Роман ГАМАДА
НАСРЕДДІН ВІДОМИЙ ТА НЕВІДОМИЙ
В українській історичній думі гуляє Килиїмським полем козак Ганджа Андибер.
На козаку, бідному нетязі,
три сіром’язі,
опанча рогозовая,
поясина хмеловая.
На козаку, бідному нетязі, сап’янці,
видно п’яти й пальці,
де ступить — босої ноги слід пише…
У такому-то перевдязі увіходить він до корчми у Черкасах, де з його виду насміхаються три дуки-срібляники та велять шинкарці Насті принести йому прокислого пива. Та посилає наймичку, проте наймичка вточила пива не з “дев’ятої бочки”, а з десятої, найкращої. Гість не бажає терпіти глузувань, виймає черес із золотими червінцями і встеляє ними стіл. Одразу ж дуки-срібляники, і Настя запрошують його “призволятися”, на це козак вихиляється із вікна і гукає своїх товаришів, що сиділи у сховку; ті приносять дорогі шати, сап’янові чоботи і козацький шлик. Ось тут і виходить на яв, що він — ніякий не нетяга, а козацький гетьман Хвесько Ганджа Андибер. Відмовляючись від почастунків, він не їсть, не п’є, тільки виливає усе на свої шати, при тім приказуючи:
Ей, шати мої, пийте-гуляйте!
Не мене шанують,
Бо вас поважають.
Як я вас на собі не мав,
То й честі од дуків-срібляників не мав.
____
© Роман Гамада, 2006.
В аналогічній ситуації Ходжа Насреддін, прийшовши у багатий дім на гостину, спершу сидить ніким не помічений у самому кінці лави, бо вбраний був, бачте, у латану семряжку-халат. Та коли вернувся в той дім у коштовному каптані, його одразу ж садовлять на достойне місце й просять пригощатися. Проте не став куштувати Ходжа ні плову, ні халви, а заходився лишень тицяти рукавом у наїдки.
Турецький Ходжа Насреддін належить ХІІІ ст., отже, жив він у монгольську епоху, захопивши занепад династії Сельджукідів Руму, хоча усна традиція переносить його у XIV вік, себто епоху Тамерлана. Ходжа Насреддін — особа уже напівлегендарна: народився він в околицях Анкари і там діяв як духівник і наставник, а помер у місті Акшегір (по-нашому Білгород) 683 року гіджри (за мусульманським календарем), що відповідає нашому 1285 рокові. Особа напівлегендарна у тому сенсі, що анекдоти про Ходжу Насреддіна уперше були записані у XVI ст. і в так званий “насреддінівський” цикл увійшли анекдоти різні — від анекдотів літературних аж до народних та історичних, де від справжнього Ходжі Насреддіна з гоном часу зосталось доволі-таки небагато. Ходжа Насреддін — це узагальнений образ. Анекдоти “насреддінівського” циклу ми зустрічаємо вже у стародавній збірці “Книга захоплюючих оповідей” ассирійського письменника Абу-ль-Фараджа Бар-Ебрея (1226—1286). Завдячуючи усній традиції, анекдоти й короткі оповідання із “Ресале-йе дильгушай” (“Трактат на розвагу серця”), що належать перу знаменитого перського сатирика Убейда Закані (XIV ст.), набули насреддінівського виду й доповнили й без того суперечливий образ Ходжі: то він недолугий чолов’яга, що не знає, де у нього по праву, а де по ліву руку, то тонкий пересмішник. Це було свого часу зауважено і акад. В. А. Гордлевським, який писав: “На тип ходжі справили вплив і літературні твори, наприклад, анекдоти перського поета XIV ст. Убейда Закані. Анекдоти ці видавались у Стамбулі, і можливо, що вони вже пізніше — тобто порівняно недавно — приліпились до оджі Насреддіна”.
Зустрічаються подібні анекдоти і в перського поета Джалаледдіна Румі (1207—1273) у його поемі “Масневі-йе маневі” (“Поема з прихованим змістом”). Так, Румі оповідає про хлопчика, який ішов за батьковою труною і плакав:
— О батьку, вже несуть тебе туди,Де в землю закопають назавжди.
