У Парижі 1965 року “Першою Українською Друкарнею у Франції” була випущена у світ невеличка книжка, на титульній сторінці якої значилося — “Ewhen Malaniuk”. Під обкладинкою тієї книжки було вміщено вісімнадцять віршів поета та кілька фрагментів із його щоденникових записів у перекладі французькою мовою. Відкривала книгу вступна стаття редактора українського тижневика “Українське слово” Олега Ждановича (Штуля). У ній редактор представляє французькому читачеві українського поета коротко зупиняючись на житті й творчості митця, зазначаючи зокрема, що “Євген Маланюк належить до тих поетів, значення яких є всесвітнім, але він залишається поетом і мислителем виключно українським. Він бореться за те, щоб український народ звільнився від рабства і від нав’язуваного окупантами примусу в духовному житті...”1. До речі, саме редколегією тижневика “Українське слово” та “Бюлетеню”, що виходив французькою мовою, пов’язана історія народження цієї книжки.
Влітку 1963 року до поета звернулася з листом бібліотекар Наукового товариства імені Шевченка в Парижі Дарія Сіяк, у якому просила Є.Маланюка надіслати том своїх есе “Книга спостережень”, який тоді вийшов друком у видавництві “Гомін України” у Торонто. Є в Парижі такий собі Е. Райс, писала митцеві пані Дарія, який готує статтю про “цілу Вашу творчість... Мені особисто дуже залежить на тих людях, бо вони щиро займаються українською літературою і одинокі, що є в Парижі, можуть її просунути й інформувати французів”2. Очевидно, що останнє спокусило поета і він висловив побажання побачити свої поезії в перекладі французькою, бо в наступному листі пані Дарія зазначає: “Щодо перекладів на французьку мову, то самі переклади можна було б зробити, бо тут молоді перекладають, але треба великих і то дуже великих заходів для видання. Тут молодь французька українського походження видає бюлетень і тут часто подають різні переклади. Бюлетень виходить раз на місяць. Як хочете, щоби в такому журналі щось перекладали, то можу робити старання” (лист від 5.02.1964).
——
1 Ewhen Malaniuk. — Париж, 1965. — С. 7.
2 Лист до Євгена Маланюка від 24.06.1963. — Архів Є.Маланюка в УВАН у США. — Ф.LХХХVIII. — Од. зб. 1172.
© Леонід Куценко, 2005.
Поет, напевно, пристав на пропозицію Д. Сіяк, бо вже 22 квітня 1964 року вона писала в листі до нього: “...Прохаю вибачення, що так довго не відписувала, але хотіла Вам щось конкретного відписати в справі перекладів Ваших поезій на французьку мову. А щоби обговорити справи і допровадити до “побідного” кінця, то все треба терпеливости, впертости, а це все вимагає багато часу. Вже можу Вас повідомити, що редактор “Бюлетеню” вповні дав згоду на поміщення перекладів, справа була вже обговорена на редакційній колегії, а навіть прохали ред. Штуля, щоб написав про Вас статтю, на що він погодився. Я дала дівчатам Ваші збірки поезій, вже одна перекладається до наступного числа “Бюлетеню”, а саме поезія, присвячена С. Петлюрі. Узяла її до перекладу наш молодий інженер-металург Оля Репетило. Я їй сказала, що Ви також інженер, це її зацікавило, а прочитавши вірш, сказала, що не є трафаретний, як всі інші вірші в честь Петлюри, і бере їх перекладати”.
Йдеться у листі про поезію Є. Маланюка “25 травня 1926 року”, написану ним до десятиріччя від дня смерті Отамана й опубліковану у літньому числі “Вісника” за 1936 рік:
Зміряли в дух — влучили в тіло:
Знялись над мертвим тілом крила,
І дійсність легко попливла,
Як марний, як минулий вияв, —
Бо за повіками тремтів
Співучий степ, пшеничний спів,
Полтава, прапори і Київ3.
Саме ці рядки не залишили байдужою молоду перекладачку, а переклад поезії дав початок народженню збірки. Щоправда, пані Дарія про всяк випадок застерігає поета, що вибір творів для перекладу — це справа виключно молодих перекладачів: “Можливо, що вдасться перекласти більше віршів, і тоді вийде спеціальне число. Тільки розуміється, все йде досить повільним темпом, бо дівчата зайняті, то студіями, то працею. Сама Оля робить цього року докторат, а на другий рік висилає її Інститут до Америки, до Бостону. Друга, яка буде перекладати, це Мирося Маслова, біолог, також робить докторат.
