Курціо Малапарте

БАЛ У КРЕМЛІ

Розділи з архівних публікацій*

З італійської переклав Юрій Педан

НА МОНАСТИРСЬКОМУ ЦВИНТАРІ

На площі Свердлова ми сіли з Марікою в трамвай № 6 і вирушили до Новодівочого монастиря, який стояв на великому закруті, що його, в’юнячись долиною, утворила Москва-ріка. Трамвай весело мчав, і нев­довзі ми залишили середмістя й виїхали на околицю повз медичне місте­чко — блок сучасних споруд із цементу і скла. В повітрі чувся гост­рий дух карболки.

Маріка розкошувала. Їй вельми подобались трамвайні прогулянки містом, автобусні екскурсії з активістами робітничих клубів до ста­ровинних маєтків навколо Москви, походи на Воробйові гори, щоб милу­ватися звідти сяйвом бань і червоною, жовтою, зеленою, синьою майо­лікою храмів, зубчастими мурами Кремля, маянням прапорів, усім вели­чезним містом, що постає із золотої мли, золотого пилу, який є пилом Азії, курним німбом курної Азії.

На кінцевій зупинці ми вийшли з трамваю й пішли до Новодівочого монастиря, колишньої обителі шляхетних дівчат, де колись Петро Пер­ший звелів ув’язнити свою сестру і повісити на віконних ґратах пов­сталих стрільців. Тут Москва, перш ніж розчинитися в полях і лісах, стає провінцією, стає селом.

Довкіл монастиря, біля озер і багнищ, тулились убогі хатини. В повітрі чувся дух гнилої соломи і мокрої трави, сухий запах диму від спалених березових дров. Маленькі жовті собаки з коростявими писками пасли нас червоними очима й підкрадалися ззаду, лякливо зав­мираючи, коли ми зупинялись.

——
* Перекладено за виданням: Edda Ronchi Suckert. Malaparte, volume VII — Ponte alle grazie. Firenze. 1993.

Біля монастиря є невеликий, оточений муром цвинтар. Ми проми­нули браму й Маріка повела мене серед надгробків до могили Скрябіна, великого російського композитора. Ми сіли на одному з тих дере­в’яних ослінчиків, які ставлять біля могил, щоб люди могли відпочи­ти, помолитися, попити чаю, побалакати в уявному товаристві помер­лих. Це давній звичай притаманний лише росіянам.

— Жаль, що тут нема моїх родичів, — зітхнула Маріка. — Я б що­дня ходила сюди й сиділа коло них. Мої померлі далеко, аж на Кавка­зі. Наша сім’я походить із Тифліса.

Маріка була смаглявого юнкою шістнадцяти років, але скидалась на дівчинку. Її волосся надило смоляним полиском, чорні зіниці пала­хкотіли вогнем і лише куточки очей світилися білиною. Вона мала ши­рокі плечі, невеликі випнуті груди, а її рухи, постава, своєрідна хода лівим плечем уперед свідчили про вдачу завзятої тенісистки. Ко­ли вона піднімала вгору праву руку, здавалось, ніби в ній затиснута ракетка, яка за мить відіб’є пружистий м’ячик. Вона заплітала волос­ся, і її довгі, м’які, важкі коси граційно, навіть визивно спадали на плечі.

— О, Маріко, я тебе про це вже питав. Якби ми покохалися, ти б поїхала зі мною до Італії?

Дівчина з усмішкою дивилась на мене, поклавши ноги на залізну перечку могильної огорожі.

— До Італії? — непевно сказала вона. — Але ж я не люблю помаранчі.

— В Італії нема помаранчів.

— Ах, в Італії навіть помаранчів нема! — з лукавою усмішкою дивувалась Маріка.

Я пестив її коси, а вона хитала головою й казала:

— Ти свиня!

— Поїхали до Італії, Маріко!

Дівчина схопилась на ноги й підбігцем рушила серед могил, наче хотіла втекти. Я кинувся слідом, наздогнав і поклав їй руку на пле­че.

— Бачиш, — примирливо сказала вона, — тут поховано Чехова, ве­ликого російського письменника.

— Мене не обходить Чехов.

— Он могила історика Соловйова, а далі Кропоткіна.

— Мене не обходять Соловйов і Кропоткін, — мовив я, пестячи її коси.

— Ти брудна свиня! — сказала Маріка, проймаючи мене поглядом великих чорних очей.

— Їдьмо до Італії, Маріко!

— О, Італія! — мрійно зітхнула вона. Відтак спиталась: — А де в Італії могила Муссоліні?

— У нас не ховають людей живцем.

— Я б хотіла побачити там могилу Муссоліні.

— Вся Італія — могила, — відповів я. — Вся Італія — могила Муссоліні.

— Хуліган! — сказала Маріка.

— Росія теж могила, — мовив я. — Вся Росія — могила Сталіна.
Маріка відсахнулась од мене.

— Ти свиня, брудна свиня!

