Франческо Петрарка. “Канцоньєре” або “Книги пісень”

Франческо Петрарка (1304—1374)

“Канцоньєре” або “Книги пісень”

З італійської переклав Анатоль Перепадя

 

ХХІІ

Секстина

 

Усе живе, чий прихисток — земля,
Хоть декого і відстрашає сонце,
Вершить свій труд, поки триває день;
Коли ж крайнебо засівають зорі,
Хто йде під стріху, хто ховатись в ліс,
Щоб відпочить принаймні до світання.
 
А я, як тільки пломінке світання
Розсіє тінь, в якій дріма земля,
І звірі галасом наповнять ліс,
Зітханнями я проводжаю сонце;
І плачу, бачучи на небі зорі,
З надією новою жду світання.
 
Коли ж тьма заступає ясний день,
Й для інших розливається світання,
Я позираю на зловісні зорі,
З чиєї волі я — оживлена земля,
І день кляну, коли побачив сонце,
Як той, кого зростив у хащі ліс.
 
Навряд чи звір лютіше в лісі
Гасає цілу ніч і цілий день,
Ніж та, що вродою затьмила сонце.
Зітхаючи з первосну до світання,
Оскільки якщо плоттю я — земля,
Мені кохання припослали зорі.
 
Поки до вас я не вернуся, зорі,
І не сховав мене любовний ліс,
І не сточила плоть мою земля, —
О, що коли б урвало хмурий день
Блаженство від смеркання до світання,
Одна лиш ніч, поки не зійде сонце!
 
Я вкупі з любою провів би сонце,
Щоб нас ніхто не видів — тільки зорі,
Щоб наша ніч не бачила світання,
І не дала б їй обернуться в ліс,
Уникнувши обіймів, як в той день,
Коли спустився Аполлон на землю.
 
Та мій уділ — земля і темний ліс:
І вдень, не в пору, загоряться зорі
Скоріше, ніж мого світання сонце.
 

ХХІІІ

Канцона

 

Поет повідає, як він віддав свою
свободу за любовне рабство і як
йому скрутно від цього
 
Начало мого віку молодого,
Весну ще юного, несмілого кохання,
Що розрослось так грізно і похмуро,
Згадаю, щоб полегшити страждання,
Коли я жив, цураючись Амура,
Повідаю, в яку мене зажуру
Він ввів і що зі мною стало.
Мені наука — іншим теж наука!
І про мою розпуку
Писать не одному, а сотні перам мало,
Рядки сумні снуються без числа,
І жалібні в гаях лунають звуки.
Як не повірить, що нещасний я,
І якщо пам’ять не цупка моя,
Забудькуватість вибачають муки,
І думка, що всі інші розмела,
І пам’яті приносить стільки зла,
Всю душу забирає, безборонну,
Лишаючи мені лиш оболону.
 
Немало збігло літ літам на зміну
Відтоді, як Амур вчинив мені
Облогу вперше, і новим шляхом
Я вже пішов, і думи крижані
Позводили свої алмазні стіни,
Щоб серце ними обгорнуть кругом,
Ще не лилися сльози джерелом,
Міцний був сон, мене вражало дечим
У людях те, чого в мені нема,
Та доля всім рядить сама:
Життя вершить кінець, а днину вечір.
Не міг собі Амур подарувати,
Що сталь стріли одежу лиш прошила,
Не заподіявши мені ураз,
Тоді він даму залучив ураз,
Перед могутністю якої сила
І хитрощі вартують небагато,
І, взявшись вдвох одного подолати,
Перетворили мужа у лаврину,
Яка і в холод зроду не загине.
 
Тут попередила моя тривога
Про дивну зміну у моїй персоні,
Волосся обернулось листям тим,
З якого на чоло кладуть корону,
Душі підвладні, розтяглися ноги,
Пнучися кожним порухом своїм,
Й корінням перекинулись тугим
Над берегом ріки, ні, не Пенея,
І руки стали віттям лавру — ух!
А сніжно-білий пух,
Який зробивсь одежею моєю,
Мене порвав аж у підхмарну вись!
Овва! І це пропало сподівання,
Отож я, плачучи невтішно, день і ніч
Один, як сич,
Розшукував його уже востаннє,
Загнавшись на узморину кудись,
Де мертві води й чути тихе плись.
Відтоді допекла мене крушина,
І сіддю вкрила пісня лебедина.
 
Так я ходив край любої землі,
І замість мови пісня розлягалась,
І дивний голос милості просив:
Співати ніжно так ще не вдавалось
Мені про всі мої грижі-жалі,
Та ласки я, бідаха, не зажив.
Яку гризоту я в душі носив!
Проте вже більше, ніж сказав донині,
Сказати, хай забракне слова, варт:
Про ту, в якої добрий гарт, —
Про безконечно любу ворогиню.
Майстриня із грудей виймать серця,
Вона так само і моїм заволоділа
І мовила: “Ні слова про любов!”
А згодом я її спіткав ізнов
Одну, вже зовсім іншу, і несміло
Повідав їй всю правду до кінця,
І вираз її строгого лиця
Засвідчив ясно про мою провину.
І я завмер, мов кам’яна людина.
 
