Юрій Кочубей
КАРАВАНИ ПРИГОД: РЕАЛЬНІСТЬ ЖИТТЯ І ЧУДОДІЙНІ СИЛИ
[Перські оповідки: У 2 т. Перекл., упорядк. Роман Гамада. — Т. 1. — Львів: ЛА “Піраміда”, 2007. — 424 с.; 33 вкл.]
Вже зовнішнє оформлення книги викликає зацікавленість і бажання подивитися, що ж у ній. Справді, обкладинка, виготовлена взором старовинних палітурок східних рукописних книг, як і решта ілюстративного матеріалу, як то орнаменти, чорно-білі ілюстрації і кольорові вклейки без надмірної “орієнталізації” цілком адекватно доповнюють зміст книги, вводять читача у загадковий світ одного з жанрів традиційного перського письменства, природу якого ще й досі остаточно не визначено. Це — народна література, але не фольклор, бо мова її практично літературна і фіксувалася вона на папері, а не просто жила в народі в усній формі. Не можна її віднести і до відомої класичної прозової традиції, бо вона майже вся анонімна, мова оповідок не перевантажена словами високого стилю і поширювалася, особливо в давніші часи, устами спеціальних людей-оповідачів серед широких кіл населення міст і містечок фарсімовного світу. Це — жанр “гікайят”, для якого перекладач обрав термін “оповідки”, хоча деякі з них могли б бути названими “повісті”.
Подарував цю книгу українському читачеві тонкий її знавець й інтерпретатор львівський іраніст Роман Гамада, що вже давно присвятив себе дослідженню перської літератури, зокрема її народної течії.
Перші публікації його перекладів “оповідок” з’явилися на сторінках літературно-громадського часопису “Всесвіт” і були схвально зустрінуті українськими знавцями і просто читачами. Його зусилля знайшли відповідну оцінку — у 1999 році йому було присуджено престижну перекладацьку премію імені Миколи Лукаша.
————© Юрій Кочубей, 2008.
Тепер перед нами серйозне видання — зібрання “перських оповідок” у двох об’ємних томах — результат багаторічної праці перекладача. В процесі роботи над перекладом йому довелося подолати цілий ряд труднощів, про які читач може і не здогадуватися. Здається найпростішим — це мати для перекладу певні тексти, які були б автохтонними і не спотвореними пізнішими нашаруваннями: дописками читачів, помилками переписувачів, просто недбайливо переписаними, бо друкувати збірки оповідок стали вже в пізніші часи. Таких текстів в Україні не було. Р. Гамада взяв за основу свого перекладу манускрипт 1687 року, що зберігається у Відділі рукописів Санкт-Петербурзького відділення Академії наук Росії. Виготовлений він в Індії, де на той час (пізнє середньовіччя) перська мова і література набули великого поширення.
Перекладач має досконало знати мову, з якої перекладає — це мало сказати, треба знати також особливості мови тієї епохи, коли відбувається дія оповідок, а також етнографію народу, представники якого виступають творцями оповідок і героями їх розповідей. Це дуже важливо, бо тексти, з якими працює перекладач, насичені величезною кількістю різних реалій: імен, географічних назв, предметів повсякденного життя — одягу, зброї, страв та напоїв і т. п. Але чи не найважливіше проникнути у спосіб думання народу, в даному випадку персів, в його менталітет. Відразу скажемо, що для цього потрібно знати глибоко, а не поверхово, релігію іранців, тобто іслам шиїтського напряму, а також народні вірування, різні прикмети, демонологію, коранічні оповіді і біблійні перекази, які часто переплітаються в текстах оповідок. Фольклор будь-якого народу бере свої початки в глибинах віків, і його також треба досконало знати, бо в ньому зафіксовано народну мудрість і весь історичний шлях народу.