Поруч нас височився горбок іще сирої землі, вкритий букетами недавно зірваних квітів. Небо кидало на них тремтливий відсвіт, єд­наючи свою сріблясту голубінь з рожевим, жовтим, синім кольором ве­ликих ніжних пелюсток. Ці букети, покладені біля сірої кам’яної плити, на якій були викарбувані чиєсь ім’я і дата, здавалися символами самоти й безнадії, бранцями безмежної пустелі, річчю в собі, непри­четною до історії світу, історії живих людей. Окремі пелюстки віді­рвались од квіток і лежали на вологій землі в сумній самоті, чужі життєдайній природі, ворожі букетам, з яких облетіли, непричетні до історії світу, історії мертвих людей. Наче зроблені з твердого лис­кучого матеріалу, вони скидалися на черепашки, розкидані вздовж бе­рега моря, й подібно до них навіювали безнадію і смуток кривиною фо­рми — маленьким замкненим світом, відірваним од історії і природи, однак здатним убирати в себе оточення й замикати його в своїй таєм­ничій архітектурі.

Раптом, підвівши очі й глянувши на сіру кам’яну плиту, я прочи­тав на ній прізвище: фон Мекк і пригадав, що зустрічав його на сто­рінках газет. Це був генеральний директор радянських залізниць, розстріляний два дні тому за саботаж.

Фон Мекка знали як досвідченого і чесного чиновника російських залізниць іще за часів царату, його було страчено через те, що старе залізничне господарство, доведене громадянського війною до жалюгідно­го стану, не витримувало великих навантажень. Паровозні котли почали вибухати з підозрілою частотою. Фон Мекка було розстріляно, щоб дати громадській думці політичне пояснення поганої роботи радянських за­лізниць.

Ця безвинна людина раптом опинилась на рейках більшовицької ре­волюції й була розчавлена нею. Газети повідомляли, що тіло фон Мекка як виняток віддали родичам для поховання. Вся ця не ва­рта шеляга справа була по суті лише дрібним епізодом, викресленим з історії живих людей. Хіба мало яке-небудь значення, що безневинну людину було страчено заради вищих інтересів революції? Вона не пер­ша й не остання. Не можна вимагати, щоб під час революції гинули самі мерзотники. Ще цього лише бракує! Навпаки, смерть невинного набагато значніша за смерть лиходія.

— Фон Мекк був брудний тип і ворог революції, — проголосила Маріка.

— Він був невинною людиною, — заперечив я. — Знаєш, що таке невинна людина?

— Саме за його наказами висаджували в повітря котли паровозів.

— Так чи інак, але потяги все одно не ходитимуть. Украй небезпечно бути начальником залізниці, коли потяги стоять без руху.

— Ти знову верзеш дурниці, — мовила Маріка.

— Так, я верзу дурниці.

Цей нещасний фон Мекк починав мене дратувати. Якого біса, ду­мав я, він опинився на рейках революції? В тому, що не ходили потя­ги й вибухали котли, не було його провини. Одначе скільки нахабст­ва і зарозуміння треба мати, щоб керувати залізницями під час рево­люції! Він заслуговував на те, що з ним зробили. Це розкіш — зали­шатися невинним, коли світ вибухає як старий паровозний котел. Уре­шті-решт, на що він міг скаржитись? Хіба він не був християнином, добрим християнином? А тепер зробивсь мучеником.

— Треба знищувати їх усіх без жалю, — вирікла Маріка. — До во­рогів революції не може бути пощади.

Цей нещасний фон Мекк рішуче мене дратував. Вважати себе безне­винним, завжди і скрізь безневинним, є буржуазною примхою. Христос не мав цієї дурної буржуазної примхи. Він не був буржуєм і добре знав, що не є безневинним. Знав, що заслуговує на страту, хоча й не мав жодної провини в тому, що вибухають котли паровозів. Звичайно, є велика різниця між Христом і фон Мекком. Христос не був генераль­ним директором залізниць і це — пом’якшувальна обставина для нього. Але якби навіть і був, усе одно не уникнув би Голгофи. А фон Мекк, навіть ставши Христом, однаково був би розстріляний за саботаж.

Я злостивсь на фон Мекка й за те, що втягую Христа в дрібні, безглузді конфлікти, і це з мого боку теж є буржуазною примхою. Ва­жко раптом позбутися буржуазного виховання, усталених поглядів і забобонів. Під три чорти таке виховання! Не можна оцінювати все за допомогою християнської моралі. Буває час, коли треба знайти в собі мужність позбутись її.

Я злостував на фон Мекка головним чином за те, що саме його смерть доводила безневинність Христа й була доказом існування Бога. Своєю дурною смертю фон Мекк не мав жодного права засвідчувати факт існування Бога і вищість християнської моралі.

Я нахилився над могилою, взяв квітку і простягнув її Маріці. Простягнув, не питаючи себе, чи порадів би з цього фон Мекк. А втім, чом би йому не порадіти, що я дарую його квітку такій гарній, такій молодій, такій чистій дівчині? Але Маріка різким рухом правиці від­хилила дарунок.

