ІВАН ПАВЛО II
РИМСЬКИЙ ТРИПТИХ
Роздуми
З польської переклали Елеонора Андреєва та Володимир Ільїн
Перекладено за виданням: JAN PAWEŁ II. RZYMSKI TRYPTYK. Medytacj. 2003.
I
ПОТІК
Ruah*
Дух Божий витав над водами...
1. Здивування
Затока лісу спадає
в ритмі гірських потоків,
Тебе мені ритм цей являє,
Предвічне Слово.
Яке ж предивне Твоє мовчання
в усім, чим звідусіль проявляє
створений світ...
що кожним схилом спадає
разом із затокою лісу...
і те, що з собою відносить
сріблястий каскад потоку,
що спадає з гори ритмічно,
своєю течією підхоплений...
— відносить куди?
Що мовиш ти мені, гірський поточе?
в якому місці зустрінешся зі мною?
зі мною, скороминущим —
як ти...
Чи так — подібним тобі?
(Дозволь мені затриматись отут —
дозволь затриматись на порозі,
ось одне із найпростіших здивувань.)
Потік же не дивується, спадаючи униз,
і ліси мовчки спадають у ритмі потоку
— але дивується людина!
Поріг, що світ в ній переходить,
це поріг здивування.
(Колись саме цьому здивуванню нáдано ім’я «Адам».)
————
* Дух (давньоєвр.)
Був самотній з тим своїм здивуванням
між істот, котрі не дивувались
— вистачало їм існувати і проминати.
Людина проминала із ними
на хвилі здивóвань.
Дивуючись, щоразу виринала
із хвилі, що її забирала,
наче кажучи всьому довкола:
«затримайся! в мені — твоя пристань»
«в мені лиш є місце зустрічі
з Предвічним Словом» —
«затримайся, це проминання має сенс»
«має сенс… має сенс… має сенс! «
2. Джерело
Затока лісу спадає
в ритмі гірських потоків…
Щоб знайти джерело,
мусиш вгору іти, під потік.
Продирайся, шукай, не відходь,
знаєш, що воно мусить десь тут бути —
Де ти, джерело?.. Де ти, джерело?..
Тиша…
Струмок, лісовий струмок,
відкрий мені таємницю
свого початку!
(Тиша — чому мовчиш?
Як же старанно ти сховав таємницю свого початку.)
Дозволь умочити вуста
в джерельну воду,
відчути свіжість,
живильну свіжість.
II
РОЗДУМИ
НАД «КНИГОЮ БУТТЯ»
НА ПОРОЗІ СИКСТИНСЬКОЇ КАПЛИЦІ
1. Перший Свідок
«В Нім живемо, рухаємось та існуємо» —
мовить Павло на афінськім Ареопагу —
Але хто ж Він?
Він є ніби непередáваний простір, котрий все
огортає —
Він — Творець:
Огортає все, закликаючи до життя з небуття
не тільки на початку, а завжди.
Все трива, творячись безперервно —
«На початку було Слово, і все через нього сталось».
Таємниця початку виникає із Словом, постає
зі Слова.
Слово — одвічне бачення і одвічне виповідання.
Той, хто створював, бачив — бачив, що «було добре»,
бачив вúдінням, відмінним від нашого.
Він — перший Свідок —
бачив, віднаходив у всьому певний слід своєї Істоти,
своєї пóвні —
Бачив: Omnia nuda et aperta sunt ante oculos Eius* —
Відкрите і прозоре —
Істинне, добре і красиве —
Бачив вúдінням, відмінним від нашого.
Одвічне бачення і одвічне виповідання:
«На початку було Слово, і все через нього сталось»,
все, в чім живемо, рухаємось та існуємо, —
Слово, предивне Слово — Слово предвічне, ніби
поріг невидимий
всього, що виникло, існує й існувати буде.
Наче Слово було порогом.
Поріг Слова, в якому все було незримим,
одвічний і божественний — за тим порогом починаються діяння!
Стою при вході до Сикстини —
Можливо, це все легше було висловити мовою
«Книги Буття» —
Але Книга чекає на образ. — І слушно. Чекала на свого
Мікеланджело.
Адже той, хто створював, «бачив» — бачив,
що «було добре».
«Бачив», отже, Книга чекала на плід «бачення».