Несуть тебе в тісний, похмурий дім —
Ні килимка, ані рогожі в нім.
Між днем і ніччю стерлася межа,
Ні каганця вночі, ні вдень коржа.
Ні даху, ані стелі, ні дверей,
Ні промінця, ні чаші для гостей.
Почувши хлопцеве голосіння,
Джуга промовив батькові при тім:
— Клянуся, що несуть його в наш дім!
У Закані, правда, край дороги, коли проносили небіжчика, стояли дервіш із сином, і ці персонажі, разом із Джугою, дозволяють відносити згадані анекдоти до часів якнайдавніших.
Насреддін при ближчому розгляді у добрій половині (де вже він не-історичний) виказує свою безумовну арабськість, і ми це бачимо, ознайомившись із арабськими анекдотами про Джугу, згадки про якого наводяться вже у “Фіхрісті” (“Каталозі”) бібліографа ан-Недіма Багдадського (Х ст.). “Анекдоти, зібрані довкола імені Джуги, — пише В. А. Гордлевський, — прийшли до турків; турки впізнали тут знайомі риси, — так збагатився образ Ходжі Насреддіна. Між Ходжею Насреддіном і Джугою на якомусь етапі формування типу виявилося щось загальне…” Хорошим прикладом на підтвердження тези формування спільного типу буде порівняння “Ковдри мулли Насреддіна” з історією Абу Бекра, який, поряд із Омаром та Османом, став об’єктом безпощадних глузувань шиїтів. “Абу Бекр Благочестивий часто вештався ночами, шукаючи, де що погано лежить. Та як ревно не старався він, йому нічого не потрапяло до рук. Тоді він поцупив з досади свою чалму і сховав собі під пахвою.
Ото як прийшов додому, жінка його і питає:
— Ну, то що ти приніс цього разу?
— Ось чалму свою я приніс, — каже. — Та помовчала б ти! — зацитькав він жінку, бачачи, що розсердилась вона дуже. — Не до тями тобі, навіщо я так вчинив? Дуже вже не хотілось мені упіймати облизня”.
І ще одне цікаве спостереження: вдаючись до тематичної класифікації і групуючи анекдоти за розділами, “Насреддінові скупощі” доведеться так чи інакше співвідносити з “Кітаб аль-бухаля” (“Книгою про скупих”) арабського письменника аль-Джахиза та подібними збірниками. (“Один скнара мовив своєму служникові: — Принеси їжу та замкни двері, щоб лиха кого не принесла! А то доведеться іще ділитись. — А чи не закрити спочатку двері, — сказав меткий служник. — а вже потому принести їжу? — Їй-богу, ти мудріший од мене, — вигукнув скнара, — бо дієш завбачливіше!”). Арабська частина “Рісале-йе дильгушай”, практично вся компілятивного характеру, також дає багато матеріалу на відповідь, у якому зв’язку стоїть Насреддін і арабська література. (“Абу-ль-Харісу поспитали: — Чи може народитись дитина од восьмидесятилітнього діда? — Авжеж, що може, — сказав Абу-ль-Харіса, — надто коли в нього є двадцятилітній сусіда”).
Помандрувавши далі на схід і здобувши собі там не меншу популярність (в Ірані він зробився муллою Насреддіном), Насреддін міцно вкоренився і на Балканах, не минув він і України. Тут чи не першим звернув на це увагу М.Драгоманов на сторінках “Киевской старины” (1886, т. 14, № 2—3) у статті “Турецкие анекдоты в украинской народной словесности”, подавши до уваги чимало прикладів побутування перелицьованого Ходжі. Якщо у Закані роль недотепи відводилась казвінцеві — мешканцеві іранського міста Казвін ( “Один казвінець упав у глибоку яму…”), який згодом зробився знову-таки муллою Насреддіном, то в українському фольклорі роль Насреддіна пропонувалась уже циганові, і, як слушно зауважив М. Драгоманов, український оповідач у деяких випадках не до кінця розумів самого гумору, бо при передачі могли випадати окремі деталі, і що важливо: “з самого початку український оповідач відчував іще, що жарт належить чужинцеві”.
