Юрій ЩЕРБАК

Україна в зоні турбулентності

Газета „День”, №2, середа, 14 січня 2009

Тільки лінивий не критикував зовнішню політику України в 2008 році. З легкої руки поверхових публіцистів, аматорів-міжнародників і прибічників однієї сусідньої держави 2008 рік було проголошено найневдалішим для української дипломатії за всі роки незалежності. Автори таких безапеляційних суджень, не обтяжуючи себе більш-менш об’єктивним аналізом, не згадуючи про зовнішньополітичні поразки (і звершення) попередніх років (згадати хоча б скандали часів Л. Кучми), з дивною, сказати б — мазохістською наполегливістю посипають голови наших дипломатів попелом, забуваючи, що зовнішня політика України є, по-перше, похідною від політики внутрішньої, а по-друге, вкрай чутливою і залежною від світової кон’юнктури, від гри головних міжнародних акторів — нерідко байдужих чи ворожих до України.

Зовнішня політика України в 2008 р. перебувала під впливом стрімких глобальних змін, що їх принесло ХХІ століття, темп яких зростав особливо інтенсивно в 2006—2008 роках.

Серед цих змін треба відзначити:

1) світову фінансово-економічну та інституційну кризу;

2) зростання внутрішніх суперечностей в Європейському Союзі та НАТО;

3) кризу однополярності, пов’язану з поступовою втратою домінуючих позицій США в світі;

4) крах Гельсінської системи європейської безпеки, унаочнений в ході російсько-грузинської війни (серпень 2008);

5) системну кризу української державності, посилення боротьби за владу всередині України і зростання зовнішнього суперництва за впливи в Україні.

Можна назвати ще декілька фундаментальних факторів, які відіграватимуть значну роль у ХХІ столітті, визначаючи його особливі (а часом і нечувано жорстокі) риси: сьогодні, на початку нового віку, ми перебуваємо в ситуації людей, сформованих у ХІХ столітті, яким в 1908 році навіть наснитися не могло, що їх насправді очікує в столітті ХХ, яке вже вповзало, входило, вдиралося в політику, науку, військове мистецтво, економіку: до початку Першої світової війни залишалося шість років...

Рік 2008-й виразно підкреслив деякі тенденції, що домінуватимуть у новому столітті.

Продовольчі бунти в країнах, що розвиваються, скорочення стратегічних ресурсів (і не тільки паливних), що вело до зростання економічного націоналізму, згортання процесів глобалізації, зміни клімату, які владно стали на порядку денному століття, посилення світового тероризму (жахливі події в індійському Мумбаї в 2008 році зайвий раз показали, наскільки вразливою до атак групи безжальних смертників є мирна міська інфраструктура), розповсюдження ядерно-ракетної зброї, зростання анархії й авторитарних тенденцій та інше стає причиною великого занепокоєння відповідальних політичних лідерів та експертного співтовариства, які приходять до одностайного висновку: світоустрій, побудований після Другої світової війни (дво- чи однополярний світ) зазнав краху. Нового світоустрою ще не існує, світ перебуває в небезпечному транзитному стані, і чим цей перехід закінчиться — не знає ніхто.

 

1. СВІТОВА КРИЗА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

Внутрішньополітичні чвари та боротьба у вищих ешелонах влади України породили небезпечну державну сліпоту: країна виявилася повністю неготовою до удару фінансового цунамі, хоча глобальна криза почалася ще 2007 року і посольства України на різних континентах та розвідувальні органи держави попереджали керівництво про перші симптоми фінансової епідемії. Суспільство заспокоювали брехливо — оптимістичними заявами про відсутність будь-яких ознак кризи — замість того, щоб готувати пакет антикризових заходів і терміново проводити міжнародні консультації з широким колом фінансових, економічних і політичних експертів щодо можливих масштабів кризи та шляхів її подолання.

