НЕЗАБУТНЯ МАРІЯ

Пам’яті української патріотки - доктора медицини Марії Фішер-Слиж

Два десятиріччя мого життя пов’язані з цією дивовижною людиною світлої душі й палкого серця. Щаслива нагода познайомитися з пані Марією випала у травні 1990 року, коли у складі делегації Спілки письменників України (Микола Вінграновський, Євген Пашковський, Юрій Сердюк, Олег Микитенко) я прилетів у Торонто на сьомий з’їзд організації українських письменників Канади й США „Слово”. З’їзд, на якому були присутні не тільки старші й молодші літератори, але й представники української та англомовної преси, різних громадських організацій, поважні духовні особи, бізнесмени (серед них славнозвісний меценат Петро Яцик), сиві ветерани УПА та інші діаспоряни, проходив із великим піднесенням. Усім цікаво було послухати звіт голови „Слова” Остапа Тарнавського , голови онтарійської управи Марії Голод, прилучитися до обговорення, поглянути на київських гостей.

Для мене цей приїзд був важливий ще й тому, що в наступному, 1991 році, планувався спеціальний номер журналу „Всесвіт”, присвячений сторіччю української еміграції, і я знайомився й розмовляв з багатьма діячами культурного життя Канади – співредактором українського журналу сучасної культури „TERMINUS” Адріаном Іваховим, редактором журналу „Forum”, президентом Канадського шевченківського культурного товариства Ендрю Григоровичем, письменниками Олегом Зуєвським, Яром Славутичем, професорами Богданом Кравченком, Петром Потічним, Томасом Приймаком, Валер’яном Ревуцьким, Ярославом Рудницьким, священиком Ігорем Куташем (автором дисертації про Г.Сковороду), „дивізійниками” Степаном Ільницьким і Василем Веригою, „прогресистами” Петром Кравчуком, Майклом Морозом, митцями Петером Шостаком, Галиною Клід та багатьма іншими видатними представниками української діаспори в Новому Світі.

У ті дні в Торонто я й познайомився з невисокою на зріст, чарівною, завжди усміхненою жінкою – доктором-педіатром Марією Фішер-Слиж. Вона після 30-річної медичної практики у Сполучених Штатах вийшла на пенсію, перебралася до Канади і вже друге десятиріччя мешкала в Торонто, беручи діяльну участь у всіх українських громадських заходах. Тоді ж пані Марія люб’язно запропонувала мені та Юрію Сердюку спинитися в її затишному двоповерховому котеджі в зеленій околиці міста, із чим ми охоче погодилися. Коли за тиждень я повернувся з острова Вікторія й Ванкувера, куди літав на запрошення письменника Вільяма Вальдгардсона, я знову потрапив на кілька днів під гостинний дах пані Марії. Було цікаво гортати книжки українською, англійською, німецькою, польською мовами в її бібліотеці, слухати розповіді про дитячі та юнацькі роки Марійки Слиж в її рідній Коломиї, Белзі, Львові, Холмі, про поневіряння в таборах для переміщених осіб, навчання на медичному факультеті Мюнхенського університету ім. Людвіга Максиміліана та переїзд до США й одруження з німецьким лікарем Рудольфом Фішером. Разом з пані Марією ми побували в історичному музеї провінції Онтаріо, бібліотеці Йоркського університету, на українському цвинтарі, в оселі „Київ” та інших прикметних місцях Торонто – центру західного українства. Саме з того часу вона стала щирою прихильницею і читачкою „Всесвіту, зокрема канадського числа, яке вийшло у листопаді наступного 1991 року

Через рік знайомство з пані Марією відновилося вже в Києві, куди вона приїздила постійно, відколи Україна здобула незалежність. У 1993 р. вона відвідала редакцію „Всесвіту, побачила, в яких умовах ми працюємо, перемагаючи скруту. Згодом я мав радість показати пані Марії цікаві для неї і для мене куточки міста, ми разом побували в Софії й Лаврі, де пані Марія героїчно піднялася крутими східцями на дзвіницю, у Видубецькому монастирі й Кирилівській церкві, у нововідбудованій церкві Пирогощі й Парламентській бібліотеці, на Андріївському узвозі й Музеї української літератури та інших визначних місцях столиці. Кілька разів ходили на концерти до філармонії та Залу органної музики, Оперного театру на „Запорожець за Дунаєм” та „Турандот”, театру Франка на „Кайдашеву сім’ю”, чи на чергові річні фінали конкурсу знавців рідної мови, започаткованого Петром Яциком. Я тільки дивувався, наскільки глибоко шанувала пані Марія історію й культуру України, як любила вона книжки, як невпинно прагнула побачити все нові й нові цікаві місця Києва й України. Така жага нових знань викликала особливе захоплення цією людиною.

Із середини 90-х років під час приїздів до Києва пані Марія незмінно зупинялася у нашому помешканні по вул. Богдана Хмельницького, 68, у тому самому письменницькому будинку „РОЛІТ” (робітників літератури – так звався він ще з довоєнних часів), де здавна мешкала родина Микитенків. Вона одразу знайшла спільну мову з моєю дружиною Галиною, глибоко перейнялася трагічною долею вбитого НКВД у 1937 році мого батька Івана Микитенка, який тоді очолював Спілку письменників України. Познайомилася з нашими синами Євгеном та Юрієм і навіть з малими тоді ще онуками Дмитром і Тарасом. Їй заімпонувала наша скромна гостинність. У побуті пані Марія була дуже невибагливою, не дозволяла влаштовувати якісь пишні частування, задовольнялася найскромнішими стравами, дуже зрідка погоджувалася на чарочку червоного вина. По неділях неодмінно ходила до греко-католицьких церков поблизу Аскольдової могили та Художнього інституту.