Світилось стільки гніву в любім зорі,
Що я затрепетав, окам’янілий,
Як чув: “То, може, сплутав, сам не свій,
Мене із іншою?” — “Аби вона схотіла, —
Сказав собі, — я покотив би й гору.
Дозволь мені заплакать, пане мій!”
Не розумію як, та, ледь живий,
Я здатність відзискав пересуватись,
Почувшись до вини за цей урок.
Проте короткий строк,
Аби перу за прагненням угнатись,
І з того, що вдалося зберегти,
Згадаю тільки дещо із пригоди.
Не зичу жодному таких я мук:
Як смерть рубала піді мною сук,
Й боротись мовчки з нею було годі,
Не міг знайти я силу в німоті;
Та й говорити як же зможеш ти.
І я кричав — кричав папір, чорнило:
“Я ваш, а ви себе б хоч пожаліли!”
 
Хотів я вірить, що відтане мила,
Що зглянеться вона на мене скоро,
А якщо так, обійдеться цей раз.
Та гнів іноді нехтує покору
Та ще й черпає у покорі силу, —
І от зостався я на довгий час
У мороці, а світ її погас.
Ніде не бачачи, хоч як я пильнував
Її слідів, — де їх у млі знайти! —
Як той, хто спить в путі,
Якось ницьма упав я серед трав.
Сумуючи, що промінь як змело,
Я вихід дав своїм сльозам печалі,
Бо стримувати їх уже не міг.
З такою швидкістю не тане сніг
У березні, з якою сили убували.
І я, оскільки в небі вікон не було,
Під буком обернувся в джерело.
Хто чув, щоб чоловік кипів у ключ?
Посвідч це й сумнівом себе не муч.
 
Хто сотворив цю душу досконалу.
Якщо це не Творець усього світу,
Якого ця душа за приклад має,
Завжди гріхи готова відпустити
Тому, хто каятись йде напропале
І, каючись, покращать обіцяє.
Коли вона мольби ще раз чекає,
Вона наслідує і в цьому Бога,
Розкаяних щоб устрашить,
Бо клятва не грішить
Не закриває грішникам дороги.
Й, змінивши гнів на ласку, неня
На мене глянула і оцінила,
Що сум мій вже покуті до ладу,
Розмаяла мою біду.
І заблагав її я знову сміло,
І зір її — яка ж вона шалена —
Зробив раптово каменюку з мене.
Лиш голос мій, залишившись на вітрі,
Смерть кликав і її по імені так прикро.
 
Мій журний дух — ніяк ця згадка не мине —
Дійшовши до любовної нестями,
В пустельних гротах плакав я багато,
І гріх якось спокутував сльозами —
І віднайшов своє єство земне.
Як видно, щоб сильніше ще страждати.
Увесь цей час їй наступав на п’яти:
Й таки настиг її у засторонці.
У плесі тихого струмка,
Купалась діва голяка,
Освітлена яскравим сонцем.
Дививсь я і видовищем благим
Втішався; але стид узяв своє,
І з сорому, а може, і зі зла
Мене водою діва облила.
Аж це вже на здивовання моє
Раптово — ладен присягнутись всім —
Я перекинувсь оленем струнким,
І досі з бору в бір усе гасаю,
Перехитрить свою безсилий зграю.
 
Канцоно, ким я не ставав єдино,
То це лиш тучею злотою Гримія,
Що дощ на пал любовний пролила.
Зате мінявсь у пломінь і орла,
Коли ширяв так легкокрило я.
Ту величав, кого співав невпинно.
Мені повік судилася лаврина:
Його найперша віть — моя утіха,
Моєму серцю благосна і тиха.
 

LII

Мадригал

 

Свого коханця чарівна Діана,
Купаючись, голісінька, в криниці,
Тією наготою так не мане,
Як от мене ця дика чередниця,
Яка в воді полоще покривало,
Відкривши золоту свою косицю.
Палюча спека підсобила мало,
Коли кохання дрожем пронизало.
 

LXI

 

Поет благословляє все, що
пов’язане з початком його
кохання
 
Благословен рік, день і час урочий,
І та пора, та мить і та година,
І той чудовий край, і та хатина,
Де в бран мене взяли прекрасні очі.
 
Благословенна перша дрож невинна,
Що я признався в ній собі охоче,
І пущена стріла та серед ночі,
І біль той, що уже не знає впину.
 
Благословен упертий голос мій,
Що розтинав повітря голосінням,
Відгомін будячи іменням донни!
 
Благословенні всі мої канцони,
Що їй на славу та й не без уміння
Присвячував завжди я тільки їй!
 

XCVII

Цей же сюжет

Свободо, золота моя, кохана,
Як я тебе покинув без розмов,
Угледів, схаменувшись, що любов
Біда, тяжка невиліковна рана.
 
Для зору те, що грає полум’яно,
Холодний розум ненадійний схов.
В очах краса земна поблякла мов, —
Так мучусь я, так серце бідне в’яне.
 
І слухаю того я лиш, хто муки
Збагне мої, хто іменем її
Наповнить звуками солодкими лазур.
 
До іншої не поверне Амур
Стопи мої, ну і, звичайно, руки
Тій іншій не пошлють рядки свої.