Оскільки світ, що будувався в 1944—1945 роках під диктовку переможців, головно американців (йдеться про такі міжнародні інституції, як ООН, Бреттон-Вудський режим та його витвори — МВФ, Світовий банк і т.д.), тріщить і руйнується, Україна, яку з цілком об’єктивних причин не взяли до складу 20 найпотужніших країн світу, має шукати своє місце на глобальній шахівниці. Насамперед йдеться про налагодження співпраці з країнами БРІК — Бразилією, Росією, Індією, Китаєм. Особливо важливими, крім, звичайно, налагодження нормальних добросусідських відносин з Росією, є відносини з Китаєм — зростаючим геополітичним гігантом, від якого багато що залежатиме в ХХІ столітті. Чи не дивно, що Президент України досі не спромігся відвідати Китай і встановити добрі особисті відносини з керівництвом цієї великої країни, яка, між іншим, — і це знаменно, — незважаючи на участь в ШОС, не визнала законності російських завоювань на Кавказі.

Між тим майже не поміченим нашими доморощеними міжнародниками в Києві у вересні 2008 р. пройшов VII Європейсько-китайський форум “Карта шовкових шляхів у XXI столітті”, організований МЗС України, в якому взяли участь відомі європейські політики, економісти, представники ділових кіл, науковці. На Київському форумі виступили колишній прем’єр-міністр Франції Лорен Фабіус, заступник голови Китайського інституту міжнародних досліджень Хуанг Байру, посол КНР в Україні Чжоу Лі, народний депутат України Тарас Чорновіл та інші. Китайські учасники засвідчили непідробний інтерес до України, а українські бізнесмени скаржилися на відсутність дієвої підтримки з боку держави. Кидалося у вічі, що в той час, коли Україна переповнена неурядовими організаціями, які працюють на євроінтеграційному напрямі, практично відсутні НУО китайського і — ширше — азійського спрямування.

Глобальна криза неодмінно принесе зміни в геостратегічній ситуації — й дуже важливо передбачити вектор цих змін і можливості, що можуть відкритися перед Україною: так, фінансові труднощі, що стоять перед США і Росією, можуть внести суттєві корективи в амбіційні зовнішньополітичні проекти цих держав.

Сьогодні невідомо: чи змете криза існуючу кланово-олігархічну, політично-бізнесову, корупційну конструкцію Української держави, чи приведе до радикального очищення політичних авгієвих стаєнь України — чи зміни обмежаться лише косметичними підмальовками на фасаді пострадянської моделі, яка себе давно вичерпала.

Єдине, що можна стверджувати сьогодні, — що стануться невблаганні зміни.

 

2. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ, НАТО ТА ЇХНЯ “ПЕРЕБУДОВА”

ЄС і НАТО проходять стадію “перебудови” (пам’ятаєте, чим скінчилася горбачовська перебудова?), і цей організаційний розгардіяш, неспроможність впоратися з 27-ма країнами, які діють під прапором Європейського Союзу, негативно впливає на перспективи України щодо членства в ЄС. “Союз поділений на бідних і слабких та багатих і сильних, — вважає голова комісії закордонних справ Європарламенту Яцек Сариуш-Вольський. — У першій групі представлені нові країни-члени. Другою лінією поділу є ставлення до східної політики ЄС і ставлення до Росії”. Європейський Союз, який не став ні єдиною державою (і стати не може), ні федерацією, ні конфедерацією, є громіздким, унікальним, забюрократизованим утворенням, якому багато аналітиків пророкують колапс, розкол на два блоки (західний і східний), навіть передчасну смерть в результаті зростання національних антагонізмів. Приклад Болгарії та Румунії — найбідніших країн ЄС з середньою зарплатою 200 євро і масовою міграцією на Захід у пошуках заробітку — показує, як важко бути бідними, слабкими і невпливовими навіть у такому економічно потужному об’єднанні, як Європейський Союз.