Після здобуття Україною незалежності Канадське товариство приятелів України розгорнуло важливу культурно-громадську акцію – завезення до найбільших міст України (Донецьк, Харків, Сімферополь, Чернігів, Одеса, Київ та ін.) кілька десятків тисяч українських і англійських книжок (художня література, довідково-енциклопедичні видання), влаштовуючи канадсько-українські бібліотечні центри. Лише пізніше я дізнався, що душею, організатором і меценатом цієї справи була член управи Товариства приятелів України пані Марія Фішер-Слиж. Привезені книжки розподілялися у призначені для них обласні міста, і для відкриття бібліотечних центрів щоразу виїздила група гостей з Канади, серед яких обов’язково була пані Марія, і невтомний зв’язковий діаспори й України київський письменник Михайло Слабошпицький. Кілька разів для виїзду в Чернігів, Полтаву, Черкаси, Суми було запрошено й мене.

Спільні подорожі у згадані місця назавжди залишилися в моїй пам’яті, оскільки були пов’язані не так з офіційним відкриттям привезених бібліотек, як з відвіданням історико-заповідних місць у тих регіонах. Так, нам довелося побувати в Суботові на колишньому обійсті славного Богдана Хмельницького, у його родинній церкві-фортеці, на місці отієї „розритої могили”, оспіваної Шевченком; у гетьманській столиці Чигирині, у Мгарському монастирі, меморіалі Пантелеймона Куліша у Мотронівці, у фондосховищі історичного музею Чернігова (дім Лизогуба), біля пам’ятника Героям Крут, в околицях трагічного Чорнобиля, - всього не перелічити. Особливо вабила завзяту мандрівницю Мазепина столиця Батурин, де ми були не один раз і в археологічні та реставраційні роботи якого пані Марія вкладала чималі кошти.

Вона було дуже ощадливою в побуті, у витратах на себе і водночас щедрою. В мандрівках по Києву уникала таксі, не дозволяла заходити в ресторан, лише в недорогі кафе. Я насилу відбивався, коли вона намагалася повернути гроші за театральні квитки, проїзд у таксі тощо. Водночас не раз доводилося бачити, як пані Марія дякувала кількома або кількомадесятьма доларами служителям храмів, охоронцям музеїв, працівникам редакцій в містечках, де ми бували. Я знав про її участь у діяльності Ліги українських меценатів (в один з приїздів до Києва пані Марія запросила мене на засідання керівництва Ліги, щоб я спробував заохотити їх на підтримку „Всесвіту”, якому перманентно бракувало коштів, але жодних наслідків це не дало). Вона була постійною передплатницею „Всесвіту” і заохочувала до передплати Інститут Св. Володимира та університетську бібліотеку в Торонто. Щедро фінансувала підготовку бібліографічного довідника журналу „Всесвіт” за 1925-2000 роки, кількох важливих всесвітянських книжкових видань, підтримувала мою родину, надавала символічну стипендію моєму онуку Тарасу, коли той був студентом і вивчав німецьку мову. Я ніколи не цікавився її статками, і пані Марія, очевидно, цінувала, що я жодного разу не порушував цього питання. Цінувала й те, що глибоко дружні стосунки з моєю сім’єю не мали відтінку фамільярності й панібратства.

Про справжні масштаби благодійницької діяльності пані Марії Фішер-Слиж я дізнався пізніше, коли прочитав у газетах про її внесок у сто тисяч доларів на англійський переклад чергового тому „Історії України-Руси” Михайла Грушевського, про щедрий дарунок Академічній гімназії у Львові та гімназії в Коломиї, де вона колись навчалась, нарешті про мільйон доларів, переданих Українському католицькому університетові у Львові.

Знайомство з пані Марією тривало понад 20 років. Збереглося з півсотні листів, листівок й електронних повідомлень пані Марії, писаних з Торонто, Мюнхена, Львова, навіть з Коста-Ріки. Вона незмінно цікавилася новинами про Київ і політичне життя України, про „Всесвіт”, про мою родину і жваво відгукувалася привітними листами і листівками зі щирими вітаннями „пані Галині”, „пану редактору Юрію” та ін. родичам.

Листування тривало й тоді, коли пані Марія позбулася своєї квартирки в Мюнхені, котеджу й авто в Торонто і перебралася зі своїми улюбленими книжками до престижного торонтського „Будинку сенйорів” St. Demetrius Residence. Знаючи, що я пишу біографію роду Микитенків, вона торік, незадовго, як відійти у вічність, надала мені кошти на видання цієї книги.

Звістка про смерть пані Марії 13 лютого ц.р. глибоко вразила мене і мою родину. Світлий спогад про велику патріотку України Марію Фішер-Слиж назавжди залишиться в наших серцях.

        Олег Микитенко
        Шеф-редактор журналу „Всесвіт”
        Березень 2012 р., Київ