О ти, людино, яка теж бачить, прийди —
Кличу вас всіх, «очевидців» одвічних.
Кличу тебе, Мікеланджело!
Є у Ватикані каплиця, яка чекає на плід твого бачення!
Бачення чекало на образ.
Відколи Слово стало тілом, бачення постійно чекає.
Стаємо на порозі Книги.
Це є Книга Буття — Genesis.
Тут, в цій каплиці, написав її Мікеланджело
не словом, але розкóшем
примножених кольорів.
——
* Все відкрите і доступне очам Його (лат.).
Входимо, щоб прочитати,
від здивування йдучи до здивування.
Так отже, це тут — дивимось і розпізнаємо
Початок, який постав із небуття,
покірний Слову Творця;
Тут промовляє — з цих стін.
А ще потужніше, мабуть, говорить Кінець,
Так, ще потужніше говорить Суд.
Суд, остаточний Суд.
Ось дорога, якою всі проходимо —
кожен з нас.
2. Образ і подоба
«Сотворив Бог людину на свій образ і подобу,
чоловіком і жінкою сотворив їх —
і бачив Бог, що було дуже добре,
обоє ж були нагими і не відчували сорому».
Чи це можливо?
Сучасників про це не питай, питай лише Мікеланджело,
(а може, також сучасників?!).
Питай Сикстину.
Як багато тут сказано — на цих стінах!
Початок є невидимий. На це тут вказує все.
Вся це буйне видиво, яке геній людський визволив.
І кінець також невидимий.
Хоч до зору твого потрапляє
візія остаточного Суду.
Як зробити видимим, як проникнути поза межі
добра і зла?
Початок і кінець, невидимі, проникають до нас
з тих стін!
Він
«В Нім живемо, рухаємось та існуємо».
Чи Він є тільки простором життя тих, що існують?
Він є Творцем.
Все огортає, створюючи й підтримуючи існування —
Подобу створює.
Коли Павло апостол говорить на Ареопагу,
в його словах — уся традиція Священного Завіту.
День кожний закінчувався там словами:
«І бачив Бог, що було добре».
Бачив, віднаходив слід своєї Істоти —
Знаходив свій відблиск у всьому, що видиме.
Предвічне Слово є ніби порогом,
за котрим живемо, рухаємось і перебуваємо.
Людина (Я)
Чому про саме той єдиний день сказано:
«Бачив Бог, що все, що зробив, було дуже добре»?
Чи цьому не перечать діяння? …
Хоч би наш вік двадцятий! І не тільки двадцятий!
Та жоден вік не може затулити правди
про образ й подобу.
Мікеланджело
З цією правдою колись замкнувся у Ватикані,
аби вийти звідти, залишивши Сикстинську Каплицю.
«Сотворив Бог людину на свій образ,
за образом Божим її сотворив,
чоловіком і жінкою сотворив їх.
Хоча обоє були нагими,
не відчували вони сорому»!
Творець побачив, що було це дуже добре.
Хіба ж не Він усе бачить в усій правді?
Omnia nuda et aperta ante oculos Eius —
Вони
Вони теж на порозі діянь
себе бачать в усій правді:
були обоє нагими…
Вони також стали учасниками цього бачення,
до якого залучив їх Творець.
Чи ж не хочуть ними лишитись?
Чи ж не хочуть відчути це бачення знову?
Чи ж не хочуть для себе бути правдивими й прозорими,
як для Нього?
Якщо так це, співають гімн подячний,
якийсь Магніфікат людської глибини
і тоді як же глибоко відчувають,
що саме «В Нім живемо, рухаємось та існуємо» —
Саме в Нім!
Це Він дозволяє їм брати участь в цій красі,
яку в них удихнув!
Це Він відкриває їм очі.
Колись Мікеланджело, виходячи з Ватикану,
залишив поліхромію, ключем якої є «образ
і подоба»
Згідно з цим ключем невидиме висловлюється видимим.
Пратаїнство.
3. Пратаїнство
Ким же Він є? Несповідимий. Самобутнє Існування.
Єдиний Творець усьóго.
Воднóчас — Причастя Осіб.
В цім Причасті — взаємне обдарування повнотою правди,
добра і краси.
Понад все, однак, — несповідимий.