Страх перед Росією, що посилився після російсько-грузинської війни, помножений на бажання безпроблемно отримувати російський газ, впливає на поведінку лідерів ЄС, особливо Німеччини та Франції, й віддаляє інтеграційні перспективи України.

І все ж, незважаючи на об’єктивно абсолютно несприятливі зовнішні та внутрішні умови для України, хоч як це дивно, але саміт Україна — ЄС у вересні 2008 р. в Парижі став немалим успіхом української дипломатії. Важливим підсумком стала формула, в якій ЄС і Україна підкреслили, що всі держави в Європі мають право вільно визначати свою зовнішню політику та свої альянси, повинні поважати міжнародне право (заключний акт Гельсінської конференції з питань безпеки та співробітництва в Європі, резолюції Ради Безпеки ООН) та принципи добросусідства і мирного співробітництва. Відомо, кому адресовано ці слова. Не менш важливою була заява сторін про асоціацію Україна — ЄС: “Україна як європейська держава поділяє з країнами Європейського Союзу спільну історію та спільні цінності. ...Нова угода між ЄС і Україною буде угодою про асоціацію, яка залишає відкритим шлях для подальшого прогресивного розвитку у відносинах між Україною та ЄС. Європейський Союз визнає європейські устремління України і вітає її європейський вибір” (9 вересня 2008).

Наш вірний стратегічний союзник Польща разом зі Швецією запропонували новий проект — “Східне партнерство”, яке не слід відкидати, демонструючи капризну вимогу: все або нічого. Аматорський максималізм тут може лише зашкодити. За свідченням “Дейлі Телеграф”, “Польща кинула виклик своїй могутній сусідці Росії, пропонуючи, аби Європейський Союз розширив свої впливи далеко вглиб колишнього СРСР завдяки “Східному партнерству”... Партнерство не є альтернативою членства в ЄС, однак дає Україні, Молдові, Грузії, Вірменії та Азербайджану шанс розвернутися в бік Брюсселя, а не Москви. Недаремно з приводу цього проекту російська преса зчинила ѓвалт, назвавши це “виштовхуванням Росії до Азії”. На думку російських аналітиків, “реалізація цієї ініціативи поставить хрест на російських планах створення єдиного економічного простору з колишніми республіками СРСР. В 2009 р. в Брюсселі, — підкреслюють автори, — відбудеться саміт з участю цих держав, на який Росію не запросили... Для Росії “Східне партнерство” — це дуже тривожний документ”.

НАТО, як і ЄС, переживає не кращі свої часи, особливо у зв’язку з труднощами афганської кампанії. Пішовши радянським шляхом підкорення Афганістану й замирення його волелюбних і войовничих племен, які й чути не хочуть про західну демократію, війська НАТО мають шанс отримати радянський кінцевий результат — що автоматично поставить Альянс на межу існування. Рішення про відмову Україні у членстві в НАТО (за формальної обіцянки такого членства), прийняте під шаленим тиском Росії, поглиблює кризу і розкол в Альянсі, відкидаючи нашу країну в сіру зону безпеки і залишаючи її фактично беззахисною перед новими імперськими загрозами.

Особливо вороже ставлення до планів України виявила Німеччина. Ось як зарозуміло описувала в грудні 2008 р. ситуацію з розширенням НАТО газета “Зюддойче Цайтунг”: “Під час традиційної грудневої зустрічі міністрів закордонних справ американці та британці наполягали на прискоренні прийняття України та Грузії до Альянсу. Насправді ж немає жодної причини до такого прискорення, можна було б скоріше казати про причини відкладення вступу. Україна ще дуже далека від НАТО — можливо, відділяють її від Альянсу цілі покоління(!). (...) Вимога прискореного прийняття Грузії й України до НАТО означає, фактично, розмахування кулаком на адресу Росії. Міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмаєр сказав, що до Альянсу немає “короткої дороги” (...) Питання Грузії та України вимагають спокою і глибокої передишки. Грузії — тому що йдеться про цілий регіон Кавказу. України ж — тому, що йдеться про країну наполовину російську(!)”.

