Артур Конан-Дойл

(1859—1930)  

Нашестя гунів

ОПОВІДАННЯ

З англійської переклав Василь БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ

 

У середині ІV ст. християнство опинилося в стані ганебного занепаду. Терпляче, смиренне й багатостраждальне у своїй боротьбі, воно стало самовпевненим, агресивним і нерозсудливим, здобувши перемогу. Язичництво ще не вмерло, але швидко зникало, знаходячи своїх найвірніших прихильників серед консервативних аристократів із найкращих сімей, з одного боку, і серед тих неотесаних селян, які дали своє ім’я¹ згасаючій вірі, — з другого. Між цими двома крайностями переважна більшість розсудливих людей відійшла од багатобожжя й навернулася до єдиного Бога, назавжди покинувши віру своїх предків. Але разом із вадами політеїзму ця більшість позбавилася також його чеснот, зокрема толерантности й релігійної доброти, що були його помітними рисами. Діяльна завзятість християн спонукала їх досліджувати й визначати кожен пункт свого віровчення, та оскільки вони не мали централізованої влади, яка б перевіряла такі визначення, то не минуло багато часу, як десятки єресей висловили свої протиборчі погляди, і водночас та сама ревність переконувати вела сильніші групи схизматиків шляхом, коли вони, для заспокоєння совісті, намагалися нав’язати свої погляди слабшим групам, і тим самим кинути східне християнство в безладдя й ворожнечу.

————
Перекладено за виданням: Arthur Conan Doyle. Tales of long ago. — Moscow, 1997.
© Василь Білоцерківський, український переклад, 2009.

¹ Язичник — лат. “paganus” (поганець). Первісне значення цього слова — “мужик”, “селюк”.

 

Александрія, Антіохія та Константинополь були центрами теологічного протистояння. Також уся північ Африки була охоплена боротьбою донатистів, які боронили свою особливу схизму залізними ціпами й бойовим кличем “Хвала Господу!”. Проте невеликі місцеві суперечки здавались нічим порівняно з величезним протистоянням католиків та аріан, яке роздирало кожне село навпіл, ділило кожну родину від хижі до палацу. Ворожі вчення єдиносущих і подобосущих ¹ — які містили такі розмиті метафізичні відмінності, що їх важко було визначити — обертали єпископа проти єпископа, паству проти пастви. Чорнило богословів і кров фанатиків лилися ріками з обох боків; смиренні послідовники Христа жахнулися, побачивши, що їхня віра спричинила такі заворушення й кровопролиття, якими ще ніколи не була заплямована релігійна історія світу. Багато з найревніших віруючих, шоковані й обурені, втікали до Лівійської пустелі або в затишок Понту, щоб там, у самозреченні й молитві, очікувати на друге пришестя, що, як вважали, мало статися незабаром. Та навіть у пустелях вони не могли уникнути відлуння далекої ворожнечі, й самітники люто сердилися у своїх пристанищах на подорожніх, які могли бути “заражені” вченням Афанасія чи Арія.

————
¹ Аріани (подобосущі) стверджували, що Бог-Син лише подібний до Бога-Отця, католики (єдиносущі) — що Бог і Син однакові за своєю сутністю.

 

Таким самітником був і Симон Мелас, про якого я пишу. Триіпостасник і католик, він був шокований надмірними переслідуваннями аріан, що можна було порівняти лише з подібною сваволею, яку, отримавши владу, чинили ті самі аріани над своїми братами християнами. Стомлений цією боротьбою й переконаний, що кінець світу вже справді близько, він покинув свою оселю в Константинополі й помандрував до готських поселень у Дакії за Дунаєм, у пошуках місця, де б міг бути вільним од нескінченних суперечок. Мандруючи далі на північний схід, він перетнув річку, що нині зветься Дністер, і там, знайшовши скелястий пагорб, який височів над широкою рівниною, зробив собі келію на його вершині й оселився в ній довічно, в самозреченні й спогляданні. У річці там водилася риба, місцевість кишіла дичиною й рясніла дикими плодами, тому духовні вправи пустельника не надто переривалися пошуками їжі для підтримки його смертної плоті.

У цьому далекому прихистку він очікував знайти цілковите всамітнення, але марні були надії. Через тиждень після приходу, в годину мирської допитливости, він досліджував окраї високого скелястого пагорба, на якому жив. Пробираючись угору до ущелини, вкритої оливами й миртами, він натрапив на печеру, при війсті до якої сидів літній чоловік, сивобородий і немічний — такий же відлюдок. Так довго цей незнайомець був один, що майже розучився говорити; проте, зрештою, він дедалі вільніше став промовляти слова й був здатний повідомити, що звався Павлом із Нікополіса, що був грецьким громадянином і що також пішов у пустелю задля спасіння своєї душі та щоб уникнути зараження єрессю.