А все ж повідав нам про Себе.
Повідав також, створюючи людину на образ свій
і на подобу.
В поліхромії сикстинській Творець має людський вигляд.
Є Всемогутнім Старцем–Людиною, подібною
до створюваного Адама.
А вони?
«Чоловіком і жінкою сотворив їх».
Залишився їм Богом наданий дар. .
Увібрали — за людською міркою — це взаємне обдарування,
котре є в Нім.
Обоє оголені…
Не відчували сорому, поки існував дар —
Сором прийде разом з гріхом,
а зараз триває піднесення. Живуть, свідомі дару,
хоч, може, не вміють навіть назвати цього.
Але цим живуть. Вони чисті.
Casta placent superis; pura cum veste venite,
et manibus puris sumite fontis aquam* —
слова ці читав я щоденно всі вісім літ,
входячи в браму вадовіцької гімназії.
Пратаїнство — самé буття зримим знаком
Любові одвічної.
А коли будуть ставати «тілом одним»
— дивовижне єднання —
за обрієм його відкриваються
батьківство і материнство.
— Звертаються тоді до джерел життя, котре є в них.
— Звертаються до Початку.
— Адам пізнав свою дружину,
а вона зачала і народила.
Знають, що перейшли поріг найбільшої відповідальності!
Здійснення — Апокаліпсис
Кінець є такий же невидимий, як і початок.
Всесвіт постав зі Слова і до Слова теж вертається.
В самім центрі Сикстини мистець цей невидимий
кінець зобразив
у видимій драмі Суду —
і цей невидимий кінець став видимим, наче вершина
прозорості:
omnia nuda et aherta ante oculos Eius!
Слова, записані у Матвія, тут замінені на мистецьку візію:
«Прийдіть благословенні… йдіть прокляті»…
————
* Вищим бажано чисте, в чистій одежі ввійдіть
і чистими руками набирайте джерельну воду (лат.).
І так проходять покоління —
Нагими приходять у світ і нагими вертаються в землю,
з якої вони вийшли.
«З пороху постав і в порох обернéшся».
Те, що мало кшталт, — без кшталту тепер.
Те, що було живе, — тепер уже мертве.
Те, що було гарне, — тепер тільки бридота спустошення.
А все ж я не весь вмираю,
Те, що в мені незнищéнне, — триває!
4. Суд
В Каплиці Сикстинській мистець представив Суд.
В інтер’єрі Суд над усім домінує.
Тут кінець невидимий став образом пронизливо видимим.
Кінець і, водночас, вершина прозорості —
Така є дорога поколінь.
Non omnis moriar* —
Те, що в мені незнищéнне,
тепер стає обличчям до обличчя з Тим, котрий Є!
Так заселилась стіна центральна в сикстинській поліхромії.
Пам’ятаєш, Адаме? Він на початку спитав тебе
«де ти є? «
А ти відповів: «Сховався я від Тебе, бо нагий»
«Хто.ж це сказав, що ти нагий?.. «
«Жінка, яку Ти дав», піднесла мені плід…
Усі, хто заселяє центральну стіну в сикстинській
поліхромії,
успадкували твою відповідь тоді!
Його питання і твою відповідь!
Таким є кінець дороги вашої.
Післямова
Й саме тут — біля підніжжя тої предивної сикстинської
поліхромії,
збираються всі кардинали —
спільнота, відповідальна за успадкування ключів Царства.
Приходять саме сюди.
І Мікелáнджело знов огортає їх баченням.
«В Нім живемо, рухаємось і перебуваємо»…
Ким є Він?
Ось творяща долоня Всемогутнього Старця, простягнута
до Адама…
——
* Не весь умру (лат.).
На початку Бог сотворив…
Він усе бачить…
Сикстинська поліхромія говорить тоді Словом Господа:
Tu es Petrus* — почув Симон, син Іони.
«Тобі дам від Царства ключі».
Люди, котрим турботу про успадкування ключів довірено,
збираються тут, дозволяють огорнути себе сикстинській
поліхромії,
баченню, яке Мікелáнджело залишив —
Так було в серпні, а потім в жовтні пам’ятного
року двох конклавів**,
і так буде ізнову, якщо виникне потреба,
по моїй смерті.
Треба, щоб промовляло до них бачення Мікеланджéло.