Ось відкіля узявся у Степана Руданського хитрий циган (завважимо принагідно, що український письменник проживав довший час не де як у Ялті, в Криму). Ті ж анекдоти, що й у “Ресале-йе дильгушай” перського сатирика, ми вже сприймаємо у Руданського як свої, такі давні й добре знайомі — це й “Циган в огірках”, і “Жалібний дяк” та ще багато інших. Долучився до “насреддіани”, сам того не гадаючи, й Франко-фольклорист, записавши у Жовківському повіті казку “Піп на казанні”, яка буквально повторює “Проповідь мулли”, і ми бачимо, що це звичайна сліпа копія, хіба що там проповідником виступає мулла, а у нас — сільський піп.
“А то раз якийсь піп дуже не любив казання говорити. То одної неділі виходить на казальницю, так каже:
— Мої милі парафіяни, а знаєте, о чім я вам нині буду казання казати?
— Ні, не знаємо, — кажуть люди.
— Га, коли ви не знаєте, то й я не знаю, — каже піп та й зліз із казальниці.
На другу неділю знов піп на казальницю.
— Милі мої парафіяни, а знаєте, о чім я вам нині буду казати казання?
— Знаємо, — кажуть люди.
— Ну коли знаєте, то нема вам що й казати. Рцем всі от всея душі!..
Приходиться на третю неділю, вже собі люди міркують, як би то його зайти? Змовилися собі… Вилазить піп на казальницю.
— Мої милі парафіяни, а знаєте, о чім я вам нині буду казати казання?
То єдна половина людей у церкві каже: “Знаємо”, а друга каже: “Не знаємо”.
— Так? — каже піп. — Ну, то добре. Най ті, що знають, та скажуть тим, що не знають. Благоденствіє Господнє на всіх вас!
Та й уже було по казанню”.
Та недарма ми так довго розводились про Ходжу Насреддіна, коли б не іще одна така собі українська народна казка, “Селянин та крамар”, яка при ближчому розгляді впевнено вказує на східний прототип, а саме на Насреддіна. Зайшовши якось у крамницю, селянин попрохав дати йому одну банку з цукерками, понюхав її, тоді казав подати йому іншу. Понюхав і ту, і ще одну, і вже замірявся було іти геть. “Куди ж ти, — здивувався крамар, — а гроші платити хто буде?” Вернувся селянин, дістав гроші, постукав ними по столі та й сховав назад у кишеню. “Я, — каже, — понюхав, ти послухав, ото ми й квити з тобою”. І тут ми бачимо, що муллу Насреддіна не лише перевдягнуто в українські шаровари, а й відбулась певна трансформація самого анекдоту-оповідання: звичайний жарт переведено у площину соціально-побутову, де доволі виразно проступає бажання оповідача при змалюванні образу селянина та крамаря подати розповідь у так званому становому ключі. Можна було б згадати і аналогічний західноєвропейський анекдот: “За запах смаженого (смаженої ковбаси) дзвін монет”.
Як було завважено, з бігом часу образ Насреддіна мінявся, набуваючи суперечливого характеру, заодно, в окремих випадках, відбувалися втрати у змісті, де первісний жарт затирався й ставав не зовсім зрозумілим — уже не було тієї “солі” і гостроти. Поза історичним контекстом “втрачався чи спотворювався справжній сенс ситуації: власне, ці акценти нерідко зникають при передачі, запису чи перекладі анекдотів”, — цілком слушно каже М. С. Харитонов. І справді, збагнути глибинний, багато в чому втрачений сенс багатьох сюжетів допомагають як типологічні, так і генетичні зіставлення. Так, щоб зрозуміти “сіль” турецького анекдота “Ходжа погамовує гордощі Тамерлана”, дослідник змушений був вдатись до глибших розшуків, знаходячи відповіді у “Житії протопопа Аввакума”. “Коли гонителі нападаються на Аввакума з лайкою й бійкою, він прибирає позу “дурника” (валиться на бік) і у відповідь на глум відказує: “Ми уродці Христа ради; ви славні, ми ж безчесні; ви сильні, ми ж немічні”. Дослідники ідуть іще далі у “реставрації” оригінальності анекдотів, згадуючи, що приклади й жарти, приписувані давньогрецьким філософам-кінікам, зокрема Діогену Сінопському (бл. 412—323 рр. до н. е.), зустрічаються і в мулли Насреддіна: “Якось-то хтось зачепив його колодою, а потім вигукнув: “Стережись!” — тоді він ударив його палицею і теж вигукнув: “Стережись!” Певні втрати чи спотворення в сюжетах спонукали пізніших оповідачів чи компіляторів привносити свої тлумачення, додаючи “реалістичніші” подробиці, щоб пояснити дії героя. Так, у турецькому анекдоті “Надто гаряче” Насреддін укриває гостя драбиною, а потім поливає його водою. “Проте оповідач вважає за необхідне психологічно виправдати Насреддіна: гість приходить до Ходжі без запрошення, не знаючи, що з його хати навіть миші давно втекли з голоду”, — коментує М. С. Харитонов.