— Я мало сподівався, брате Симоне, — мовив він, — що знайду когось іще, хто прийшов би сюди здалеку з тією ж святою метою. Всі ці роки, а їх так багато, що вже і втратив їм лік, я не бачив ні душі, хіба що крім одного-двох мандрівних пастухів далеко на отій рівнині.

З того місця, де вони сиділи, величезний степ, який був укритий похилою травою і мерехтів буйною зеленню на сонці, простягався за східне видноколо, такий рівний і непорушний, наче море. Симон Мелас допитливо вдивлявся в цю картину.

— Скажіть мені, брате Павле, — спитав він, — що лежить на дальньому краю тієї рівнини?

Старий похитав головою.

— У тієї рівнини немає ніякого дального краю, — мовив він. — То межа землі, що тягнеться у вічність. Усі ці роки я сиджу навпроти рівнини, але ніколи не бачив, щоби хтось перетнув її. Очевидно, що якби був отой дальній край, то неодмінно колись звідти вийшов би який-небудь подорожній. Он там за великою рікою є римський форт Тирас; але туди діставатися цілий день, звідти ж ніхто не турбував мої роздуми.

— Про що ви роздумуєте, брате Павле?

— Спочатку я роздумував про священні таїнства; тепер, уже двадцять років, я постійно розмірковую над природою Логоса. Який ваш погляд на живу матерію, брате Симоне?

— Звичайно, — відповів молодий чоловік, — немає сумнівів у цьому питанні. Логос — це, безумовно, ім’я, що його використав св. Іван для позначення Бога-Творця.

Старий відлюдок хрипло й люто скрикнув, а його грубе висохле обличчя затремтіло від гніву. Схопивши величезну палицю, яку мав, щоб відбиватися од вовків, він убивчо замахав нею на свого співтовариша.

— Геть звідси! Геть з моєї келії! — заволав він. — Чи я жив тут так довго, щоб замарати її мерзенним триіпостасником — послідовником падлюки Афанасія? Клятий ідолопоклоннику, збагни раз і назавжди, що Логос — це, насправді, випромінення Бога-Творця, яке аж ніяк не рівне чи співвічне Йому! Геть звідси, кажу, або я виб’ю твої мізки цим посохом!

Марно було запевняти розлюченого аріанина, й Симон пішов засмучений і подивований, що на цьому краю землі дух релігійної боротьби все ще порушує мирну всамітненість пустельника. Похиливши голову, з тяжким серцем він зійшов униз по долині й знову піднявся у свою келію на вершині пагорба, задумавши більше ніколи не відвідувати свого аріанського сусіда.

Тут Симон Мелас жив упродовж року, перебуваючи в самоті й молитві. Не було ніякої причини, щоби хто-небудь міг прийти у цей найвіддаленіший закуток людського життя. Одного разу молодий римський офіцер Кай Красс, відбувши одноденну подорож із Тираса, виліз на пагорб, щоб поговорити з анахоретом. Римлянин був із родини вершників, і все ще зберігав віру своїх предків. Він дивився здивовано й зацікавлено, хоча трохи з відразою, на аскетичне облаштування скромної оселі.

— Кому ви догоджаєте, живучи в такий манер? — запитав він.

— Ми показуємо, що наш дух вищий за наше тіло, — відповів Симон. — Якщо нам погано живеться в цьому світі, то ми віримо, що пожнемо добро у світі прийдешньому.

Центуріон знизав плечима.

— Серед нашого народу є люди — стоїки та інші, що мають таку ж думку. Коли я був у Герулійській когорті Четвертого легіону, ми квартирувалися в самому Римі, там я бачив багато християн, але ніяк не міг довідатися від них чогось такого, чого б не чув од власного батька, якого ви, у своїй зарозумілості, назвали б язичником. Це правда, що в нас є багато богів, але довгі роки ми не сприймали їх надто серйозно. Наші поняття про чесноти, обов’язки і благородне життя такі ж, як і ваші.

Симон Мелас похитав головою.

— Коли ви не маєте священних книг, — запитав він, — то який дороговказ маєте для своїх дій?