Нехай ті, хто критикує українську дипломатію за негативний результат щодо вступу, уявлять собі атмосферу в Альянсі, рішення в якому приймаються консенсусом, як у польському Сеймі ХVІІ віку.

НАТО, яке вже вийшло за межі зони своєї географічної відповідальності, має єдиний, на наш погляд, шанс: юридично перетворитися на Глобальну систему безпеки (Global Treaty Organization), увібравши в себе нових членів — Японію, Південну Корею, Австралію, Нову Зеландію, Ізраїль, Аргентину, Україну і в перспективі, можливо, Росію. Адже те, що сьогодні відбувається в Афганістані, є насправді захистом національних інтересів Росії від вторгнення потоку дешевих афганських наркотиків.

Утримування України на відстані від “благородного європейського сімейства” — ЄС і НАТО — є, на наш погляд, однією з фатальних геополітичних помилок Заходу, що нагадує сумнозвісну мюнхенську політику 1938 р.

Хотілося б вірити, що автор помиляється у своїх порівняннях: адже час не той, Європа не та, й Україна вже інша.

3. ГІРКІ ВТРАТИ США

Президентство Дж. Буша виявилося найбільш провальним у багатій на різні події історії США: був і Перл Харбор, і втрата ядерних таємниць, викрадених радянськими агентами, і В’єтнам, блокади та економічні кризи. Але такого фатального збігу політичних невдач, воєнних негараздів і фінансових потрясінь ще не було. Справдилося біблійне повір’я про “сім років худих після семи років достатку”.

Геополітичні наслідки — очевидні. Згідно з оцінкою Національної розвідувальної ради США (Global Trends 2025: A Transformed World, NIC, November 2008), Сполучені Штати залишатимуться певний час (до остаточного перетворення Китаю на світову надпотугу) єдиною наймогутнішою країною, але стануть менш домінуючими. Економічні та військові можливості США зменшуватимуться, а відтак — і американські глобальні пріоритети та амбіції.

Незважаючи на це, ще довгий час (принаймні до 2025 р.) відносини з США повинні залишатися одним із зовнішньополітичних пріоритетів України. Передвиборна риторика Б. Обами і Дж. Маккейна була сповнена симпатій до України, до незалежності нашої держави, територіальної цілісності, її права на власний розсуд обирати союзників та модель безпеки.

Як колишній посол України в США, можу привітати своїх українських колег у Вашингтоні з підписанням наприкінці 2008 року українсько-американської Хартії про стратегічне партнерство — документа, який став нагадуванням і підтвердженням Будапештського меморандуму великих держав про запевнення безпеки від 5 грудня 1994 р., підписаного у зв’язку з приєднанням України до договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Хартія 2008 р. розширює і формалізує домовленості 1997 р. про встановлення Україною і США відносин стратегічного партнерства. Свого часу на моє запитання — зі скількома країнами США мають відносини стратегічного партнерства, я почув у Білому домі відповідь — з п’ятьма! Зокрема з Польщею, Мексикою, Ізраїлем, Японією.

Хоч би як намагалися применшити значення цього документа скептики, Хартія, без сумніву, є значним надбанням української дипломатії в 2008 р.

Прихід Гілларі Клінтон до кабінету державного секретаря США в адміністрації президента Б. Обами дає підстави сподіватися на розуміння та підтримку українських національних інтересів у Вашингтоні упродовж чотирьох-восьми наступних років.