——
3 Маланюк Євген. Поезії. — Львів, 1992. — С. 424. Далі посилання на це видання подані у тексті.
Значить — справа взяла добрий оборот. Все, що залежало від мене, вже зроблено, тепер тільки треба часу, щоб робота була виконана.
Тепер повідомлю Вас, які саме вірші вони вибрали до перекладу. Знаєте, молоді мають свій власний смак і свої примхи, беруть те, що їм подобається і не можна тут нічого сказати, бо не буде перекладати, і кінець. Дуже жду Вашу нову збірку, яку мають видати в Нью-Йорку. Може, там щось ще буде, що їх заінтересує. Отож, будь ласка, пильнуйте, щоби видавництво зараз прислало нам до бібліотеки”.
Що ж сподобалося молодим перекладачкам? Мушу визнати, що перестороги пані Дарії виявилися даремними. Симпатії молодих перекладачок, точніше їхні літературні смаки, дали змогу французькому читачеві скласти уявлення про українського поета. Так, націєтворчі мотиви поезії громадянського звучання репрезентує у збірці згадувана вже поезія на смерть провідника нації Симона Петлюри. Історіософське осмислення долі України читач міг відчути у поезії “Думи мої, думи...” (1931) та розмірковуючи над глибинними смислами твору “Молитва” (1927):
На сорочці — не заполоч, то — закипіла кров...
Та недаром, недаром гарматами поорало
Трудну путь прийдешнім століттям Дніпро!
Та недаром, недаром весь степ кістками засіян
І на кожнім хресті придорожнім розіп'ято біль.
Припонтійським степам пород? степового Месію,
Мадонна Диких Піль! (С. 237)
Знайшов відгук у душах молодих співвітчизниць мотив емігрантської туги, що ним пройняті поезії “Листопад” (1933), “А син питає...” (1940), “Східняка” (1944), “Ти ніч оспівуєш як я” (1951). Певно, так само близькими їм були ностальгійні настрої поезії “Навіть снитися мені не хочеш...” (1944).
Мовчазна, непривітна така...
Тільки б глянули сині очі,
Доторкнулась смаглява рука, —
І весна ця холодна і сонна,
І над парком зелений дим
Задзвеніли б блакитним дзвоном,
Заструмили б теплом золотим.
І усе б повернулось: минуле,
Біла шоса, тонкий молодик,
Що в глухому залізному гулі
Потонули навік (С. 404).
Не обминули перекладачки й лірики філософського самозаглиблення другого ісходу філософських, звернувшись до складного твору “Серпень” (“Час, Господи, на самоту й покору...”, 1951), написаного поетом в часи його роботи прибиральником у містечку Саміт штату Нью-Йорк: “Смирися, духу гордий і невдячний — / Збунтованого ангела насліддя! / О, кожен день життя жагуче пив / І все шукав — але не те, що треба...” (С. 426). Ну, і як могла молодість обминути просто співзвучні їх настроям ліричні твори “Вечір” (1925), “Мій серпень буде дівчини, не ти...” (9-та частина роману “Осіння весна”, 1947).
Занадто в тебе спогадів і яду.
І що ж тобі ці вірші і листи.
І пісня болю в шумі листопаду?
Тебе чекає ванна і готель,
І чергове повторення обряду,
Мене ж — гірський потік і — серед скель —
Сріблястий цвіт із зоряного саду (С. 454).
Завершують книгу фрагменти перекладів із подорожніх нотаток Євгена Маланюка. Це переважно перші враження від знайомства з Новим Світом, з “нетрями” Нью-Йорка, із “каньйонами” Бродвею.
Годі думати, що та скромна книжечка могла стати подією. Власне, на це навряд чи й розраховували перекладачі і видавці, проте книга була поширена у колах симпатиків української діаспори у Франції і, напевно, що виконала свою функцію.
А Євген Маланюк, відвідавши Париж, мав згодом можливість познайомитися і з авторками перекладу своїх творів, і з людьми, що прислужилися справі видання книги. Більше того, з Ольгою Решетило поет підтримував дружні стосунки, про що свідчить їх листування в часи навчання Олі в Кембриджському університеті. Зокрема, у листі від 30 листопада 1966 року Ольга писала письменникові до США: “Люблю Вас зустрічати тому, що у Вас відчувається силу того, хто не дався використовувати жодним суспільством, а одночасно є інтегральною частиною суспільства в широкому значінню слова. Ви є Ви, а більшість із нас є замала, щоб навіть хотіти бути собою”4.
——
4 Архів Є. Маланюка в УВАН у США. — Од. зб. 1541.
Кіровоград