— Якщо ви почитаєте наших філософів, а передовсім — божественного Платона, то знайдете інші дороговкази, які можуть привести вас до тієї ж мети. Ви, часом, не читали книгу, написану нашим імператором Марком-Аврелієм? Чи ви не знаходите там усі чесноти, що їх може мати людина, хоча автор нічого не знав про вашу віру? Також, чи міркували ви над словами й діями нашого покійного імператора Юліана, при якому я служив у своїй першій кампанії, коли він пішов проти персів? Де ви знайдете досконалішу людину, ніж він?

— Це розмова без сенсу, і я не хочу її продовжувати, — твердо сказав Симон. — Будьте пильним, поки є час, і наверніться у справжню віру; бо кінець світу вже скоро, і коли він прийде, то не буде ніякої жалости тим, хто заплющив очі на світло.

Сказавши це, він знову повернувся до свого молільного стільчика й до розп’яття, тоді як молодий римлянин у глибокій задумі спустився пагорбом, сів на коня й поїхав до далекого форту. Симон спостерігав за римлянином, аж доки його мідний шолом став світляною блискіткою на західному краю великої рівнини — адже то була перша людина, яку відлюдок побачив за цей довгий рік, а його серце часом тужило за голосами та обличчями роду людського.

Так минув ще рік, і, крім зміни погоди й повільної зміни пір року, один день був схожий на інший. Щоранку, коли Симон розплющував очі, він бачив ту саму сіру лінію, що переростала в червону на далекому сході, поки її яскравий окрай визирав з-за обрію, який, як було відомо, ніколи не перетинала жодна жива душа. Поволі сонце освітлювало неозоре склепіння небес, і по тому, як тінь сходила з чорних скель, що стриміли над келією відлюдка, той визначав години молитви й споглядання. Не було нічого на землі, що привернуло б увагу його очей чи відволікло його розум, бо ж трав’яниста рівнина внизу місцями була такою ж порожньою, як і небо вгорі. Так минали довгі години, аж поки червоний окрай зникав за видноколом, і день закінчувався у такому ж перлово-сірому мерехтінні, з якого й починався. Одного разу два ворони кілька днів кружляли довкола самотнього пагорба, іншим разом білий орлан прилетів із Дністра і кричав над головою відлюдка. Подеколи було видно червоні цятки на зеленій рівнині, де паслись сайгаки, а часто й вовк завивав у темряві біля підніжжя скель. Таким було не багате на події життя анахорета Симона Меласа, аж поки прийшов  д е н ь  г н і в у.

Це сталося пізньої весни 375 р., коли Симон вийшов із келії з гарбузяним бутлем у руці, щоб набрати води з джерела. Настала темрява, сонце сіло, але один останній проблиск рожевого світла лишився на шпилястій скелі, що виступала з пагорба на дальньому краю від оселі самітника. Коли Симон вийшов зі своєї печери — бутель випав із його рук, і відлюдок спинився вражений і задивлений.

На протилежній вершині стояв чоловік, силует якого чорнів у згасаючому світлі. Це була дивна, майже спотворена постать, низької статури, з круглою спиною, великою головою, без шиї, і з великим прутом, що стримів з-поміж двох плечей. Він стояв, висунувши обличчя вперед, нахиливши тулуба, і дуже уважно вдивлявся в західну сторону понад рівниною. За мить він пішов, і самотня чорна гостра вершина відкрилася, важка й оголена, супроти слабкого мерехтіння східного світла. Потім залягла ніч, і все знову зчорніло.

Симон Мелас довго стояв збентежений, міркуючи, хто міг бути цей незнайомець. Як і кожен християнин, він чув про тих злих духів, котрі звичайно чигали на відлюдків у Фіваїді та в околицях Ефіопської пустелі. Дивні обриси цієї самотньої постаті, її темний силует і вкрадлива рішуча постава нагадували радше лютого хижого звіра, ніж людину — все підказувало відлюдкові, що він урешті зустрів одного з тих подорожніх із пекла, в існуванні яких, у ті дні твердої віри, сумнівалися не більше, ніж у власному існуванні. Вночі він довго молився, постійно поглядаючи на низьке війстя у келію, яке вкривала темно-пурпурова завіса, всіяна зірками. В будь-яку мить якась потвора, що причаїлася для нападу, якась рогата мерзота могла витріщитись на нього, і Симон укляк у несамовитому благанні до розп’яття, бо ж його слабка людська натура лякалася цих думок. Та врешті втома поборола страх, і, впавши на ліжко з сухої трави, він заснув, аж поки яскраве світло дня привело його до тями.

