Марина НОВИКОВА
ЛУКАШІВ “ДЕКАМЕРОН” АВТОРСЬКИЙ*
Вийшло з друку нове видання відомого перекладу Миколи Лукаша. Нове — в якому сенсі? В тому (цитую), що “вперше оприлюднюється видобутий з архівів не підредагований, автентичний переклад”. З цього приводу пропоную ще не рецензію, а радше особисті нотатки.
Яким був для мене “Декамеронів” етап “передісторичний” (слівце Г. П. Кочура)? Це було таємне, законспіроване читання російського “Декамерона” з матусиної бібліотеки (у перекладі О. Веселовського). Супроводжували те читання нудьга й відраза, бо в око впадала (чи то у вуха встромлялася) невідповідність “професорської” мови — насамперед синтаксису — і “підтинного” (або “підворітнього”) еросу. Ані те, ані те не вабило.
Етап історичний, перший, — вже вузівський, викладацький. Студіозуси мої (попри абсолютний дефіцит еротичної літератури за “підсовітських” часів, коли “сексу в нас не було”) теж відверто над тим “Декамероном” нудьгували — гадаю, з аналогічних причин. Пожвавити їх вдавалося тільки моїми переказами “Декамеронових” новел. Звісно, секс у моїй нарації “мав місце”, проте не перебільшене; натомість всілякі жартівки, чіплячки та реготівки посувалися вперед і мали неабиякий успіх у студентства.
————© Марина Новикова, 2007.
* Джованні Боккаччо, Декамерон. З італійської переклав Микола Лукаш. Упорядкування, редагування, передмова Леоніда Череватенка, Київ: ВЦ “Просвіта”, 2006. — 896 с.
Етап історичний, другий — персональне знайомство з М. О. Лукашем, перший діалог-інтерв’ю з ним (1971 року). Темою діалогу був не Боккаччо, а Бернс у Лукашевих перекладах, зіставлений із російськими перекладами С. Маршака та з українським народним фольклором. Але побіжно (чи то “посідно” — бо сиділи ми з М. О. в Ялті, де він тоді працював у Будинку творчості Літфонду, — ба навіть не тільки там, а й в ресторані “Ореанда”, куди М. О. запросив мене пообідати), — отже “посідно” й “пообідно” до Бернса якось уперто приєднувався саме “Декамерон”. Відчувала, що М. О. пече “знижена” (й занижена) репутація його “Декамерона”: нібито перекладеного мовою “ринку”. Про те я писала вже в своїх “Лукашевих” спогадах — дешифрувала навіть нотатниковий запис Лукашевої формули: “Декамерон” — це “просторіччя й Цицеронова латина”. Недослух “ученої публіки” на ту високу риторику, “латину” в його перекладі вочевидь М. О. болів.
Додам те, чого в “мемуарі” додати не наважилася. Сама наша зустріч, із кумедного її боку, була трошки декамеронівською. А саме: до ресторану “Оранда” М. О. прийшов зі мною у спортивній “парі” з ХБ (тобто, “хлопчато-бумажной” — була така назва і така тодішня тканина. На колінах брюк йому виперлися два великі заношені пузирі. На ногах було хатнє взуття без задків. А ресторан мав репутацію “найшикарнішого” місця “культурного відпочинку” в тогочасній Ялті. Довелося мені “суворо й велично” розмовляти з метрдотелем (“зав. залом”), доводячи, що перед ним стоїть не санкюлот (vulgo голоштанець якийсь), а класик радянської української літератури. (Аргумент про класика перекладу не подіяв би — це я зрозуміла миттєво.) Переказую цю невигадану новелу, бо “Декамерон” (як на мене) знайшов у особі М. О. не тільки стилістичного, а й психологічного “пана-брата”. Химерник та “авантурник” Лукаш почувався поміж своїх флоренських персонажів, либонь, як поміж своїх друзів-доміношників із київських парків.
Етап наступний — “застійний”. Цілком згодна з автором передмови до нового, “авторського” видання “Декамерона” — з Л. Череватенком. Так: Лукашевий переклад не було “одностайно зааплодовано” ані критиками (це й природно), ані “товаришами по пресі” (позичаючи слова П. Верлена в тлумаченні того ж таки Лукаша) — письменництвом і поетярством. Ані “тут”, у Великій Україні, ані “там”, у діаспорі, або “на екзилі”. Я би лише скорегувала Череватенкове враження моїм власним: Лукашу “тут” найчастіше дивувалися. Дивувалися його смілості; дивувалися його мовним розкошам; дивувалися — із піднесенням та жахом (як от М. Рильський), із ніжною іронією (як Г. Кочур), але більшість — із зверхньо-співчутливим жалем. Ну, диво ж, диковина — а від неї до “юродства” недалеко. Мовного юродства, — казали вголос колеги ввічливі. Та не тільки вже й мовного, — казали напівголосно колеги відверті. “Декамерон” швиденько ставав “експонатом” — точніше схарактеризувати тогочасне “загальне” ставлення до нього не можу.
