Ніл Гейман. Цинамон

Ніл Гейман – автор фантастичних оповідань, романів,  аудіоп’єс та сценаріїв до фільмів. Народився 1960 року в місті Портчестер, Велика Британія. З 1983 видавав газету коміксів «Піщана людина» («The Sandman»). Дебютував 1984 року в журналі «Imаgine».  З тих пір опублікував близько двох сотень оповідань, найкращі з яких увійшли до збірок «Ангели й відвідини» (1994), «Дим і дзеркала» (1998) тощо. Оповідання «Кораліна» (2002)  дістало премію Британської асоціації фантастики. Серед фантастичних романів Геймана можна відзначити «Добрі ознаки» (1990, у співавторстві з Террі Пратчеттом), «Зоряний пил» (1997), нагороджений Міфопоетичною премією, й «Американські боги» (2000), який приніс письменникові «Х’юго», премію імені Брема Стокера, а в квітні 2002 і «Небюлу». Автор сценаріїв до фільму «Беовульф» Роберта Земекіса, серіалу «Ніколиде» («Newerwhere»), екранізації власного роману «Дзеркальна маска» і мультфільму «Кораліна». З 1992 мешкає у США.



Ніл Гейман

Цинамон

Оповідання

З англійської переклали Богдана Романцова та Ніка Чулаєвська

 
 
Перекладено за текстом з офіційного сайту Ніла Геймана – http://neilgaiman.net/cinnamon/
 

Дуже давно в одній маленькій спекотній країні, де все було старим, жила собі принцеса Цинамон. Її очі-перлини були надзвичайно гарними, але незрячими. Вона бачила світ кольору перлини: біло-рожевий із тьмяним полиском.

Цинамон не говорила.

Будь-кому, хто навчить Цинамон говорити, її батько та матір, Раджа і Рані, пообіцяли кімнату в палаці, сад невисоких мангових дерев, емалевий портрет тітки Рані й зеленого папугу.

З одного боку країну оточували гори, з іншого – непрохідні джунглі, тому лише зрідка приходили люди, щоб навчити Цинамон говорити. Але вони все ж приходили. Жили в кімнаті й вирощували манговий сад, і годували папугу, і милувалися портретом тітки Рані (чия краса була знана у свій час, хоча вік і розчарування зіпсували її), але врешті йшли геть розчаровані, проклинаючи мовчазну дівчинку.

Одного дня до палацу прийшов тигр, чорно-помаранчевий нічний кошмар, великий і лютий. Він ішов, як бог – так ходять тигри. Люди злякалися.

– Боятися нічого, – сказав Раджа. – Дуже мало тигрів їдять людей.

– Але я їм, –  сказав тигр.

Це вразило людей і ще більше злякало.

– Ти міг збрехати, –  сказав Раджа.

– Міг, –  відповів тигр, – але не збрехав. Я тут, аби навчити людське дитинча говорити.

Раджа порадився з Рані, і, незважаючи на поради тітки Рані, яка вважала, що тварину треба гнати з міста мітлами і дрючками, тигру показали кімнату в палаці та манговий сад і дали емалевий портрет. Йому б навіть дали папугу, якби той з криками не злетів на дах і не відмовився спускатися.

Цинамон привели до кімнати тигра.

«Була собі дівчина з Риги – скрикнув папуга з високої балки. – Поїхала верхи на тигрі. Прийшов звір додому, а леді – у ньому. Така ось поїздка на тигрі».

(Хоча, зважаючи на історичну та літературну точність, мушу наголосити, що насправді папуга цитував інший вірш – давніший і трохи довший, але загалом зі схожим змістом).

 – От, –  сказала тітка Рані, – навіть пташка знає.

– Лишіть мене з дівчиною, – сказав тигр.

Знехотя Раджа, і Рані, і тітка Рані, і слуги залишили звіра з Цинамон. Вона запустила пальці у його хутро і відчула гарячий подих в обличчя.

Тигр узяв Цинамон за руку.

– Біль, –  сказав тигр і запустив гострий, мов ніж, кіготь у руку Цинамон. Він проштрикнув її м’яку смагляву шкіру, й на долоні виступила крапля яскравої крові.

Цинамон заплакала.

– Страх, –  сказав тигр і став гарчати. Він почав муркотіти ледь чутно, потім –  як далекий вулкан, нарешті загарчав так голосно, що стіни палацу здригнулись.

Цинамон затремтіла.

– Любов, –  сказав тигр і своїм шорстким червоним язиком злизав кров з долоні Цинамон і лизнув її м’яке смагляве обличчя.

– Любов? –  нерозбірливо прошепотіла Цинамон.

Тигр відкрив пащу і вишкірився, як голодний бог. Так роблять тигри.

Того дня місяць був уповні.

Був ясний ранок, коли дитина і тигр вийшли з кімнати разом. Грали цимбали, співали яскраві птахи, й Цинамон із тигром йшли до Рані і Раджа, які сиділи у тронній залі в оточенні слуг, котрі обмахували їх пальмовим гіллям. Тітка Рані сиділа в кутку і пила чай із незадоволеним виглядом.

– Вона вже може говорити? –  запитала Рані.

– Чому ви не запитаєте в неї? – прогарчав тигр.

– Ти можеш говорити? –  запитав Раджа у Цинамон.

Дівчина кивнула.

– Хм, –  гмукнула тітка Рані. – Вона може говорити не більше, ніж облизати свою спину.

– Тш! – сказав Раджа тітці Рані.

– Я можу говорити, –  сказала Цинамон. –  Я думаю, я завжди могла.

– Чому ж ти тоді мовчала? –  спитала мати.

– Вона й зараз не говорить, –  пробурмотіла тітка Рані, трясучи пальцем, схожим на палицю. – Це тигр говорить за неї.

– Хтось може примусити цю жінку замовкнути? – запитав Раджа.

– Легше змусити їх говорити, ніж мовчати, – сказав тигр, поклавши край цій розмові.

І Цинамон сказала:

– Чому ні? Бо мені нічого було сказати.

– А тепер? – запитав батько.

– А тепер тигр розповів мені про джуглі, про базікання мавп і запах світанку, і смак місячного світла, і шум крил фламінго, коли зграя здіймається в повітря, – сказала вона. – І ось, що я хочу сказати: я іду разом з тигром.

– Ти не можеш цього зробити, –  сказав Раджа. – Я забороняю.

– Складно, – сказала Цинамон, – заборонити тигрові щось, що він хоче.

І Раджа й Рані, трохи подумавши, погодились, що це так.

– І, крім того, –  сказала Рані, –  вона там точно буде щасливішою.

– А що ж робити з кімнатою в палаці? І манговим гаєм? І папугою? І портретом старенької тітки Рані? –  запитав Раджа, який завжди бачив практичний бік справи.

– Віддайте їх людям, –  сказав тигр.

Тож було оголошено, що городяни віднині є гордими власниками папуги, портрета, мангового гаю і що принцеса Цинамон може говорити, але залишає їх ненадовго, їдучи здобувати освіту.

Натовп зібрався на міській площі, невдовзі двері палацу відчинилися, і звідти вийшов тигр з дівчинкою. Тигр повільно йшов крізь натовп, а на його спині сиділа дівчинка і міцно трималася за хутро. Скоро їх обох проковтнули джунглі. Так ідуть тигри.

Тож зрештою нікого не з’їли. А що стосується старенької тітки Рані, то пам’ять про неї поступово замінив портрет на міській площі, на якому вона назавжди залишилася гарною і молодою.