Вже було пізніше, ніж зазвичай, і сонце стояло високо на видноколі. Вийшовши з келії, відлюдок подивився на вершину тієї скелі, але вона стояла пуста й німа. Йому вже здалося, що та дивна темна постать, яка так налякала його, була якимось сном, якимось видінням у сутінках. Бутель лежав там, де і впав, і Симон підняв його, збираючись іти до джерела. Та раптом йому почулося щось нове. Усе повітря пульсувало звуком. Він ішов звідусіль грюкотливий, неясний, якесь незрозуміле бурчання, низьке, але густе й сильне, воно зростало й спадало, відлунюючи в скелях, завмираючи в невловимому шепоті, але було постійно присутнє. Відлюдок спантеличено подивився на синє безхмарне небо. Потім він видерся на скелясту вершину, що височіла над ним, і — сховавшись у її затінку — витріщився на рівнину: у своїх найстрашніших снах він ніколи не бачив такої картини.

Цілий широкий простір був заповнений вершниками — сотнями, тисячами, десятками тисяч — усі вони повільно й тихо виїжджали з невідомого сходу. Це численне биття кінських копит викликало низьке пульсування у вухах відлюдка. Деякі постаті були так близько, що він, дивлячись униз, міг ясно бачити худорлявих жилавих коней і дивні згорблені фігури їхніх смаглявих наїздників, які сиділи спереду на холках, наче безформні в’язки, з короткими ногами, що звисали без стремен, а їхні тіла погойдувались так рівно, як наче вони були частинами тих тварин. У найближчого вершника він помітив лук і сагайдак, довгий спис і короткий меч, аркан, намотаний позаду тулуба, — це говорило про те, що то була не безпомічна ватага мандрівців, а грізне військо в поході. Відлюдок пройшов по них поглядом далі й далі, аж до самого обрію, що тріпотів од руху: цій величезній кавалерії не було кінця-краю. Щойно її авангард пройшов у далину повз скелястий острівець, де він мешкав, Симон урешті зрозумів, що попереду цього авангарду були окремі розвідники, які керували просуванням війська, і що то був один із них, якого він бачив минулого вечора.

На весь день, приголомшений цією дивовижною картиною, Симон вкляк у затінку скелі, а внизу море вершників увесь день котилося через рівнину. Він бачив заюрмлені причали Александрії, бачив натовп, який перекрив іподром у Константинополі, але ніколи не уявляв собі таку силу-силенну людей, що дефілювали перед його очима, виходячи з-за східного небокраю, який був кінцем світу пустельника. Іноді щільні потоки наїздників переривалися табунами конематок і огирів, яких гнали вартові на конях; іноді йшло поголів’я худоби; часом їхали ряди возів із шкіряними навісами; та потім знову, по перерві, їхали вершники й вершники — сотні, тисячі, десятки тисяч, — повільно, невпинно, мовчки переміщуючись зі сходу на захід. Довгий день минув, світло згасло, впали тіні, а величезний широкий потік усе плинув і плинув.

Але ніч принесла нову і навіть більш дивовижну картину. Симон ще раніше помітив на спинах багатьох коней в’язки хмизу, а тепер побачив, для чого вони були. По всій великій рівнині у темряві блимали червоні цятки, що збільшувалися й виростали в мерехтливі язики полум’я. Так далеко, як тільки він міг побачити, на схід і на захід простягалися вогнища, аж поки ставали самими цятками світла в найдальших точках. Білі зорі світили зверху в безкраїх небесах, а червоні — внизу на розлогій рівнині. З усіх її боків підіймався низький мішаний потік голосів — із ремиґанням волів та іржанням коней.

До того як покинути мирське життя, Симон був солдатом і купцем, тож йому було зрозуміле значення всього, що бачив. Він знав з історії, що на латинський світ нападали усе нові полчища варварів, які йшли з далекої темряви, і що Східна імперія — впродовж п’ятдесяти років свого існування, відколи Костянтин переніс столицю світу на береги Босфора — вже також від них потерпала. Гепіди й герули, остроготи й сармати — він знав їх усіх. Що бачив досвідчений вартовий Європи зі свого самотнього віддаленого пагорба, то це нову орду, що вторгалася в Імперію й відрізнялася від інших лише своїми велетенськими неймовірними розмірами та дивним виглядом воїнів, які складали її. Тільки він з усіх цивілізованих людей знав про наближення цієї жахливої тіні, що йшла наче важка грозяна хмара з темних глибин сходу. Він подумав про невеликі римські форти вздовж Дністра, про зруйновану дакійську стіну Траяна поза ними, а тоді — про беззахисні розсіяні поселення, що стояли, не маючи й гадки про небезпеку по всій території вниз по Дунаю. Він може дати їм сигнал тривоги! Можливо, саме з такою метою Бог привів його в цю пустелю?