«Con-clave»***спільний клопіт про успадкування ключів,
ключів від Царства.
Вони бачать себе поміж Початком і Кінцем,
поміж Днем Сотворіння і Днем Суду…
Визначено людині раз померти, а потім — Суд!
Остаточна прозорість і світло.
Прозорість діянь —
Прозорість сумління —
Потреба, аби під час конклаву Мікеланджело пояснив
людям —
Не забувайте: Omnia nuda et aperta sunt ant Oculus Eius.
Ти, котрий усе прозираєш, — вкажи!
Він вкаже…
III
ГОРА В КРАЇНІ МОРІЯ
1. Ур в землі Халдейській
Був такий час, коли люди
не полишали мандрів.
Із отарами йшли вони туди, куди кликав врожай:
де земля, як родюча мати,
здатна була прогодувати тварин,
там і люди робили намети,
починали жити.
——
* Ти є Петро (лат.).
** Мова йде про 1978 рік, коли в серпні було обрано папою Івана Павла I,
а в жовтні, після його смерті, Івана Павла II.
*** З ключем; збори кардиналів для виборів папи (лат.).
Чому ми сьогодні шукаємо
це місце в землі Халдейській,
звідки вирушив Аврам, син Тераха,
з громадою подібних собі кочівників?
Може, думав: чому маю звідси іти?
Чому маю лишати Ур в землі Халдейській?
Чи так думав? Чи відчув тоді сум розставання?
Чи дивився назад?
Не знаємо. Знаєм тільки, що був йому Голос,
Котрий мовив до нього: Іди!
Аврам зважив іти на Голос.
Голос мовив: Будеш батьком багатьох народів,
потомство твоє буде чисельне, як пісок
на березі моря.
Як же збудеться ця обіцянка — думав Аврам,
якщо природа відмовила мені в батьківстві?
Дружина, яку я уподобав у дні моєї молодості,
не дала мені сина. Страждаєм через це обоє.
Голос, однак, мовив: Будеш батьком. Будеш батьком
багатьох народів.
Потомство твоє буде чисельне, як пісок
на березі моря.
2. Tres vidit et unum adoravit*
Хто міг так прикликати майбутнє —
далеке і близьке?
Хто він, той Без-Іменний,
що схотів себе відкрити в голосі?
Який мовив так до Аврама,
як мовить Людина до людини?
Був Інший. Не подібний до всього,
що думала об Нім людина.
Говорив — тож чекав на відповідь...
Раз прийшов до Аврама в гості.
Троє прибульців було, яких приймав той
з великою шаною.
Аврам же знав, що це Він,
Він один.
Впізнав він Голос. Впізнав і обіцянку.
А в рік наступний тішилися він і Сара
народженням сина,
хоч були вже в похилому віці.
——
* Трьох побачив, лише одного вшанував (лат.).
Син — означає батьківство і материнство.
Будеш батьком, Авраме, батьком сонму народів.
Відтоді «Авраам» вже буде іменем твоїм.
З цим ім’ям благословляти тебе буду.
З цим ім’ям помножиться твоє потомство
аж по найдальші краї землі.
Ім’я це буде означати: «Той, хто повірив всупереч
надії».
Довкола люди і народи самі собі богів творили
(так Єгипет, так Еллада, так Рим).
Він, Авраам, повірив Тóму, котрий Є,
з Ким розмовляв, коли ішов на Голос,
Кому відкрив полог свого намету,
в гості Його запрошував,
з Ним спілкувався.
Сьогодні ми саме до цих місць повертаємось,
бо сюди прийшов колись Бог до Авраама.
До Авраама, який повірив, Бог прийшов.
Коли люди і народи самі собі богів творили,
прийшов Той, котрий Є.
Увійшов у діяння людини
і відкрив їй Таїну, закриту
від сотворіння світу.
3. Розмова батька з сином в країні Морія
Так ішли й розмовляли вже третій день:
Ось гора, на якій маю жертву принести Богові, —
мовив батько. Син мовчав, не смів питати:
Де та жертва? Є вогонь і дрова, і ніж жертовний,
та де жертва?
Бог сам собі ту жертву нагледить —
сказав батько, не смів уголос
вимовити слова: жертвою, мій сину, будеш ти —
тож мовчав.