— Ти брудна свиня!

— Це мертва квітка, яку я підняв з могили ворога народу.

Я стояв перед Марікою з мертвою квіткою в руці, сиротливою кві­ткою, розстріляною за саботаж, і думав про те, що нещадна комуністи­чна революція не знає жалю до квіток-зрадниць, які віддають накази висаджувати в повітря котли паровозів і тим завдавати шкоди країні Рад. Я стояв перед Марікою й посміхався, дивлячись на її почервоні­ле з розгуби, сорому чи гніву обличчя.

Відтак Маріка простягнула руку, взяла й приголубила бідну кві­тку, торкнулася її пелюсток, пошкоджених свинцем карального загону.

За спиною Маріки пишався силует Воробйових гір, обмежений з одного боку зубчастими мурами монастиря, а з іншого — зеленою стіною лісистого пагорба. На тлі цього краєвиду, за порослими очеретом багнистими луками, тягнувся залізничний насип, де маневрував ванта­жний потяг, рухаючись туди-сюди й пихкаючи парою. Від свистків ло­комотива тріскалося скло прозорого повітря, помережане зеленими й рожевими жилками. Я бачив мерехтіння річки під горбом, ширяння бі­лих голубів над лісом і водою. Небо за монастирем було поплямоване сірим хмаровинням і здавалося кутком картини, забрудненим чиїмись пальцями. Уздовж вузької дороги, що бігла, зміючись, берегом озера, видніли рясні зарості жовтих квіточок, схожих на дикі гіацинти. Весь краєвид був посічений кулями карального загону, й тому небо, зелена долина, білі мури монастиря виглядали стомленими й невиразними, мов на старій закуреній гравюрі. Вантажний потяг, каменюки, цвинтарні хрести, жовті пси, розкидані на цьому краєвиді, були учасниками по­дій, відірваних од історії світу, історії живих і мертвих людей.

Маріка стояла, стискаючи квітку білими пальцями, немовби душила її.

— Ця мертва квітка, — тихо мовив я, — розстріляна за державну зраду. Вона зрадила революцію і народ і була за це покарана. Дивись, вона ще кровоточить. У тебе пальці в крові.

Маріка кинула зім’яту квітку і трохи зблідла. Але одразу ж за­сміялася.

— Не кажи дурниць. Думаєш, налякав мене? В Росії не трапляються такі дива. Тут квіти не мають крови.

— Знаю, Маріко, — сумно відповів я. — Квіти в Росії зроблені з паперу.

Ми вийшли із трамваю на площі Свердлова якраз перед двома арка­ми. Тоді ще в мурі перед Красною площею були ті широкі арки. Ще сто­яла маленька каплиця Іверської Божої Матері, відома на всю Росію й так шанована народом, що навіть Наполеон звелів поставити біля неї почесну варту з двох гренадерів.

— Давай подивимось на Іверську ікону, — мовив я Маріці.

Ікона ця походила з Кавказу й була землячкою Маріки. Та сказа­ла: «Пішли!» і, здається, зраділа нагоді привітати кавказьку Мадон­ну. Ми переступили поріг. У каплиці було темно й холодно. Спершу я нічого не міг розгледіти. Відтак на вівтарі, оточеному канделябрами без свічок, почала виступати із темряви подоба Божої Матері. Маріка зупинилась перед іконою, кинула на підлогу запалену папіросу й укля­кла, мов прочанка.

— Маріко, — мовив я, — приємно бачити, що ти молишся.

— Ти свиня! — відказала Маріка своїм низьким сиплуватим голосом.

Я засміявся.

— Ти молишся за Сталіна, чи не так, Маріко?

— Заткни пельку! — скрикнула Маріка. Тоді прожогом вибігла з каплиці й погнала Красною площею, аж поки не зупинилась перед продавщицею папірос, на грудях якої висіла картонка з написом «Моссель-пром».

Маріка розлютилась на мене, бо я натякнув їй на анекдот, який у ті дні гуляв Москвою. Ось цей анекдот.

«Мужик увійшов до каплиці Іверської Божої Матері, впав на коліна перед чудотворною іконою і поринув у молитву. «Ти молишся за Ста­ліна, мужиче?» — питає червоноармієць, що стоїть на чатах коло вхо­ду. «Авжеж!» — відповідає той. «Але до революції ти молився за ца­ря. Молився ж?» — глузує червоноармієць. «Так, тоді я молився за ца­ря. І що в цьому поганого?» — каже мужик. «Тож до чого призвели твої молитви? Бачиш, чим закінчив цар?» — говорить червоноармієць. «Саме тому я й молюся за Сталіна».

