Юрій ПЕДАН
МАНІФЕСТ, ЯКИЙ ЗБУРИВ СВІТ
Століття тому, 20 лютого 1909 року, на першій сторінці ліберальної французької газети «Фігаро» з’явився «Маніфест футуристів» Філіппо Томмазо Марінетті, «молодого італійського поета», як його представили читачам. Двісті вісім коротких газетних рядків містили в собі ідеологічний заряд нечуваної вибухової сили. Через кілька днів цей документ став відомий в Італії, Німеччині, Великій Британії та інших країнах Європи.
Маніфест, що складався з одинадцяти пунктів, безжально таврував занепалу буржуазну культуру, мотлох віджилих традицій, песимізм, рутину музеїв та бібліотек і звеличував культ сили, сміливість, мускулястість спортивних тіл. «Головними рисами нашої поезії будуть відвага, зухвалість і бунт». «Ми стверджуємо, що світ збагатився новою красою — красою швидкості. Перегоновий автомобіль із капотом, оперезаним великими трубами, схожими на змій із вогнедишними пащами... гарніший за статую Ніки Самофракійської». «Ми хочемо вславити війну — єдину гігієну світу, мілітаризм, патріотизм, руйнівні акції анархістів, запальні ідеї, що за них вмирають, презирство до жінок».
——© Юрій Педан, 2009.
***
Протягом століття футуризм і його хрещений батько були ґрунтовно вивчені й увічнені в тисячах різноманітних видань. Однією з останніх публікацій на цю тему є стаття у двотомному енциклопедичному довідникові «Зарубіжні письменники» («Навчальна книга — Богдан», Тернопіль, 2006). На жаль, її автор припустився прикрої помилки, вказавши, що місцем народження Марінетті є «Алессандрія, поблизу Генуї». Насправді ж він народився 1876 року в єгипетській Александрії, де його батько-емігрант мав юридичну контору. Філіппо Томмазо навчався в місцевому коледжі єзуїтів, з якого був виключений у вісімнадцятирічному віці й подався здобувати подальшу освіту до Франції. Зріднений на все життя з цією країною, її мовою і культурою, він написав тут чимало віршів, поем, драматичних творів, а головне — почав звідси шлях ідеолога і керманича футуристичного руху.
Магічне слово «футуризм», яке віщувало нове манливе майбуття, пішло гуляти світом, збираючи під прапори войовничого літературно-мистецького авангарду бунтівників, авантурників, вискочнів, молодих геніїв, що мучились від надміру творчих сил, а тепер відчули полегкість, «скидаючи класиків із корабля сучасності». Жовті кофти, окуляри без скелець, богемна мова полохали законослухняних громадян.
Сам лідер невтомно гасав містами Європи, шокуючи й епатуючи
публіку парадоксальними ідеями, зливами образливих слів, темпераментом шаленця. Лондон, Берлін, Мадрид, Прага, Варшава, Осло... На одному з мітингів у Флоренції він вимагав негайної «деватиканізації» Італії й вигнання Папи з країни. У 1913—1914 роках Марінетті спокушає Росію. Скандали в Петербурзі та Москві, де художники на чолі з Михайлом Ларіоновим ледь не вчинили фізичну розправу над експансивним гостем. Він зустрічається тут із Всеволодом Мейєрхольдом, майбутнім реформатором театру.
... Того вечора в ресторанчику «La Rotonde» зібралась мистецька еліта Парижа на чолі з Пікассо. Марінетті виголосив гучну промову, картаючи «академічний мотлох і кляті догми, що перетворюють нас на рабів». Увійшовши в раж, він заявив: «Поки ми не знищимо мистецтво минулого, не буде нового мистецтва. Спалимо Лувр! Негайно!» Охоплена загальним поривом молода художниця Тамара де Лемпицька запропонувала для поїздки своє авто. Натовп висипав надвір, але машини там не було. Залишена в забороненому місці, вона потрапила на очі стражам порядку, й ті відігнали її до поліційної дільниці. Лувр уцілів!
***
I все ж галаслива, заразлива, бунтівна футуристична ідея несла в собі й позитивне начало, модернізуючи літературу, мистецтво, музику, театр, визначаючи шлях новій культурі, аби та йшла пліч-о-пліч із загальним прогресом людства.