Тим мовчанням він знов провалився в глухі нетрі.
Чув Голос, який його вів.
Тепер Голос змовк.
Лишився сам зі своїм ім’ям
Авраам: той, хто увірував всупереч надії.
За хвилину складе він багаття жертовне,
вогонь розпалить, зв’яже руки Ісаака —
і тоді — що? Багаття запалає...
Бачить він себе батьком уже мертвого сина,
якого Голос дав, а тепер відбирає?
О Аврааме, що сходиш на ту гору в країні Морія,
така є межа батьківства, такий поріг, якого ти
не переступиш.
Інший Батько прийме тут у жертву свого Сина.
Не бійся, Аврааме, іди далі, як ішов,
і роби, що повинен.
Ти будеш батьком багатьох народів,
роби, що маєш робити, до кінця.
Він сам затримає руку,
коли буде готова завдати той жертовний удар...
Він сам не допустить, аби здійснила твоя рука
те, що вже звершилося в серці.
Так — зависне в повітрі правиця.
Він сам її затримає.
Відтоді гора в країні Морія стане очікуванням —
бо на ній здійснитись має таємниця.
4. Бог Завіту
О Аврааме — Той, хто увійшов у діяння людини,
прагне тільки через тебе відкрити таємницю,
закриту від сотворіння світу,
таємницю, давнішу, ніж світ!
Якщо зараз мандруємо до тих місць,
із яких Авраам колись вийшов,
де почув він Голос, де збулась обіцянка,
то це для того,
щоб дістатись порогу —
досягнути початку Завіту.
Тому що Бог сповістив Аврааму,
чим є для батька жертва власного сина — смерть жертовна.
О Аврааме — адже Бог так возлюбив світ,
що Сина свого віддав, щоб кожен, хто в Нього увірував,
здобув життя вічне.
— Затримайся —
Я несу в собі твоє ім’я,
це ім’я є знаком Завіту,
який уклало з тобою Слово Предвічне
перед тим, як був створений світ.
Запам’ятай це місце, коли звідти підеш,
воно буде чекати на свій день — .
JAN PAWEŁ II
TRYPTYK RZYMSKI
medytacje
ІВАН ПАВЛО II
РИМСЬКИЙ ТРИПТИХ
Роздуми
З польської переклали Елеонора Андреєва та Володимир Ільїн
Перекладено за виданням: JAN PAWEŁ II. RZYMSKI TRYPTYK. Medytacj. 2003.
I
ПОТІК
Ruah*
Дух Божий витав над водами...
1. Здивування
Затока лісу спадає
в ритмі гірських потоків,
Тебе мені ритм цей являє,
Предвічне Слово.
Яке ж предивне Твоє мовчання
в усім, чим звідусіль проявляє
створений світ...
що кожним схилом спадає
разом із затокою лісу...
і те, що з собою відносить
сріблястий каскад потоку,
що спадає з гори ритмічно,
своєю течією підхоплений...
— відносить куди?
Що мовиш ти мені, гірський поточе?
в якому місці зустрінешся зі мною?
зі мною, скороминущим —
як ти...
Чи так — подібним тобі?
(Дозволь мені затриматись отут —
дозволь затриматись на порозі,
ось одне із найпростіших здивувань.)
Потік же не дивується, спадаючи униз,
і ліси мовчки спадають у ритмі потоку
— але дивується людина!
Поріг, що світ в ній переходить,
це поріг здивування.
(Колись саме цьому здивуванню нáдано ім’я «Адам».)
————
* Дух (давньоєвр.)
Був самотній з тим своїм здивуванням
між істот, котрі не дивувались
— вистачало їм існувати і проминати.
Людина проминала із ними
на хвилі здивóвань.
Дивуючись, щоразу виринала
із хвилі, що її забирала,
наче кажучи всьому довкола:
«затримайся! в мені — твоя пристань»
«в мені лиш є місце зустрічі
з Предвічним Словом» —
«затримайся, це проминання має сенс»
«має сенс… має сенс… має сенс! «
2. Джерело
Затока лісу спадає
в ритмі гірських потоків…
Щоб знайти джерело,
мусиш вгору іти, під потік.
Продирайся, шукай, не відходь,
знаєш, що воно мусить десь тут бути —
Де ти, джерело?.. Де ти, джерело?..