Це один із багатьох радянських анекдотів, які знало все місто. Не було нічого поганого в тому, що я розповів його Маріці, але її роздратував мій уїдливий сміх. А кілька днів тому вона розгнівалась на мене, бо я повторив відомий кожному москвичеві анекдот про Луначарського. Я не розумів, чому Маріка бере все так близько до серця, наче цей безневинний жарт загрожує падінню Кремля. Якщо Кремль можна зруйнувати анекдотом, тим гірше для нього. Ось цей анекдот.

«На Великдень народний комісар Луначарський читав антирелігій­ну лекцію в одному з московських театрів. Зала повна-повнісінька. Під оплески слухачів Луначарський дві години доводить химерність воскресіння Христа. По закінченні лекції він питає присутніх, чи є бажаючі виступити. Підводиться старий, убого вдягнений піп з вели­кою білою бородою і просить дозволу сказати два слова. «Кажіть, то­варишу піп», — запрошує Луначарський. «Христос воскрес!» — каже піп. «Воїстину воскрес!» — відгукується зала, і люди, хрестячись, обійма­ють одне одного».

— Пробач, Маріко, я не думав тебе образити. Хотів лише...

— Знаю, що ти жартуєш, але мені прикро, коли ти зачіпаєш деякі речі.

— Я ж не сміявся з Іверської ікони.

— Ні, не сміявся...

Маріка глянула на мене й усміхнулася. Сказала своє звичне: «Хуліган!» й усміхнулася. Це була журна усмішка, від якої кутики її ро­та скривились, надаючи суворому обличчю виразу дитячої розгуби.

— Жаль, що ти не можеш покохати мене так, як би я хотів, як би ти теж хотіла, Маріко. Шкода, що нас роз’єднала сила живих речей і речей мертвих. І ти ніяк не збагнеш, які з них живі, а які мертві. Чому ти не хочеш до Італії, Маріко?

— J’aime bien vivre en Russie¹.

——
¹ Мені у Росії добре живеться (фр.).

Вона розмовляла французькою мовою з легким співучим акцентом швейцарських гувернанток, які колись навчали цієї мови дітей з мос­тивих буржуазних родин та дрібного російського дворянства. Її вихо­вання нічим не відрізнялося від виховання інших шляхетних дівчат, але згрубіло і зблякло під час революції. У 1914 році, коли спалах­нула світова війна, Маріка була трирічним дитям. Їй було шість у 1917 році, коли Ленін прийшов до влади, видерся на трон Петра Вели­кого й сів на коліна царя Миколи. Сьогодні вона ще перебувала під чарами «рожевих» романів і зберігала м’яку вимову графині Ростопчиної, що стала вимовою буржуазії й російського вельможного панства, відсунувши в тінь інтонації «Євгенія Онєгіна» і модуляції лермонтовських поезій.

Їй подобалось прибирати вигляд jeune fille bien elevée, гарно вихованої молодої дівчини. Для неї було грою, легкою комедією виставляти себе освіченою європейкою, яка в жорстокі часи революції зберегла прищеплені їй родиною моральні принципи, не дозволила себе розбестити, занепасти в мізерії, голоді, холоді тих шалених років. І все ж щось чуже народилося в ній, чого вона, мабуть, не помічала і що було притаманне не їй, а її поколінню, російській історії останнього десятиріччя. Знання французької з одного боку, прогалини в освіті — з іншого, невластиве радянським дівчатам кокетування та ін­ші ознаки видавали її соціальне походження, виявляли справжнє і фа­льшиве, природне і наносне.

Під час наших щоденних зустрічей Маріка довірялась інстинктам, природним почуттям, здобуткам свого виховання й раділа з можливости довести іноземцеві, європейцеві, брудному буржуєві, що в пролетарсь­кій Росії, де революція відкинула геть колишні моральні цінності, усталені принципи, родинні традиції, ще можна зустріти parisienne russe, російську парижанку, яка не соромиться, що є «червоною ді­вчиною», «дочкою Леніна».

Однак я мимоволі помічав, що в словах Маріки лунала якась гірко­та, чув сум в її голосі, коли вона казала на мене «хуліган», коли казала «ти свиня, брудна свиня», коли казала «брудний буржуй». Як і вся молодь її покоління, Маріка теж хворіла на той неспокій, що йо­го породжують силою прищеплена віра, надмірна самовпевненість, об­межена мораль. Усе те небагате, що в Карла Маркса є поступками на­дії, злагоді, взаємотерпінню, любові, ставало в Маріці й молоді її покоління позиченою ніжністю, слабкістю духу, до яких таємно долу­чалися гіркі сумніви. Ця хвороба часто і несподівано виявлялася в її поведінці. Тоді Маріка червоніла, соромлячись, що випадковим ру­хом, необережним словом викаже мені якусь із прихованих вад.

— Я почуваюсь мерцем у Росії, — мовив я їй.

— Знову ті самі дурниці! — одмахнулась вона.

— Мені слід навчитися жити. Я почував себе живішим у Європі. Європа — мертва країна.

— Росіянам добре живеться, — сказала Маріка.

— А я тут труп-трупом. Бо це жива країна.

— Це країна живих людей, — сказала Маріка.