Потім він раптом згадав про свого сусіда-аріанина, що жив у печері внизу. Раз чи два за останній рік Симон помічав високу похилу фігуру цього чоловіка, що, кульгаючи, йшов оглянути пастки для перепелів і куріпок. Одного разу вони зустрілися біля струмка, та старий богослов одмахнувся від нього, наче від прокаженого. Що Симон думав сьогодні про цей дивний випадок? Звичайно, їхні розбіжності варто забути в таку мить. Він прослизнув униз по краю пагорба і попрямував до печери свого колеги.

Та коли він підійшов ближче, запанувала якась страшна тиша. Його серце захололо на той мертвий спокій невеликої долини. Жоден проблиск світла не виходив з ущелини скелі. Симон увійшов у печеру й гукнув, але відповіді не було. Тоді кремнем, кресалом і сухою травою, яку мав за трут, він викресав іскру й роздмухав її в полум’я. Старий відлюдок, із білим волоссям, зрошеним у багрянець, лежав, розкинувшись на підлозі. Потрощене розп’яття, об яке розбили йому голову, лежало в друзках поруч. Симон упав на коліна біля нього, випрямляючи понівечені частини його тіла й шепочучи молитву за померлим, коли почувся тупіт кінських копит по видолинку, що провадив до келії відлюдка. Суха трава вигоріла, і Симон припав до землі, бурмочучи молитви Богородиці, щоби підтримала його сили.

Можливо, новоприбулець побачив проблиск світла, а можливо, почув од своїх товаришів про старого, якого вони вбили, й через свою допитливість прямував на це місце. Він спинив коня біля печери, і Симон, причаївшись у затінку, ясно побачив його при місячному світлі. Чоловік зліз із сідла, прив’язав уздечку до якогось кореня, а потім став удивлятися в келію. Він був дуже низькою товстою людиною, з темним обличчям, позначеним трьома шрамами з кожного боку. Його маленькі очі глибоко запали в орбітах, немов чорні отвори на важкому пласкому безволосому обличчі. Він мав короткі й дуже криві ноги, так що незграбно перевалювався при ходьбі.

Симон принишк у темному кутку і вхопив рукою ту саму сучкувату палицю, яку померлий богослов колись підняв на нього. Щойно потворна похила голова просунулася в темряву келії, він ударив палицею по ній з усією силою правої руки, а потім — коли битий дикун упав долілиць — люто вдарив ще і ще, поки безформна постать не стала тихою й безвільною. Один дах укрив перших убитих із Європи й Азії.

У Симона пульсували й тремтіли вени од незвичної радости дії. Уся енергія, накопичена за роки спочинку, вибухнула в цю потрібну мить. Стоячи в темряві келії, він бачив, немов на вогняній мапі, обриси великого варварського сонмища, лінію річки, розташування поселень, засоби, якими їх можна попередити. Він тихо чекав у затінку, аж поки втонув місяць. Тоді Симон кинувся на коня вбитого, попрямував униз по ущелині й рушив галопом через рівнину.

По обидва боки його були вогнища, але відлюдок тримався на відстані од тих кругів світла. Проїжджаючи, він бачив довкола кожного вогнища сплячих воїнів і довгі ряди прив’язаних коней. Миля за милею, ліга за лігою простягався цей величезний табір. Нарешті самітник дістався відкритої рівнини, що вела до річки, а багаття кочовиків уже стало тьмяним тліючим світлом під чорним східним небом. Чимдалі швидше й швидше він мчав степом, як одинокий схвильований лист, що кружляє у вихорі перед бурею. Навіть коли світанок вибілив небо позаду нього, воно відбивало світло на широку річку попереду, а Симон гнав свого втомленого коня мілиною, аж поки занурився у повноводний жовтавий потік...

Молодий римський центуріон Кай Красс проводив свій ранок, об’їжджаючи форт Тирас, і побачив якогось вершника, що прямував до нього від річки. Стомлені й змучені, промоклі у воді, вкриті брудом і потом, і кінь і чоловік були на межі повного виснаження. Вражений римлянин дивився на їхній поступ і впізнавав у залахмаченій хиткій людській постаті, з розпатланим волоссям і вибалушеними очима, відлюдка зі східної пустелі. Красс побіг зустріти його і впіймав на руки, коли той похитнувся з сідла.

— Що трапилося? — спитав римлянин. — Які новини?

Та відлюдок міг лише вказати на схід сонця.

— До зброї! — прохрипів він. — До зброї! Настав день гніву!

І там, куди він дивився, — вдалині за річкою, римлянин побачив велику темну тінь, що поволі насувалася з далекої рівнини.