Тиша…
Струмок, лісовий струмок,
відкрий мені таємницю
свого початку!
(Тиша — чому мовчиш?
Як же старанно ти сховав таємницю свого початку.)
Дозволь умочити вуста
в джерельну воду,
відчути свіжість,
живильну свіжість.
II
РОЗДУМИ
НАД «КНИГОЮ БУТТЯ»
НА ПОРОЗІ СИКСТИНСЬКОЇ КАПЛИЦІ
1. Перший Свідок
«В Нім живемо, рухаємось та існуємо» —
мовить Павло на афінськім Ареопагу —
Але хто ж Він?
Він є ніби непередáваний простір, котрий все
огортає —
Він — Творець:
Огортає все, закликаючи до життя з небуття
не тільки на початку, а завжди.
Все трива, творячись безперервно —
«На початку було Слово, і все через нього сталось».
Таємниця початку виникає із Словом, постає
зі Слова.
Слово — одвічне бачення і одвічне виповідання.
Той, хто створював, бачив — бачив, що «було добре»,
бачив вúдінням, відмінним від нашого.
Він — перший Свідок —
бачив, віднаходив у всьому певний слід своєї Істоти,
своєї пóвні —
Бачив: Omnia nuda et aperta sunt ante oculos Eius* —
Відкрите і прозоре —
Істинне, добре і красиве —
Бачив вúдінням, відмінним від нашого.
Одвічне бачення і одвічне виповідання:
«На початку було Слово, і все через нього сталось»,
все, в чім живемо, рухаємось та існуємо, —
Слово, предивне Слово — Слово предвічне, ніби
поріг невидимий
всього, що виникло, існує й існувати буде.
Наче Слово було порогом.
Поріг Слова, в якому все було незримим,
одвічний і божественний — за тим порогом починаються діяння!
Стою при вході до Сикстини —
Можливо, це все легше було висловити мовою
«Книги Буття» —
Але Книга чекає на образ. — І слушно. Чекала на свого
Мікеланджело.
Адже той, хто створював, «бачив» — бачив,
що «було добре».
«Бачив», отже, Книга чекала на плід «бачення».
О ти, людино, яка теж бачить, прийди —
Кличу вас всіх, «очевидців» одвічних.
Кличу тебе, Мікеланджело!
Є у Ватикані каплиця, яка чекає на плід твого бачення!
Бачення чекало на образ.
Відколи Слово стало тілом, бачення постійно чекає.
Стаємо на порозі Книги.
Це є Книга Буття — Genesis.
Тут, в цій каплиці, написав її Мікеланджело
не словом, але розкóшем
примножених кольорів.
——
* Все відкрите і доступне очам Його (лат.).
Входимо, щоб прочитати,
від здивування йдучи до здивування.
Так отже, це тут — дивимось і розпізнаємо
Початок, який постав із небуття,
покірний Слову Творця;
Тут промовляє — з цих стін.
А ще потужніше, мабуть, говорить Кінець,
Так, ще потужніше говорить Суд.
Суд, остаточний Суд.
Ось дорога, якою всі проходимо —
кожен з нас.
2. Образ і подоба
«Сотворив Бог людину на свій образ і подобу,
чоловіком і жінкою сотворив їх —
і бачив Бог, що було дуже добре,
обоє ж були нагими і не відчували сорому».
Чи це можливо?
Сучасників про це не питай, питай лише Мікеланджело,
(а може, також сучасників?!).
Питай Сикстину.
Як багато тут сказано — на цих стінах!
Початок є невидимий. На це тут вказує все.
Вся це буйне видиво, яке геній людський визволив.
І кінець також невидимий.
Хоч до зору твого потрапляє
візія остаточного Суду.
Як зробити видимим, як проникнути поза межі
добра і зла?
Початок і кінець, невидимі, проникають до нас
з тих стін!
Він
«В Нім живемо, рухаємось та існуємо».
Чи Він є тільки простором життя тих, що існують?
Він є Творцем.
Все огортає, створюючи й підтримуючи існування —
Подобу створює.
Коли Павло апостол говорить на Ареопагу,
в його словах — уся традиція Священного Завіту.
День кожний закінчувався там словами:
«І бачив Бог, що було добре».