Італійський футуризм викохав трьох видатних митців — Джакомо Баллу, Джіно Северіні, Умберто Боччоні; німецький — письменника Йоганнеса Бехера, поета Готфріда Бенна, художників Отто Дікса й Георга Гроса; російський — Володимира Маяковського, Василя Каменського, Велемира Хлєбнікова, Давида Бурлюка. А були ще іспанський, польський, угорський, американський, український (Михайль Семенко з однодумцями) та інші футуристичні загони.
Сам Марінетті теж залишив помітний літературний слід. У молоді роки він написав поеми «Завоювання зірок» та «Руйнація», сатиричну п’єсу «Король Пиятика», яка виставлялась у театрах Франції. Цікаво, що на її паризькій прем’єрі були присутні великий співак Федір Шаля-пін, балерина Іда Рубінштейн, композитор Моріс Равель, юний поет Жан Конто і ще невідомий нікому Марсель Пруст. Пізніше нищитель усталених догм і його послідовники віддали данину жорстким експериментам зі словом. Вірші втрачали сенс і лад, стаючи безглуздими комбінаціями літер, цифр, умовних знаків.
Головним суперником Марінетті в літературі, світському житті й любовних пригодах був, зрозуміло, король поетів Габріеле Д’Аннунціо. Якось безтрепетний король футуристів склав ущипливого вірша «На смерть Д’Аннунціо». Останній нічого не відповів, але в приватних розмовах називав кривдника «фосфоричним кретином».
1927 року вийшла книжка п’єс Марінетті «В’язні» та «Вулкани», у передмові автор писав: «Поваливши традиційну драматургію, нудотну сутність якої визнають навіть її прихильники, ми засудили весь сучасний театр — балакливий, дріб’язковий, нав’язливо дидактичний, повний заборон і обмежень, мов поліційне управління, келійний, наче монастир, замшілий, як покинутий людьми старий будинок.
Вісімнадцять років тому всесвітньовідомим маніфестом ми повсюдно створили футуристичний театр. Він СИНТЕТИЧНИЙ, тобто лаконічний, але дає можливість відбити за кілька хвилин силу подій, почуттів, думок, фактів і символів...
Письменники, які бралися оновити театр (Ібсен, Метерлінк, Андреєв, Клодель, Шоу), ніколи не прагнули досягти справжнього синтезу, звільнитися від прийомів, що нав’язують багатослівність, нудотний аналіз, зволікають темп. Дивлячись п’єси цих авторів, публіка вподібнюється купці нікчемних роззяв, які збавляють час, спостерігаючи повільну агонію шкапи, що впала на брук. Оплески-стогони по закінченні вистави звільняють шлунки людей від проковтнутого, але неперетравленого часу...
Ми переконані, що можна створити зовсім новий театр у цілковитій гармонії понадшвидкої дії й нашої футуристичної чуттєвості. Саме він зможе витримати конкуренцію з кінематографом і навіть перемогти його».
Подальше життя Марінетті поступово входило в межі такого ненависного йому буржуазного існування. За часів фашистської диктатури він одверто підтримував режим Муссоліні, здобув звання академіка (будь-який авангардизм урешті-решт закінчується академізмом) й очолював до свого скону в 1944 році Спілку італійських письменників.
***
Причепливий читач слушно запитає: чому свого часу поміркована французька газета надала почесне місце скандальному маніфестові мало кому відомого Марінетті? Відповідь на це дав сам автор, виклавши в одній зі своїх книжок історію майже водевільного змісту. Певний час він перебував в ідилічних стосунках із Розою Фатін, дочкою мостивого паші, чия розкішна вілла в мавританському стилі стояла на березі Сени. Розробляючи свої одинадцять тезисів, Філіппо Томмазо підпливав до вілли у збудованій для нього гондолі й умовляв закохану Розу вплинути на батька — чільного акціонера «Фігаро», аби той переконав редактора газети надрукувати його маніфест. Ця авантюрна акція закінчилася цілковитим успіхом спритного італійця й завдала великого клопоту світовій культурі...
Ілюстрації
Світлина Філіппо Томмазо Марінетті.
Взірець футуристичної поезії.
Обкладинка книжки п’єс Марінетті.
Декорація п’єси «В’язні». Художник Енріко Прамполіні.
Джакомо Балла. «Пес на повідку».