— Ми теж почуваємося живими там, у Європі. Бо вона мертва країна, гнилий континент. Там мертве життя. Totes Leben, як кажуть німці.

— По-російському це зветься «мертвая жизнь», — сказала Маріка.

— Коли думаєш про такі речі, — мовив я, — хочеться сміятися. Саме сміятися. Нас піддають тортурам, ховають живцем у в’язницях, позбавляють можливості думати, бути щасливими, жити. Для чого це все? Щоб навчити нас рятувати власну шкуру. Я міг би зрозуміти, якби нас мучили і вбивали, щоб навчити рятувати душу. Але рятувати шкуру? Людську шкуру? І так скрізь у Європі. Щодо цього і в Європі, і в Росії всі лицемірять. Людська шкура в Європі варта навіть менше, ніж душа. Однак усіх турбує тільки одне: як навчити людей рятувати шкуру.

— Подумай, як зараз там, угорі, з твоїх слів сміється Христос, — сказала Маріка. — Якщо Бог існує, уявляєш собі, як він зараз заливається сміхом.

— Не кажи так. Не слід так казати, Маріко. Що ти знаєш про Бога?

— А що, по-твоєму, я маю знати? — мовила Маріка. — Гадаю, тут люди в глибині душі менше вірять у нього, ніж у вас. Ні в чому ми так не впевнені, як у тому, що піддаємо сумніву.

— Так думають скрізь у Європі, — погодився я.

— Хочуть підмінити віру статистикою, — сказала Маріка. — В університеті один професор фізики запевняв, що можна підрахувати швидкість, з якою Христос злетів у небо, якщо він насправді це зробив, і що з тих пір повітроплавання досягло величезних успіхів.

— Так, величезних, — підтвердив я.

— Отже, слід у щось вірити. Як ти вважаєш? — спитала Маріка.

— Безсумнівно, слід у щось вірити, — мовив я й почав тихо читати рядки «Зони» Аполлінера:

C’est le Christ qui monte au ciel mieux que les aviateurs

Il détient le record du monde pur le hauteur¹.

— Це красиво, — сказала Маріка.

— Це так само красиво, як і статистика. Навіть іще красивіше.

— Статистика, — сказала Маріка, — така ж правдива, як поезія. Вона нас не обдурить.

— Ні, вона нас не обдурить, — мовив я. — Їй потрібно тридцять секунд, аби підрахувати, що двічі по два — чотири.

——
¹ То Христос возноситься в небо чим не авіаспорт
По висоті безперечно він побив світовий рекорд
(Переклад Миколи Лукаша)

— Не слід сміятися зі статистики, — сказала Маріка.

— Так, не слід сміятися зі статистики, — підтримав я. — Адже це все, на що ми сьогодні в Європі можемо покладатись.

— У вас в Європі те ж саме? — спитала Маріка.

— Звісно, те саме. Та сама мораль, та сама філософія, та сама наука. Мораль, філософія, наука, релігія — все в Європі виконує одну мету: навчити людей рятувати власну шкуру. Людська шкура стала прапором Європи. Він пофарбований у різні кольори залежно від країни, але матеріал, з якого його зроблено, є людська шкура. Ти боїшся смерти, Маріко?

— J’y crache dessus¹, — сказала Маріка і грубо плюнула на зе­млю.

— Не кажи J’y crache dessus, Маріко. Краще кажи по-російськи: «Наплевать!» У Франції не кажуть J’y crache dessus. Це неввічливо.

— Наплевать! — сказала Маріка і плюнула на землю.

— О, так краще. У Франції не кажуть J’u crache dessus. Французи культурний народ. Вони знають, що можна плювати на все, навіть на Францію, але це нічого не змінить. Плювати на все — марна й сумна справа. А французи веселі люди.

— Французи справді такі веселі? У нас в Росії кажуть — веселий як француз.

— Ні, сказав я, — вони невеселі, бо добре все розуміють. Вони відчайдушно добре все розуміють. Хіба можна бути веселим, коли все так розумієш? І все ж вони не люблять сумувати.

— Ми не все розуміємо, — сказала Маріка. — Росіяни не все розуміють.

— Так, — погодився я, — вони не все розуміють, але далеко бачать.

———
¹ Наплювати (фр.).

— Тобто росіяни далекоглядні? — запитала Маріка.

— Так, дуже далекоглядні, — відповів я, — дуже, дуже далекоглядні. Навіть занадто. Але далеко не все розуміють. Для цього треба мати передчуття. А росіяни позбавлені передчуттів.

— Ти знову верзеш дурниці, — сказала Маріка й поклала мені руку на плече.

Я відчув тремтіння її руки і мовив:

-— Не заходь далеко, Маріко.

— Ти свиня, брудна свиня! — сказала Маріка. А я чув, як її рука тремтить на моєму плечі.

