Єлизавета Гречанюк. ЗАГАДКА ТРЬОХ ВЕДМЕДІВ

Єлизавета Гречанюк

ЗАГАДКА ТРЬОХ ВЕДМЕДІВ 

Чимало художніх образів або текстів, які вважають «класичними», мають у шафі кілька скелетів – майже не знаних фактів із історії написання. Одним із таких творів є англійська казка про трьох ведмедів, і в її кістяках спробуємо розібратися.

Казка набула популярності, відколи 1837 р. вийшла друком в анонімній прозовій збірці «Доктор» (The Doctor). Як з’ясувалося пізніше, автором її був славетний англійський поет Роберт Сауті. Втім, усупереч думці фольклориста Джозефа Джейкобза, що вмістив цю версію в своїй збірці англійських казок (English Fairy Tales, 1890), Сауті не був автором казки, а лиш опрацював її. (Хоча певною мірою Джейкобз був провидцем – із часом казка стала таки по-справжньому народною). Відшукати точно такої народної казки досі не вдалося, зате відома шотландська казка Scrapefoot, зі схожим сюжетом де зловмисником, що з’їв ведмедячу кашу, зламав ведмедячий стільчик і спав у ведмедячому ліжку, був Лис, а не стара бабця, вигадана вже поетом. Доказом, супроти тези Джейкобза є те, що за шість років до виходу «Доктора» англійка Елеанора М`юр (Еleanor Mure) видала для свого племінника книжечку з власною версією казки. Певне, через жорстокий фінал – упіймавши незвану гостю, ведмеді спершу намагалися її спалити, потім – утопити, а по тому – посадовили на палю – такий варіант лишився майже невідомим.

Водночас Саутівську «Історію про трьох ведмедів» уподобали – приміром, 1839 р. захоплений анонімним автором Джордж Найкол (George Nicol) поклав її на вірші, скрупульозно зберігши всі дрібниці. Втім зміни не забарилися: за десять років по тому, 1849, героїня, що народилася старою, по-фітцджеральдівському помолодшала й здобула ім’я – Silver-hair. Дитячий письменник і видавець Джозеф Канделл (Joseph Cundall) пояснював своє втручання тим, що йому відома версія саме з такою героїнею-дівчинкою замість огидної старої бабці, тим паче, що казок із ними й так не бракує. Цікаво, що всього-на-всього 1853 р. у збірці казок тітоньки Фенні (Aunt Fanny), виданій у Нью-Йорку, обкрадала ведмедів ще бабця. Попри потужний вплив англійської літератури на тодішню американську, можна припустити, що версія Канделла ще не дісталася до амеріканського континенту.

Від цього часу друкувались обидва варіанти, причому спостерегти бодай-якусь закономірність у преференціях укладачів дитячих збірок складно. Ім’я дівчинки зазнало неабияких змін: коли спершу в ньому згадувалося сріблясте (silver) волосся (hair), згодом другу складову заступили пасма (locks, Silverlocks уже 1873), пізніше коси набули золотистого кольору (Golden Locks, 1844, Golden Hair, 1889), доки ім’я нарешті не набуло форми, відомої сьогодні – Goldilocks (1918).

Саутівська бабця, та її наступниці були виразно негативними героїнями – для них не жаліли відразливих епітетів чи й промовистих подробиць, як те, що всі вони безбожно лаялися як саме порядні автори, звісно, не наважувалися зацитувати. В «Історії про трьох ведмедів» бабця – уособлення зла, що за казковими законами, має бути покаране. У фіналі, перелякавшись ведмедів, бабця стрибнула у вікно, що сталося з нею потім – невідомо, хоча з варіантів, які припускали автори й після Сауті (може, шию зламала, в лісі заблукала чи її кинули у в’язницю за бродяжництво), заледве героїні судилася щаслива доля.

Image
Ілюстрація до віршової "Історії про трьох Ведмедів" Дж. Найкола. Лондон, 1839.

Авторське ставлення до Золотоволоски (за її сучасним іменем) докорінно змінилося: редактори казок переважно виправдовували її вчинки браком виховання. Місіс Велентайн (Mrs. Valentine) у своїй значно дофантазованій версії 1889 р. зробила дівчинку сиротою, що самотою жила в лісі, отож не мала нікого, хто б пояснив їй, що добре, а що погано. Стоїть осторонь надзвичайно оригінальна версія Волтера Крейна (Walter Crane) 1873 р. Його книжечка – так звана «іграшкова» (toy book), такий собі протокомікс, складалася з шести ілюстрацій на повну сторінку, з текстовими вставками. Подібні книжки були дуже дешевими, а тому – доступними найбіднішим родинам. Крейн робить героїню шукачкою пригод (причому приключка з ведмедями – тільки один із трапунків, про які автор повідує малим читачам), допитливою дівчинкою, отож повністю виправдовуючи її вчинки звичайною цікавістю. Крейн порятував Срібноволоску в кінці – вона неушкоджена повернулася до няні, якій і розповіла про свої неймовірні пригоди. А оскільки тут і в схожих варіантах казки пізніше беззаперечним втіленням зла дівчинка вже не була (на ілюстраціях її неодноразово зображали подібною до ляльки – з пухкими щічками, світлими кучерями), то й карати виявилося нікого.