 

4. РОСІЙСЬКИЙ ФАКТОР

За останні кілька років особливо помітною стала принципова різниця в напрямах зовнішньої політики України та Росії. Якщо Україна, спираючись на серйозну підтримку суспільства, проводила середньозважену європейську політику, яка на 85—90% відповідала курсу ЄС, то Росія в цей час “піднімалася з колін”: використовуючи сприятливу економічну кон’юнктуру і потоки нафтодоларів, вміло граючи на протиріччях між західними союзниками, копіюючи однобічні підходи США в рамках “гри без правил”, Росія почала реалізовувати гіперактивну, жорстку, конфронтаційну зовнішню політику: ця активізація “невблаганно набувала форм відвертого брязкання зброєю і демонстративних випадів на адресу атлантичних візаві” (Т.В. Бордачев, Ф.А. Лукьянов. Время розбрасывать камни. “Россия в глобальной политике”, № 2, март-апрель 2008).

Російсько-грузинська війна, спровокована нерозумними діями грузинського керівництва, дала Росії довгоочікуваний привід визнати незалежність Південної Осетії та Абхазії й стала закономірним фіналом політики “вставання з колін”. Та чи був це фінал?

Дії Росії, яка грубо порушила міжнародне право, зокрема Гельсінські угоди (аналогічно з неправовими діями Заходу щодо визнання Косово), поставили на порядок денний питання: хто наступний?

Із дивовижною і тривожною для нас одностайністю міжнародні експерти відповіли: Україна, Крим. Авторитетний збірник (Мир в 2009. The Economist, cc. 48, 51) стверджує, що “автономна логіка путінської системи вимагає, щоб Росія продовжила пошук внутрішніх і зовнішніх ворогів”. Інший автор пророкує, що “центром дестабілізації стане Крим... У 2009 році Крим стане найгарячішою точкою, за якою можна буде визначити ступінь напруженості між Росією і Заходом”. Українські політики і політологи одностайно вважають, що відносини “стратегічних партнерів”(!) України та Росії досягли найнижчої точки упродовж усієї історії відносин цих незалежних держав. З правильної констатації роблять прямо протилежні висновки. На думку представників галасливо-агресивної промосковської партії в Україні (фактично — на думку Кремля), в усьому винні лише непокірливі українці, “пофарбовані” в помаранчевий, ядуче ворожий протимосковський колір. Винні в тому, що не хочуть виконувати наказів Москви.

На думку тих, хто об’єктивно аналізує факти і розуміє причинно-наслідкові ланцюги політичних процесів, причина криється в особливостях путінсько-медведєвської моделі влади, яка вбачає в українській розхристаній, анархічно-вільній системі протодемократії смертельну загрозу російському авторитаризму, зростаючим імперським амбіціям, ксенофобії та великодержавному шовінізму.

Йдеться не тільки про індивідуальну, майже біологічну несумісність між Путіним та Ющенком (чого варте лише слівце “мазурик” з босяцького жаргону, вжите російським прем’єр-міністром), а й про щось набагато більше: повне неприйняття існування під боком Москви іншої цивілізаційної моделі, суспільства свободи слова і вільної політичної конкуренції.

Кілька заяв МЗС України на захист державних інтересів, національної честі й гідності українців викликали нестримну лють представників промосковської партії, серед неприхованих цілей якої є кардинальна зміна зовнішньої політики України, перетворення нашої держави на покірливого сателіта нової імперії. Запекла боротьба Москви та її п’ятої колони в Україні проти викриття злочинів сталінізму, серед яких одним з найжорстокіших був Голодомор, є показовою не тільки з погляду втручання у внутрішні справи нашої держави — вона відзначалася особливою зневагою до страждань нашого народу (згадаймо знаменитий вислів Медведєва “так званий Голодомор”).

“Піднявшись з колін”, Росія в 2008 р. по-справжньому налякала не тільки своїх сусідів по СНД, а й країни-члени ЄС. Але чи може бути продуктивною політика загроз і страху?

Улюблений Росією новорічний газовий шантаж України став, по суті, запрошенням до війни. Громадянської (в Україні) чи невеликої європейської. Труба, перетворена на далекобійну гармату, стала новим видом озброєнь масового ураження взимку. Але і проти цієї зброї, як показали події останніх днів, ЄС і Україна знайшли протидію. Між тим економічні та іміджеві втрати Росії набагато перевищують її здобутки.