ВІДВІДИНИ мадам каменєвої

Наступного ранку я подався до мадам Каменєвої. Весь дипломатич­ний світ Москви кликав її «мадам» на знак поваги, а можливо, і співчуття. Мадам Каменєва була сестрою Троцького. Кілька тижнів тому її чоловік Лев Каменєв зник із політичного життя країни, засланий кудись за Волгу, а Троцького ще раніше було депортовано до Середньої Азії. Всі розуміли: заслання це є прелюдією смерти.

Мадам Каменєва залишилась на місці, в кріслі директора агенції «Інтурист». Щоразу, коли відчинялися двері її кабінету, вона сторож­ко зводила очі. Жила так уже певний час у тривожнім чеканні. Для ко­жного зрозуміло, що означало тоді бути сестрою Троцького і дружиною Каменєва.

Коли я відчинив двері, мадам Каменєва глянула на мене й посміх­нулась. Це була жінка років сорока, середня на зріст, бліда, вже по­сивіла, згасла і згорблена. Ні, не згорблена — так вона звикла зустрі­чати людей, дивитися в їхні очі, немов перебуваючи в пастці й збира­ючись захищатися зігнувшись, як той, хто боїться, що на нього напа­дуть іззаду. Коли вона розмовляла, її очі, оточені павутинням дріб­них зморщок, мружились, мов очі кішки. Маленькі пухляві руки були та­кі білі, що вени на них здавались татуюванням.

Мадам Каменєва добре володіла французькою, хоч часто затиналась, добираючи потрібні слова. А може, під час розмови вона думала про щось інше. Таке враження завжди складається, коли розмовляєш з росія­нами. Ніколи не знаєш, про що вони думають. Гадаю, про одну й ту саму річ, чужу темі розмови. Про одну й ту саму річ, вічну, таємну. Герої Достоєвського, Толстого, Гоголя, Гончарова, Чехова попри пристрасть, з якою говорять, думають про інше, завжди про одне й те саме: про смерть і найкращий спосіб наблизитись до Христа. Думають про смерть як річ саму в собі, що озорена вертикальним зенітним світлом і тому не відкидає тіні. Думають про смерть як про річ, що заповнює цей безмежний і пустельний світ. Відчуваєш, що вони переймаються думкою про смерть так само, як докорами совісті, покаянням, кривдами, стра­хом, вічним тваринним страхом. Ніколи не думають про життя з його таємницями, і це вірна ознака того, що вони живуть у світі, де па­нує смерть.

Але сьогодні виникає підозра, що в радянській Росії люди дума­ють про інше, охоплені всевладною думкою, якої не можуть позбутися, викинути з голови. Вони прив’язані до цієї думки як прикутий до сто­впа стратенець. Тепер вони думають не про смерть, а про пустку, за­лишену нею. Осягають своїм гострим допитливим розумом порожній світ, порожнє пекло, абсолютно порожній, без жодного зеленого листочка, простір, де не вижила б жодна комаха, де будь-яка істота — тварина чи рослина — загинула б від ядухи.

Мадам Каменєва посміхалась, занурена в сумні думки. Мені прига­дався середньовічний жарт, народжений у старих німецьких університе­тах. «Що це за річ, яку не їдять мертві, й споживши яку, померли б живі? Це nichts, ніщо». Я почувався ніяково, сидячи перед мадам Каменєвою й думаючи про nichts давньої німецької філософії.

— Ну як, ви все ще хворієте? — спитала мадам Каменєва.

Я не був хворий. Мадам Каменєва казала «хворієте», маючи на ува­зі, що я почував себе негаразд відтоді як прибув до Росії. Я їхав сюди не з метою втекти з Європи, кинути західну цивілізацію, знайти в радянській країні свободу і щастя. Моєю метою було збирання доку­ментальних матеріалів для книжок «Техніка державного перевороту» і «Ленін — проста людина». Перетинаючи кордон СРСР, я не мав враження, що залишаю позаду «мури старої Європи», а просто долав один із кор­донів між країнами. Не відчував хвилювання, коли простягав митникові паспорт з усіма необхідними візами і ключі від валіз. Був лише невдоволений, як і всі пасажири, коли на прикордонній станції нас під­няли з ліжок глупої ночі. Але через кілька днів після прибуття до Москви насправді почув себе недобре. І не тому, що потрапив до чу­жої країни, за межі європейської культури і християнської моралі. Причиною мого пригніченого стану було щось глибше, таємничіше, вик­лючно «моє», і я не міг нікому сказати про це, поділитися з іншими.

В Москві, Ленінграді, Києві, Смоленську, Нижньому Новгороді, Казані, Самарі я гуляв без жодної скутості, що її відчуваєш між чу­жими людьми. Мав враження, що ходжу серед натовпу будь-якого євро­пейського міста. Готель «Савой», де я жив у Москві, перед мурами Китай-города і вежами Кремля, міг би стояти на головних площах чи околицях багатьох робітничих міст — Ессена, Манчестера, Лодзі, Шпандау. Я не почувався іноземцем, не вважав себе чужим серед робітни­ків і робітниць, переважно молодих, коли вечорами зачинялися фабри­ки й установи і вони брали штурмом трамваї чи квапились до кіноте­атрів, стадіонів, клубів. Достоту такими були юрби з передмість Ло­ндона, «червоного пояса» Парижа, заводських кварталів Берліна після закінчення робочого дня.