Бачив, віднаходив слід своєї Істоти —
Знаходив свій відблиск у всьому, що видиме.
Предвічне Слово є ніби порогом,
за котрим живемо, рухаємось і перебуваємо.
Людина (Я)
Чому про саме той єдиний день сказано:
«Бачив Бог, що все, що зробив, було дуже добре»?
Чи цьому не перечать діяння? …
Хоч би наш вік двадцятий! І не тільки двадцятий!
Та жоден вік не може затулити правди
про образ й подобу.
Мікеланджело
З цією правдою колись замкнувся у Ватикані,
аби вийти звідти, залишивши Сикстинську Каплицю.
«Сотворив Бог людину на свій образ,
за образом Божим її сотворив,
чоловіком і жінкою сотворив їх.
Хоча обоє були нагими,
не відчували вони сорому»!
Творець побачив, що було це дуже добре.
Хіба ж не Він усе бачить в усій правді?
Omnia nuda et aperta ante oculos Eius —
Вони
Вони теж на порозі діянь
себе бачать в усій правді:
були обоє нагими…
Вони також стали учасниками цього бачення,
до якого залучив їх Творець.
Чи ж не хочуть ними лишитись?
Чи ж не хочуть відчути це бачення знову?
Чи ж не хочуть для себе бути правдивими й прозорими,
як для Нього?
Якщо так це, співають гімн подячний,
якийсь Магніфікат людської глибини
і тоді як же глибоко відчувають,
що саме «В Нім живемо, рухаємось та існуємо» —
Саме в Нім!
Це Він дозволяє їм брати участь в цій красі,
яку в них удихнув!
Це Він відкриває їм очі.
Колись Мікеланджело, виходячи з Ватикану,
залишив поліхромію, ключем якої є «образ
і подоба»
Згідно з цим ключем невидиме висловлюється видимим.
Пратаїнство.
3. Пратаїнство
Ким же Він є? Несповідимий. Самобутнє Існування.
Єдиний Творець усьóго.
Воднóчас — Причастя Осіб.
В цім Причасті — взаємне обдарування повнотою правди,
добра і краси.
Понад все, однак, — несповідимий.
А все ж повідав нам про Себе.
Повідав також, створюючи людину на образ свій
і на подобу.
В поліхромії сикстинській Творець має людський вигляд.
Є Всемогутнім Старцем–Людиною, подібною
до створюваного Адама.
А вони?
«Чоловіком і жінкою сотворив їх».
Залишився їм Богом наданий дар. .
Увібрали — за людською міркою — це взаємне обдарування,
котре є в Нім.
Обоє оголені…
Не відчували сорому, поки існував дар —
Сором прийде разом з гріхом,
а зараз триває піднесення. Живуть, свідомі дару,
хоч, може, не вміють навіть назвати цього.
Але цим живуть. Вони чисті.
Casta placent superis; pura cum veste venite,
et manibus puris sumite fontis aquam* —
слова ці читав я щоденно всі вісім літ,
входячи в браму вадовіцької гімназії.
Пратаїнство — самé буття зримим знаком
Любові одвічної.
А коли будуть ставати «тілом одним»
— дивовижне єднання —
за обрієм його відкриваються
батьківство і материнство.
— Звертаються тоді до джерел життя, котре є в них.
— Звертаються до Початку.
— Адам пізнав свою дружину,
а вона зачала і народила.
Знають, що перейшли поріг найбільшої відповідальності!
Здійснення — Апокаліпсис
Кінець є такий же невидимий, як і початок.
Всесвіт постав зі Слова і до Слова теж вертається.
В самім центрі Сикстини мистець цей невидимий
кінець зобразив
у видимій драмі Суду —
і цей невидимий кінець став видимим, наче вершина
прозорості:
omnia nuda et aherta ante oculos Eius!
Слова, записані у Матвія, тут замінені на мистецьку візію:
«Прийдіть благословенні… йдіть прокляті»…
————
* Вищим бажано чисте, в чистій одежі ввійдіть
і чистими руками набирайте джерельну воду (лат.).
І так проходять покоління —
Нагими приходять у світ і нагими вертаються в землю,
з якої вони вийшли.
«З пороху постав і в порох обернéшся».
Те, що мало кшталт, — без кшталту тепер.