Не слід також забувати про серйозні внутрішні проблеми РФ, які суттєво обмежують її здатність безкарно розширювати сфери впливу і монопольно змінювати геополітичну карту Євразії. Аналітична доповідь Бориса Нємцова і Володимира Мілова “Путін. Результати” (2008) каменя на камені не залишає на тезах кремлівських пропагандистів про епохальні успіхи Росії. Особливо вражають дані щодо зростання рівня корупції в РФ — з 40 млрд. доларів у 2001 р. до 300 млрд. доларів у 2007 р. Нинішня криза і різке здешевлення нафти також боляче вдарили по Росії. За таких умов проведення зовнішньополітичних силових акцій стало б для РФ справжньою катастрофою. Припинення войовничої антиукраїнської риторики, розгнузданої пропаганди ненависті до недавніх “братів” є передумовою повернення міждержавних відносин до нормального стану. Добрим знаком стало продовження сторонами у 2008 р. Великого українсько-російського договору про дружбу, співробітництво і партнерство, підписаного в 1997 р. Л. Кучмою і Б. Єльциним. Вивести українсько-російські відносини з глухого кута здатні не “найпрофесійніші дипломати”, а лише вище керівництво обох країн при наявності обопільної доброї волі. Серйозні переговори на найвищому рівні з приводу подальшої імплементації Договору (а Договір цей складено у надзвичайно доброзичливій манері рівноправного партнерства) могли б стати важливим кроком до поліпшення українсько-російських відносин.

Чим скоріше Москва зрозуміє, що відродити СРСР чи якусь іншу Імперію на засадах панування Кремля над упокореними сателітами неможливо, тим легше буде відродити стратегічне партнерство між Україною і Росією — партнерство, якого так потребують наші народи.

 

5. ЯКА ДЕРЖАВА, ТАКА Й ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

Знаючи стан справ в Українській державі, розкол її політичного поля, безпрецедентну корупцію і наявність декількох центрів влади, доводиться тільки дивуватися певним успіхам зовнішньої політики України в 2008 р. Серед них чи не найбільший, визначальний — вступ до Світової організації торгівлі, завершення процесу, що тривав п’ятнадцять років. І якого процесу! Адже за час переговорів в Україні докорінно змінилася суспільно-економічна формація, економіка з планово-радянської перетворилася на приватно-ринкову — ще дику, недосконалу, але ринкову. Успіх зі вступом до СОТ став можливим лише тому, що п’ять чи шість урядів України різного забарвлення послідовно і вперто йшли до єдиної мети. В ході цієї роботи було проведено сотні переговорів, досягнуто ряд компромісів і створено правові рамки захисту українських зовнішньоекономічних інтересів.

Гірше з інтересами зовнішньополітичними, які стали розмінною монетою в руках недобросовісних політиків різної орієнтації. Замість єдиної надпартійної, загальнонаціональної дипломатії, завдяки якій держава розмовляє з партнерами одним голосом, з’явилося нове, дивне, дисонансне багатоголосся: дипломатія опозиційна, дипломатія кабмінівська, дипломатія різних центрів влади, окремих впливових осіб. Існуванням таких “дипломатій” принижувалася діяльність професійних, здебільшого висококваліфікованих дипломатів Міністерства закордонних справ, яким за законом належить координувати і реалізовувати міжнародну політику України, відповідальність за яку Конституція покладає на Президента.

Найголовніший виклик, що стоїть перед зовнішньою політикою України, — забезпечення мирного існування країни, яка потрапила в зону турбулентності, в простір, де відбувається жорстоке зіткнення протиборчих стихій. Як довго утримає свій лет літак “Україна” з мінімальними запасами пального в баках, з командою, яка осатаніло б’ється в кабіні пілотів за право вчепитися в штурвал, і зі зневіреними, переляканими пасажирами на борту?