Повноцінне знання мови, на яку перекладається текст, є найпершою і обов’язковою вимогою до перекладача, і тут в особі Романа Гамади ми маємо кращий приклад реалізації таких вимог. Він досконало володіє українською мовою і може служити взірцем для багатьох літераторів. Але існує ще один аспект мовної характеристики перекладача — це його відчуття стилю, можна сказати, душі тексту, що перекладається. Про це не раз писали і продовжують сперечатися українські перекладознавці, на нашу ж думку, вибір стилю має враховувати як дух тексту, так і дух нинішньої епохи: вірність автохтонності і принципові історизму не повинна заважати естетичній насолоді читача художнього тексту, відтвореного сьогодні засобами нашої мови. Тоді два тексти — оригінал і переклад — ніби зійдуться в часі.
Книга відкривається вступною статтею “У країні вічно юних пері”, написаною самим перекладачем, що вводить читача у той специфічний світ оповідок, у якому читачеві доведеться певний час перебувати. Кращого автора й не може бути, бо він сам, вчитуючись у барвисті тексти оповідок, протягом довшого часу ніби жив серед їхенх героїв, ходив з ними одними й тими ж шляхами, прямуючи разом з караванами з одного кінця мусульманської ойкумени до іншого. Р. Гамада фахово викладає генезу жанру оповідок у перській літературі, показує його глибокі корені, які беруть початок у санскритських, індійських творах, що запліднили не одну літературу Сходу. Не тільки перська, а й арабська, і літератури тюркських народів пізнали благотворний вплив творчих надбань літератури народів Індії: багатогранних сюжетів і безмежної фантазії, винахідливого поєднання простих людей і чудодійних сил в рамках одного наративу.
Щоб наблизити світ перських оповідок до українського читача, Роман Гамада зробив кілька екскурсів в українську фольклористику і показав корені деяких наших казок, їх близькість до казок перських, підтверджуючи опосередковано теорію “мандрівних сюжетів”, якою займався свого часу і наш великий сходознавець акад. А. Кримський. Нині дослідники фольклору пішли в своїх дослідженнях значно глибше, звернувшись до архетипів і первісних міфів, відкриваючи не тільки “маршрути” мандрування сюжетів, а й докази принципової єдності роду людського. В усякому разі Р. Гамада переконливо показав взаємопов’язаність перських народних оповідок з фарсімовними індійськими оповідками та казками, що завдяки праці Я.Є. Полотнюка відомі й нашому читачеві. У 2003 році у перекладі вийшла у Львові у книжковій формі збірка казкових оповідань Мохаммеда Ходавенда Кадері “Туті-наме” (“Книга папуги”).
Поділився перекладач і своїми спостереженнями щодо стильових особливостей окремих оповідок, наголошуючи на розмаїтті їх сюжетів і зображальних засобів.
Якщо взяти вже першу оповідку “Шейх Санан та володар джинів”, то в ній переважає казковість, побудована вона у вигляді оповіді в дусі Шахерезади у “1001 ночі”, діють у ній джини та чаклуни, головним рушієм розвитку сюжету є перевтілення через зловороже закляття. І закінчується вона без якоїсь особливої кульмінації чи гепіенду, а моралізаторським поясненням всіх нещасть шейха Санана: “усьому причиною слабка віра і відмова навчати святого письма й звичаєвостям оте джинове плем’я. Він щиро покаявся і став благати в Бога відпусту гріхів, і каяття його було прийнято”.
Подібно створено й оповідку “Про юного шахзаде, доньку єменського шаха та старигана Муллу-Хасана”. Тут із самого початку дія відбувається у казковому світі. Ми спостерігаємо цілий каскад казкових поворотів долі, які здійснюються завдяки фантастичним перетворенням/перевтіленням. Динаміка оповіді відбувається за рахунок вставних новел, що вибудовують ланцюжок подій, в тому числі й минулих, які лінеарно розгортають сюжет. Ця оповідка показує обізнаність її творця/творців з класичними творами: у ній згадується знаменита пара коханців Лейла і Меджнун, певну роль відіграє “перстень Соломона”. Попри всі майже детективні пригоди, що відбуваються з допомогою чудодійних сил, закінчується оповідка в цілому “без крові” — навіть лиходії одержують прощення, а головного героя, що мав усі нещастя, як виявляється, через зайві гордощі, “коли ж він покаявся й одступився, всевишній Господь, перемогу йому над ворогами давши, до бажання юнака і допровадив”.