Ці легіони дівчат з голими ногами, в бавовняних спідничках, по­лотняних кофтинах і білих хустинках, зав’язаних під підборіддям, які йшли, вимахуючи руками з тенісними ракетками, ці молоді робітни­ки в синіх спецівках, кашкетах з чорними лискучими дашками й гумо­вих чоботях нічим не відрізнялися від своїх однолітків із заводів і фабрик великих європейських міст. Болісно думати, скількох жертв і поневірянь коштувало радянському народові виховання нової робітни­чої еліти.

— Всього цього досягнуто ціною величезних зусиль, — з гордістю сказала мадам Каменєва.

Я ж відчував жорстоке задоволення і заздрість, думаючи, що все це є наслідком жертовної праці радянського народу, а не легкою спа­дщиною західної цивілізації. Мене пригнічувала ця спадщина, яка тисла на свідомість народів Заходу. Мене щоразу хвилював і змушував тремтіти той сумний сірий блиск, котрий я бачив ув очах молодих ра­дянських робітників, які їхали надвечір трамваями, сиділи занурені в лектуру на лавах міських скверів чи вели розмови в ленінградських парках, біля парапетів, на які м’яко накочувалися бурштинові хвилі Фінської затоки. На мене мало впливали холодна й смутна чарівливість білих ночей, срібно-зелена вода Фонтанки, давно вже порожні й мерт­ві палаци з розбитими, недбало заклеєними папером вікнами, величезні безлюдні площі, навколо яких купками сиділи на хідниках, хитаючи го­ловами, кволі старчуки.

Мене не обходив сум будинків Санкт-Петербурга гоголівських ча­сів, цих сірих масивних споруд біля Сінної площі, де колись мешкав студент-убивця Раскольников зі «Злочину й кари» і де сьогодні зус­трічаєш на вулицях, у примарному нічному світлі, худу й бліду робіт­ничу молодь з гарячковими очима й запалими щоками — ударників Пер­шої п’ятирічки.

Я був байдужий до закурених пролетарських кварталів Москви, до зеленого затишку площі Свердлова, до вулиць із палацами колишніх ве­льмож, де, здавалося, раптом визирне з вікна спітніле обличчя Рогозіна й задзижчить у паркому повітрі велика муха, яка вилетіла з алькова, де Рогозін показав князю Мишкіну голу ногу Настасьї Пилипівни.

Щодня я вчащав до їдальні, де за сорок чи п’ятдесят копійок до­зволяв собі розкіш попоїсти борщу з кислої капусти й буряків і випи­ти склянку чаю в товаристві студентів університетів імені Свердлова і Сун Ятсена, робітників хімічних і електромеханічних заводів. Мене не бентежило, коли вони з подивом, інколи навіть вороже позирали на мене, роздивлялися мій модний одяг, гарну зачіску, випещені руки. Їхнє презирство до мене було несправедливим, і я без дратування від­кидав його, бо усвідомлював, що воно спрямоване не особисто проти мене, а проти мого класу, суспільства, цивілізації, й тому не черво­нів, не почував себе ніяково.

Мій неспокій полягав в іншому. Я розумів, що в Європі ми втра­тили здатність страждати за інших, що там кожен із нас страждав за­ради самого себе, лише за себе, й ніхто вже не думав про моральний бік страждання. Ми втратили любов до страждання, смак страждання, які в росіян були щиро відкриті сторонньому погляду. Я розумів, що в цих робітничих юрбах кожний страждає заради всіх, а не за самого себе, що всі в Росії — чоловіки, жінки, діти — ладні принести в жер­тву власне щастя заради щастя інших людей.

Мені було соромно усвідомлювати, що в Росії, де не вірували в Бога і часто грубо, з якоюсь тваринною злістю ображали його, прису­тність Бога була відчутніша, ніж у Європі. Я розумів, що Христос за­вжди там, де кожен страждає заради інших, і місце Христа там, де йо­го зраджують і заперечують, де не згасла любов до самопожертви, до страждання. Мені стало також зрозуміло, що визволення людини є виз­воленням Бога, а притаманна людям жорстокість, яка запалювала і вис­нажувала радянську молодь, є найпереконливішим доказом існування Бо­га, даним народом-безбожником. Я ніяковів, відчуваючи, що Христос був там, у цих сірих променистих юнацьких очах, і дивився на мене.

— Христос сліпий, — сказала мадам Каменєва.

— У Христа, — відповів я, — немає очей, але він не сліпий. Йому потрібні наші очі, щоб бачити.

— Бог зневажає людей, — вирікла мадам Каменєва. — Він залишає їх напризволяще.