Етап “перебудовчий”. В Україні тоді було, як у тайзі. Десь нагорі щось гуде, а по низах тиша непромовна. Лукаш умирав — його частували сплесками запізнілої уваги й поваги. Коли до ювілею принесли йому лаврового вінка, він відповів: “Причепіть до дверей: піде на мій похорон”. Отак дошелестіло до нього “почесне листя з лавра” — з його ж “Декамерона”. Чума таки взяла свій реванш: цей епізод міг бути кумедним, але став трагедійним.
Етап “новодемократичний”. Він позначився (ще на початках 1990-х) “рееміграцією” з-за океану друкованої продукції тих Лукашевих поціновувачів-конкурентів-опонентів, “екзильних” культурологів та перекладачів, про яких Л. Череватенко теж згадує. Між іншим, примхлива доля дозволила мені познайомитися із “колоЛукашевою” дискусією всередині Нью-Йоркської групи ще в ранні 1970-ті. Яким робом? А з Лукашевих власних рук. Він же розповів, як ті ксеровані друки потрапили до нього: з рук КДБ. Разом із пропозицією “дати відсіч”. “А ви що?” — питаю. — “Та я казав їм: — Мабуть, не дам, бо не вмію”. (Оце “мабуть”! Оце “не вмію”! — як воно мало розлютувати Лукашевих “кураторів”!..)
Я була тоді дуже “національно-наївною”, і ті хвацькі статті “з-за бугра” стали для мене великим шоком. Коли переслідує й цькує КДБ, або “ідеологічна експертиза”, або “партійна преса” — це щось збагненне. Але ж коли так — і таке — пишуть люди, що життя ладні покласти за розвій “рідної України”!.. Тоді ще я не перекладала Христо Ботева, його вірша “Патріот”, де є відповідні рядки: “Він ладен накласти за вас (народї — М. Н.) головою, та не своєю, а вашою”.
Слушно й розсудливо висловився з цього приводу небіжчик М. Москаленко (це я тепер у змозі визнати): “нью-йоркці” теж мали право на свій підхід до українського “тутешнього” перекладу, хоч би й до Лукаша, з його Лоркою та ““Декамероном”. Право мали — проте мали вони й непогані відомості, як віддзвонюють “тут” їхні — цілком безпечні — дискусії “там”. Знали вони, в якій атмосфері народився Лукашевий “Декамерон”; знали, хто й навіщо цитуватиме з насолодою їхні інвективи... Тож право на них вони мали, а правоту (оту “старосвітську” правду) національної культурної позиції — мабуть, ні.
Нарешті, настав етап найновіший: а чи “ринковий”, а чи “постомодерний”. У передмові до книжки його репрезентовано “феноменом В. Шкляра”: новим дайджестом-переспівом “Декамерона” й Лукаша у “дніпрянському” виданні — за умов, коли секс “у нас” уже не те що є, а панує й царює. Про все це виразно йдеться з пера Л. Череватенка, і додати мені нема чого — хіба що... Хіба що мою фантазію: а як би сам Лукаш відреагував на цей “краткий курс” сексології? Отут ми (“мабуть”) із автором передмови суголосні не вповні. Бо я гадаю: Лукаш би сміявся, а не обурювався. І не тому лише, що взагалі був аж занадто творчим, аби “збурюватися” (його мовна знахідка) з особистого приводу. А ще й тому, що “видання нове, скорочене й доповнене” “Декамерона” імітує не щось, а саме Лукашевий стиль. Лукашеву фразеологію. Лукашеві інтонації. Це переклад не з Боккаччо — це переклад з Лукаша. Отже, Лукаш знову живе й перемагає — зрозуміло, на сучасних засадах і в сучасних межах. Але ж перемагає. Інше питання: а чи є тут наша спільна перемога — перемога “нової України” та “модерної української культури”, про яку стільки чуємо в мас-медіа? Чи не перемогла в цьому змаганні “вічна” традиція відповідальності нашої класики: відповідальності перекладацької, мовної, культурної, духовної? І чи не переміг, зрештою, “вічний” народ України, до якого (а не для “еліти”, хоча й оминаючи будь-яке спрощенство) звертався сумно-веселий Микола Лукаш? А нині звертаються й весело-сумні його упорядники, видавці й коментатори в новому, “авторському” українському “Декамероні”.
Гадаю, що так. Це перемога. Їхня спільна перемога. І тільки тому вона й наша.