Певних неясностей, зрозуміло, не позбавлені й анекдоти про іранського муллу Насреддіна; хоча вони не далеко відбігли від найближчого, турецького прототипу, однак для кращого їх прочитання доводиться звертатись до турецького Ходжі. Коли одного разу мулла прийшов у місто (“Благодайне місто”), там саме було велике свято. Здивувався мулла, адже у його місті люди мруть з голоду. “У нас також багато людей ходять голодними, — відказали йому. — Це ти випадково потрапив до нас під час свята”. — “То чого ж ви щодня не влаштовуєте свято?” — запитав у своєму стилі мулла. Набагато чіткіша й зрозуміліша експозиція у турецькому анекдоті: “Якось-то під час неврожаю Ходжа потрапив у село. Дивиться — народ їсть і п’є на всі заставки…”. Анекдот “Справжній мудрець” в турецькому варіанті, присвячений висміюванню псевдовчених та схоластів. У “Природній різниці”, де дітлахи питають причину несправедливого розділу, відповідь мулли виглядає занадто млявою, без попередньої мотивації, — немає гостроти і соціальної викривальності отого питомого, справжнього Ходжі Насреддіна. Запитання “А якого ви хочете розділу — божеського чи людського?” практично одразу налаштовує на “божеську дільбу”. В кришталево-чистих душах дітей сяйнула гадка: “А що, попрохаємо поділити по-божеському!”, і тут Ходжа підніс їм урок житейської мудрості, резюмувавши: “…хто не знає шляху правильного користування, — той знедолений. Ось тому при дільбі по-божеськи і стається різниця”.
Взагалі, ведучи мову про “історичного” Ходжу в перських анекдотах, як правильно завважив М.-Н.Османов, в перських анекдотах немає спроби пов’язати Насреддіна з якою-небудь історичною особою: персонаж, що протистоїть йому, називається взагалі “правитель”, “емір”.
Вчені досі не прийшли до однозначного висновку, чи окремі анекдоти із “насреддінівського” циклу прийшли на Захід, чи навпаки — із Заходу потрапили на Схід. Йдеться передусім про одноногого гусака — сюжет, відомий європейському читачеві із “Декамерона” Боккаччо (день VI, новела IV). Не менш цікаво порівняти перський анекдот “Жінчина хитрість” і новелу із Декамерона про гулящу жінку (день VII, новела IV) — порівняння, яке вже стало хрестоматійним: “Тофано замикається вночі од жінки дома і не впускає її, як та не просила; тоді вона каже, що втопиться, і кидає в колодязь камінь; чоловік вибігає надвір, а вона замикається сама в домі, не впускає його і ганьбить перед сусідами”. Цілком справедливе зауваження В. А. Гордлевського, який називає турецький анекдот прикладом повернення на Схід сюжету з “Декамерона”: “В умовах старого Сходу така ситуація була б неможлива”.
Свого часу Й.-В. Ґете, автор знаменитого “Західно-Східного дивану”, ознайомившись із анекдотами про Ходжу Насреддіна у перекладі фон Діца, писав: “…[фон Діц] прислав мені кілька анекдотів про нього у своєму перекладі. Із них черговий раз випливає, що чимало грайливих байок, які мешканець Заходу переказує на свій лад, беруть початок на Сході, але тільки, переінакшуючись, втрачають свої справжні барви, свій істинний, своєрідний тон”.
Львів