— Тут, у вас, — мовив я, — Бог зневажає людей. Народ Росії відчуває цю зневагу і свою самоту. Вся сила людини полягає в усвідом­ленні своєї зневаги і самоти. Той, хто не відчував себе зневаженим і кинутим Богом, не може вважатися вільною людиною. Це жалюгідний раб. Рабство народів Європи полягає в їхньому переконанні, що Бог бачить їх, захищає, піклується ними, мов батько дітьми, прощає їхні гріхи, надихає, визначає їхню велич і їхню нікчемність. Вони залуча­ють Бога до своїх повсякденних турбот, дріб’язкових справунків, бру­дних оборудок. Без переконання, що Бог їм сприяє, вони не могли б жити, боротися, страждати, сподіватися. Занепад народів Європи полягає в їхній неспромозі примиритися з думкою, що Бог не допомагає їм, не займається їхніми справами, а чигає на них, мов великий павук.

Мадам Каменєва слухала мене, роздивляючись свої короткі пухля­ві руки. Бліді матові нігті її пальців здавалися завеликими для та­ких маленьких рук. Душевна розгуба прозирала в її млявих рухах, не­уважних очах, глухому голосі. Коли, підвівши зір, вона починала го­ворити, повільно ворушачи губами, на яких тремтіла вимучена усмішка, щось живе з’являлось на її обличчі, але раптом гасло, як тільки вона замовкала. Весь її вигляд, лінива й ляклива жвавість, передбачливе нахиляння вперед, щоб слідкувати за дверима, дослухатись до коридор­них кроків, клацання дверної ручки, свідчили про те, що вона живе під загрозою загадкової і страшної небезпеки. Саме так художник, тво­рець картин пекла з тортурами грішників, змалював би ще не мертву, але вже не живу душу, яка на порозі підземного царства стає причи­ною розбрату між силами життя і смерти. Подібним чином Евріпід у своїй трагедії «Алкестіда» змалював Алкесту, з-за якої пішли на герць Геракл і бог смерті Танатос.

Я позирав на мадам Каменєву, і глибокий сум краяв моє серце. Вона почала вмирати й перебувала в агонії з того самого дня, коли її брат Троцький і чоловік Каменєв були відправлені у заслання «шкірянками» ДПУ. Однак я відчував, червоніючи, що було б образою вияв­ляти жалість до цієї розгубленої, пригніченої страхом смерті жінки. Вся моя італійська й німецька кров, уся суміш італійської ввічливос­ти й німецької грубости не дозволяли образити її моїм нікчемним спі­вчуттям.

Мені вперше відкрилась її жорстока готовність віддати життя за революцію, комунізм, побудову кращого світу, де всі жили б вільно і щасливо. Я не раз кидав виклик смерті, й це змушувало мене почуватись іноземцем у власній країні, серед мого народу, такого підлесли­вого до смерти. Тому я зі збентеженням, майже з прихованою заздрістю бачив, що вона, вже майже мертва, ладна офірувати собою задля спіль­ної справи, померти, залишаючись ні в чому не винною, від рук своїх співвітчизників.

— Росіяни щасливі люди, — тихо мовила мадам Каменєва, — хоча в нас нелегко звикнути до щастя. Марксизм — не сувора в’язниця з цементу і сталі. Це предивний світ, повний чудових подій і несподіванок. Він як ті чарівні ліси в німецьких казках. В Росії ніхто не думає про смерть. І знищив Ленін. Ви були другом Маяковського, чи не так? Пам’ятаєте, що писав Маяковський про Леніна? «Живіший за всіх живих». Ленін все життя боровся зі смертю й переміг її. Ми думаємо лише про життя, і в цьому справжня суть визволення людини.

— Гадаєте, — мовив я, — можна бути щасливим без постійних думок про смерть?

— Ні, — зауважила мадам Каменєва, — ви не це хотіли сказати. Ви хотіли сказати, що не можна жити, не думаючи про смерть.

Повільним рухом руки вона поправила зачіску, відтак підвела зір, довго дивилась на мене й мовила:

— Моє життя доходить кінця. Не жалкую, що віддала його за краще майбутнє, присвятила себе революції. Якби в Росії ще була смерть, я, можливо, воліла б померти. Але в Росії її нема. Розумієте, що я маю на думці?

Відтак підвелася, підійшла до вікна і притулилась чолом до ши­бки.

— Смерть в Росії — це замкнені двері. Скільки не стукай, ніхто не відімкне. І здохнеш, мов хворий пес, перед цими дверима. Здохнеш — саме те слово. Здохнеш, а не помреш. Фізичне зникнення людини є лише бюрократичною формальністю, але смерти як останньої надії на вічний спокій в іншому, таємничому і відринутому новим ладом світі, в комуністичній Росії нема.

— Ви вірите в Бога? — запитав я.

Мадам Каменєва здивовано глянула на мене, і я побачив, як в її холодних сірих очах щось поволі згасає.

— Не кажіть смішних речей!

Далі читайте паперову версію часопису!