістку дав уклін, коли
Вертати мав на свій поріг.
 
Щоб стріла ти мене, то в крок
Несхитна твоя ніжка хай
Схиляється, щоб мій виток
Спинився, де покинув край.
 
  пер. 1 липня 2008 р. Б.
РОЗПАД
(The dissolution)
 
  Shee’is dead; and all which die ...
 
Вона мертва; а мруче
Верта до витоку стихій;
Та ми із цих стихій складали нас,
Одним були ми цілим.
І плоть моя тепер у ній
І те, з чого складався я болюче
Зросло у мені тягарем і враз
  Ледь не зійшов під тілом.
Мій пал вогню, ковтки повітря, та й
Ці води сліз,  та ще й земний одчай
Усе, що служить складником,
Любов, спустошила в мені нишком,
Та знов звела, переступивши край,
Я б довго жив ще серед сліз
Та пал, що спопеляв мене все ріс.
  Як в тих загарбників царів,
З привезених чужих скарбів,
Чим більше, – й тратять їх чимдуж, і мруть:
Оця (що вражено відкрила суть),
Ця смерть, така багата
До вичерпу ж.
Так і душа звільняється чимдуж
Наввиперед отій; бо лиш ядро з гармати –
Пороховите, в силі друге наздогнати.
 
  З липня 2008 р. Б.
ЕЛЕГІЯ НА УПОКІЙ ЛЕДІ МАРКГЕМ
(Elegie on the Lady Markham)
 
Man is the World, and death th’Ocean ...
 
Людина – світ, а смерть – це Океан,
Їй Бог надав людський вкривати лан.*
Це море суще поглина, дарма
Між ним і нами Бог межу трима,
Воно буремно  в береги вдаря
І не вщуха, та друзів одбира,
Тоді то й води суші (слізний жаль);
Вкривають землю, а небесна даль –
(Це плач душі, що за гріхи рида),
Змітає все, та – похорон, біда,
 Чей грішні й сльози – в гріх, омивши гріх!
Ми тонем після Ноя в плесах їх.
 Дано людині жало всіх отрут,
Б’ючи себе, лиш люди з жала мруть.
А сльози  наші – лінзи лжі, вони
Крізь бід вуаль не знімуть пелени.
Та їй це море лихом не лягло,
Як хвиля, що злиза піщане шкло,
Мереживом на нім, так саван свій
Холодна смерті кість подала їй.
Китайці згодом так фарфор у піч
Поклавши глину дістають устріч:
Могила – її посуд, що з глибин
Сапфіри, перли, діамант, рубін,
З чого складалась її плоть – в одвіт
Оберне в душу Бог, спаливши світ,
Новий почавши  – та з імен буття
Він їй присудить еліксир життя. 
Говорять, море тратить, взявши тлін;
Тілесна смерть (молодший брат) в уклін
Цій смерті старшій – смерті душ, б’є знов
Хоча й полонить – та звільня з оков.
Та і одна і друга терплять крах
Трофеєм служить нам могильний прах;
Бо не у смерті той, кому відраза – гріх,
Кому ж приємна смерть, вона візьме  і їх.
Ніхто не вмре, хто тліну не хотів.
Вона і в смерті – непорочна з дів.
І Ласка Божа в ній така була,
Що й чиста гріх оплакати могла.
Так з плямки зронить білий колір жаль,
Отрути крапля вмить зіб’є кришталь!
Вона й грішила тільки, щоб слова:
“Хто без гріха?” – підтвердити, бува.
А совість в неї – кришталя чистіш,
Що бракло й правді крихти лжі, скоріш.
Недогляди, обмовки – натяк віч,
Як ляже гріх на річ – чіткіша річ.
Як Херувими, їм дано крильми,
(Мойсей це знав), – ширяти над людьми:
Так і душа її на небесах
По сходах сходить, що ростуть в сльозах.
І Богові припала до душі,
Смерть кається за прудкість, в програші.
Бо ж любою була покійна всім,
А доброю! Шляхетність обійдім,
Спростовуючи єресь, що мовляв
Бог жінці дару дружби не додав.
Я краще промовчу і про цноту,
Щоб не подумали, як про оту
Стару панянку, й Смерть не увінчав,
Бо ще подума – заслужила слав.
 
Пер. 3 липня 2008 р. Б.
ЗАПОВІТ ДЖОНА ДОННА
(The will by John Donne)
 
Before I sigh my last gasp, let me breathe ...
 
О, перш ніж відійде від мене дух,
Любове, прихили востаннє слух:
Хай Аргус зір візьме із віч моїх,
Коли ж осліпну, в дар Любове їх.
Послам держав я радо слух віддам;
  А сльози морю, чи жінкам;
О, навчи, Любов, прохаю!
Вгодити тій, що й двадцять покохає,
І щось подарувати тим, хто вже це має.
 
Мою постійність я планетам дам,
А правду – тим, хто відданий верхам,
Мою відвертість, щирість їй услід
Дам єзуїтам; блазню – сум в одвіт.
Мовчання – тим, хто бачив чужину,
  Хай капуцин візьме казну.
  Тепер, Любове, я б навчивсь
Кохати тільки ту, з ким не здруживсь,
Обдарувавши всіх безсилих цього, чимсь.
 
Римо-католикам – віру мою,
Схизматикам амстердамським я шлю
Діла благі, в них зичливість моя
– Вертаю університету я.
Нестримним воям – скромність і поштивість,
  Ну, а гравцям – терпеливість.
Навчи отак, Любов, мене
  Не рівним кохати лиш ту, і одне
Щось тим в дарунок скласти, хто геть його жбурне.
 
Друзям про себе думку дарую,
Ворогу промисел мій зискую,
Сумнів заповідаю схоластам;
А лікарям – недугу, з баластом.
Природі – все те, що в віршах сказав;
  Колегам – мій розуму сплав:
Уславити б любов хотів,
 Ту, що зродила в мені пал любощів,
З виглядом, наче це дар, повернулих дарів.
 
За ким дзвенить вже так прощально дзвін,
Хай рецептурну книгу візьме він;
Моральні настанови  - хай Бедлам,
Медалі бронзові – дай бідарям;
Тим, хто далеко живе від краю,
  Англійську заповідаю.
Любове, ти лиш ту любить 
Велиш, хто дружбу легко розділить
Хотів би і цей дар мій знецінити в цю ж мить.
 
 
Здаривши все, я ціль відкрию вслід:
Помру – зі мною вмре й любови світ.
І буде не цінніш оцих красот,
В забутих штольнях злиток позолот;
Граційність ваша знадобиться там
  Як дзиґар сонячний гробам:
Любове, велиш мені ти
  Любити ту, в чиїх очах зіскніти,
Для винаходу й спроби шлях, – щоб трьох їх зжити. 
 
Пер. 23 червня 2008 р. Б.