Image
Ілюстрація Р. Андре до книги "Троє ведмедів". Нью-Йорк: вид. братів Маклохленів, 1888. 

Лора Ф. Креді (Laura F. Kready) у своїй праці «Студія чарівних казок»1 засвідчує, що значно більшу цікавість у найменших читачів викликають казки, де героями є діти, певне, тому, що з ними легше співвіднести самих себе. Тож цим можна частково пояснити омолодження Саутівської бабці.

Щодо жанру чарівної казки в ХІХ ст. і згодом точилися палкі суперечки. З одного боку, їй закидали ескапізм, те, що, начитавшись казок, дитина потрапляє у вигаданий світ, вибратися з якого щодалі складніше. З другого – це безглуздо заперечувати, для вікторіанської дитячої літератури казка була надзвичайно вигідним жанром – навіть якщо мораль не була така вже очевидна, що траплялося не часто, казка завжди надавала приклад доброго й поганого.

Так і в нашій історії брудній бабці чи невихованій дівчинці завжди протиставлялися троє ідеальних персонажів, нехай і не людей. Троє Ведмедів майже в усіх редакціях – взірці вікторіанських чеснот: доброти, гостинності, вихованості, гарних манер. Вони наче застерігали малечу, що їсти гарячу кашу не можна, бо обпече рота,й пояснювали, що, прокинувшись ранку, необхідно відчиняти вікно. Втім, деяких змін не уникли й вони.

В Сауті Ведмеді різнилися тільки за розміром і голосом: великий Ведмедище (Great, Huge Bear) середній Ведмідь (Middle-sized Bear), і маленький Ведмедик (Little, Small, Wee Bear). І ніколи не було сумніву чи й питання щодо того, якої вони статі – в Найкола навіть згадано, що Ведмеді голилися. Втім, у виданнях середини ХІХ ст. уважний читач міг помітити, що текст казки й ілюстрації до неї суперечать одне одному. Коли на малюнках Ведмеді лишалися трьома холостяками, в тексті вони перетворилися на повноцінну родину – Тата, Маму та Синочка. Цікаво також, що в усіх знайдених варіантах і на всіх ілюстраціях Ведмежа – винятково хлопчик, отже, якісь залишки початкового задуму зосталися.

Image
Парубоцьке життя трьох Ведмедів. Ілюстрація до віршової "Історії про трьох Ведмедів" Дж. Найкола.
Лондон, 1839.

Яким чином показати стать і родинний статус Ведмедів? Одягти їх! Коли одні художники обмежувалися циліндром і тростиною для Тата, капелюшком і парасолею для Мами та іграшкою для малого, інші перетворили Клишоногих на досить заможну, коли судити з убрання, родину. На багатьох малюнках, як і в Р. Андре вище, Ведмеді завели собі вулики, вирощували квіти, повісили фіранки на вікна, постелили чисту скатертину, тоді як у Сауті вони були, безумовно, дикими холостяками. Всі ці перетворення можна потлумачити, духом вікторіанської доби, який культивував домашність, родинність, заохочував пестливі звертання «Papa, Mammy» замість «Father та Mother» (це теж відбилося в іменах Ведмедів різних редакцій). 

Image
Родина Ведмедів щпацірує, чекаючи, доки вистигне каша. Ілюстрація Р. Андре.
Нью-Йорк: Вид. братів Маклохленів,

Image
1888.  Великий Ведмедище бачить, що хтось куштував із його миски. Малюнок Л. Л. Брука. Лондон, 1905.

Інколи Ведмедям можна закинути хіба що жорстокість, але й тоді не всім: у версії Крейна, доки Мама з Татом мізкують, як краще з’їсти дівчинку, Ведмежа заступається за неї і саме завдяки йому героїні вдається втекти.

Малюнки також стають простором для гри, зверненої, щоправда, до дорослішого читача. На ілюстраціях Андре 1888 р. у спальні ведмедів на стіні висить цікава табличка – «Bear and Forbear», дослівно «терпи й знось», що містить гру слів, адже англійською bear це ще й «ведмідь». На ведмежій кухні вже на малюнках Л. Леслі Брука 1905 р. бачимо вивіску «Thyme is Honey. Save it», тобто «Чебрець – це мед. Бережи його», що є натяком на відомий вислів Бенджаміна Франкліна «Time is Money» – «Час – це гроші». 