Всі тяжкі випробування, яких зазнали герої оповідки “Про доньку падишаха Кашміру й царевича з Каннаваджу”, пояснюються примхливостями долі. Життя кидає героїв по світу, ставить їм всілякі перепони, але фатум торжествує — що мало статися, те сталося. В цілому заслужений гепіенд супроводжується таким моралізаторсько-дидактичним пасажем: “Що ж ясує з цього оповідання? По-перше, не слід покладатися аж надто ні на красоту свою урочу, ані на падишахування-володарювання; по-друге, неподобна річ коханням грати, адже хто закохується, той, відомо, уже ніби й не при собі...у- третіх, теє, що в жодній справі не слід виявляти поспіху, адже потому неодмінно буде каяття, та вороття не буде...”.
Включив упорядник-перекладач до збірки й оповідку, сюжет якої відомий багатьом, бо є частиною християнської і мусульманської традиції. Йдеться про оповідку “Семеро печерників Дакіянусових”. Це не що інше, як оповідь “Про сім заснулих юнаків ефеських”, одне з чудес Господніх — воскресіння семи юнаків з Ефеса. Цей християнський сюжет скрупульозно, в деталях дослідив А.Ю. Кримський у розвідці, що була опублікована у збірці “Розвідки, статті та замітки” (1928). Оповідка, природно, закінчується в мусульманському дусі.
Цікаво відзначити, що в багатьох оповідках герої перебувають в нормальних, цілковито реальних умовах життя, діють у відповідності з прийнятими правилами, притримуються всіх приписів релігії і звичаїв, і тільки час від часу в дію втручаються чудодійні сили, щоб прискорити пересування персонажів або врятувати від явної загибелі, часто надають їм війська (армії джинів) або відкривають доступ до казкових багатств за допомогою талісманів, відомих нам з фантастичних казок: ламп чи перснів. Характерним для цих творів є те, що навіть найфантастичніші дії чародійних сил виглядають умотивованими, бо завжди пояснюється, чому саме так все відбулося. Цілком невимушено в оповідках діють як історичні постаті, наприклад, халіфи Омар та Алі, так і легендарні персонажі (Баграм Гур, Джамшид та ін.), а з ними поруч міфічні створіння — Сімург, Рух, пері та диви.
Упорядник Р. Гамада, на наш погляд, зробив правильно, включивши в том твори різного розміру і різної насиченості фантастичними, казковими елементами, цим він, урізноманітнивши “меню”, уникнув монотонності і зробив читання книги більш привабливим і приємним.
Перекладач почуває себе цілком впевнено серед персонажів оповідок: для кожного він уміє добрати відповідну мову, перекласти всі пов’язані з ними реалії, навіть іноді відчувається тембр голосу кожного із них.
Українська мова перекладу цілком адекватна, барвиста і гнучка, багата синонімами та різними іншими засобами, що дають можливість відчути прославлений “аромат Сходу”. Разом з тим слід зауважити, що, на нашу думку, перекладач не раз невиправдано зловживає витворенням нових, штучних слів шляхом приєднання до дієслів не властивих їм префіксів або вживанням надуманих форм іменників чи фразеологізмів (притуга, на його загаду, очитаніший, покорм людський, невзабарі). Не варто відомий термін “ансари” переробляти на “ансаряни”.
Роман Гамада справді зробив вагомий внесок в українську орієнталістику, відкривши красу і багатство перського письменства в одному з найменше досліджених його виявах, а саме народних оповідках. Його батько, чиїй пам’яті він присвятив свою працю, міг би пишатися таким творчим досягненням сина. Можна побажати вже досвідченому перекладачеві і дослідникові перської літератури Романові Гамаді подальших успіхів у його натхненній праці на благо культур двох народів — іранського і українського.