Сьогодні видаються різні версії англійської казки, втім, та, де героїнею є Золотоволоска, либонь, знаніша. Цікаво, що дівчинка, зрештою, не тільки з’їла їхню кашу, а й потіснила Клишоногих у назві казки: вона відома як «Goldilocks and the Three Bears», хоча Саутівську версію та більшість наступних було названо «The Story of the Three Bears» або частіше просто «The Three Bears». Принаймні саме версія із Золотоволоскою пародіюється – можна згадати гротесково-бурлескну поезію Роалда Дала (Roald Dahl) «Золотоволоска та троє Ведмедів» (1982). Автор чи не вперше розсудив персонажів із погляду здорового глузду: дівчинка, що вдирається до чужого помешкання і псує чужі речі не може бути взірцевою героїнею казки.

До слова, за Даловим твором 1997 р. австрійський композитор Курт Шверцік (Kurt Schwertsik) написав оперу – основою її сюжету слугував бурлескний суд над найменшим Ведмедиком за напад, нібито скоєний на Золотоволоску. Шверцік увів нових персонажів: Лиса-адвоката, суддю Лева, прокурора Гієну, тож дійство, певне, було подібне до сцени суду з середньовічного «Рейнеке Лиса». Зрештою, Ведмедів було виправдано і показано істинну сутність Золотоволоски та ту травму, якої ця ошуканка завдала порядній родині.

Насправді, Дал і Шверцік – не перші, хто перетворив казку на гротескне видовище. Тут варто на мить повернутися назад, до Англії ХІХ ст. і велелюдних різдвяних вистав, популярних як серед малих, так і дорослих, створених за сюжетами казок і античних міфів. Джон Б. Бакстоун 1853 р. написав виставу в стилі комедії дель-арте «Арлекін і троє Ведмедів або Маленька Срібноволоска та феї».

Image
Афіша вистави Дж. Б. Бакстоуна 26 грудня 1853 р.

У ній героїню вкотре виправдано: Срібноволоска від початку не була допитливою, її зачарували феї. Утім, вона стала й хитрішою, бо ж коли Ведмеді її таки впіймали й намірилися з’їсти, дівчинка попросила перед смертю принести їй молоток і цвях, яким спритно проштрикнула і прибила до підлоги троє хвостів, а сама стрибнула в вікно. Переслідувана матір’ю, коханим, закоханим у неї сквайром і його людьми, за допомогою королеви фей Срібноволоска перекидається на Коломбіну, її милий – на Арлекіна, а сквайр і його найманці на Панталоне та клоунів. Власне, виступом клоунів дійство й завершувалося.

Хоча чільними комічними персонажами в Бакстоуна Ведмеді не є – ці ролі виконують персонажі комедії дель-арте – мабуть, «Арлекін і троє ведмедів» усе-таки могла мати вплив на формування трьох гумористичних образів.

Перше відкрите проголошення гумористичності в тексті казки маємо у версії тітоньки Фенні, де сама казка є вставною – тітонька розповідає її дівчаткам, які потім переказують мамі цю «кумедну історію про трьох ведмедів», хоча нічого смішного, порівняно з попередніми варіантами, до неї додано не було. Саутівська «Історія» має певний відтінок комічного завдяки контрасту найбільшого та найменшого Ведмедів (яку було підкреслено ще й ось так, величиною шрифту реплік), антропоморфізації (не всі ведмеді їдять ложками з мисок кашу). Проте можливо, розсмішити читачів автор усе-таки не прагнув.

У дитячій книзі ілюстрації і текст тісно взаємодіють, і з огляду на це випадок «Історії про трьох ведмедів» набуває більшої цікавості. Як бачимо, в тексті, крім статі та родинних стосунків,  а звідси – імен, інших радикальних змін в образах не відбулося. Натомість саме на ілюстраціях вони набули більшого гумористичного забарвлення. Так, на більшості малюнків троє Ведмедів – цілком комічні персонажі, що відбивається в їхніх позах, виразах облич (як у Леслі Л. Брука вище), одязі. Яскраві барви, що змінили чорно-білість, особливо одягу, надали Клишоногим вигляду незграбних франтів. А (чомусь) латинські написи на славетних мисках «ursus major, minor, minimus» створюють іще більший дисонанс. На ілюстрації 1911 р. підписи на родинних портретах Ведмедів підсилюють повідомлення, що боятися їх не треба: Teddy №1, Teddy №2, Teddy №3. Отож, лагідним іменем плюшевого ведмедика наділено цілком диких казкових ведмедів.

Дал, а за ним Шверцік, кплять із усього: з героїв казки, надто ж з тієї серйозності ставлення до моральної складової історії, такої поціновуваної у вікторіанську добу. Гумор у них поступається іронії, гротеску, навіть сарказму.

За братами Гримм2 казка як жанр зазнала еволюції від грубших форм до вишуканіших. Таке твердження цілком можна застосувати до «Історії про трьох ведмедів»: від давнішої казки з жорстокими, неприємними деталями вона еволюціонувала до естетичнішої, відшліфованої поколіннями домашньої історії, не так страшної, як кумедної. І попри все, казка, ніби медом намазана, досі є однією з найбільш відомих і улюблених серед маленьких читачів.


Примітки: 

1 Laura F. Kready A Study of Fairy Tales – http://www.gutenberg.org/cache/epub/13666/pg13666.html

2 Там само.