Те, що було живе, — тепер уже мертве.
Те, що було гарне, — тепер тільки бридота спустошення.
А все ж я не весь вмираю,
Те, що в мені незнищéнне, — триває!
4. Суд
В Каплиці Сикстинській мистець представив Суд.
В інтер’єрі Суд над усім домінує.
Тут кінець невидимий став образом пронизливо видимим.
Кінець і, водночас, вершина прозорості —
Така є дорога поколінь.
Non omnis moriar* —
Те, що в мені незнищéнне,
тепер стає обличчям до обличчя з Тим, котрий Є!
Так заселилась стіна центральна в сикстинській поліхромії.
Пам’ятаєш, Адаме? Він на початку спитав тебе
«де ти є? «
А ти відповів: «Сховався я від Тебе, бо нагий»
«Хто.ж це сказав, що ти нагий?.. «
«Жінка, яку Ти дав», піднесла мені плід…
Усі, хто заселяє центральну стіну в сикстинській
поліхромії,
успадкували твою відповідь тоді!
Його питання і твою відповідь!
Таким є кінець дороги вашої.
Післямова
Й саме тут — біля підніжжя тої предивної сикстинської
поліхромії,
збираються всі кардинали —
спільнота, відповідальна за успадкування ключів Царства.
Приходять саме сюди.
І Мікелáнджело знов огортає їх баченням.
«В Нім живемо, рухаємось і перебуваємо»…
Ким є Він?
Ось творяща долоня Всемогутнього Старця, простягнута
до Адама…
——
* Не весь умру (лат.).
На початку Бог сотворив…
Він усе бачить…
Сикстинська поліхромія говорить тоді Словом Господа:
Tu es Petrus* — почув Симон, син Іони.
«Тобі дам від Царства ключі».
Люди, котрим турботу про успадкування ключів довірено,
збираються тут, дозволяють огорнути себе сикстинській
поліхромії,
баченню, яке Мікелáнджело залишив —
Так було в серпні, а потім в жовтні пам’ятного
року двох конклавів**,
і так буде ізнову, якщо виникне потреба,
по моїй смерті.
Треба, щоб промовляло до них бачення Мікеланджéло.
«Con-clave»***спільний клопіт про успадкування ключів,
ключів від Царства.
Вони бачать себе поміж Початком і Кінцем,
поміж Днем Сотворіння і Днем Суду…
Визначено людині раз померти, а потім — Суд!
Остаточна прозорість і світло.
Прозорість діянь —
Прозорість сумління —
Потреба, аби під час конклаву Мікеланджело пояснив
людям —
Не забувайте: Omnia nuda et aperta sunt ant Oculus Eius.
Ти, котрий усе прозираєш, — вкажи!
Він вкаже…
III
ГОРА В КРАЇНІ МОРІЯ
1. Ур в землі Халдейській
Був такий час, коли люди
не полишали мандрів.
Із отарами йшли вони туди, куди кликав врожай:
де земля, як родюча мати,
здатна була прогодувати тварин,
там і люди робили намети,
починали жити.
——
* Ти є Петро (лат.).
** Мова йде про 1978 рік, коли в серпні було обрано папою Івана Павла I,
а в жовтні, після його смерті, Івана Павла II.
*** З ключем; збори кардиналів для виборів папи (лат.).
Чому ми сьогодні шукаємо
це місце в землі Халдейській,
звідки вирушив Аврам, син Тераха,
з громадою подібних собі кочівників?
Може, думав: чому маю звідси іти?
Чому маю лишати Ур в землі Халдейській?
Чи так думав? Чи відчув тоді сум розставання?
Чи дивився назад?
Не знаємо. Знаєм тільки, що був йому Голос,
Котрий мовив до нього: Іди!
Аврам зважив іти на Голос.
Голос мовив: Будеш батьком багатьох народів,
потомство твоє буде чисельне, як пісок
на березі моря.
Як же збудеться ця обіцянка — думав Аврам,
якщо природа відмовила мені в батьківстві?
Дружина, яку я уподобав у дні моєї молодості,
не дала мені сина. Страждаєм через це обоє.
Голос, однак, мовив: Будеш батьком. Будеш батьком
багатьох народів.
Потомство твоє буде чисельне, як пісок
на березі моря.
2. Tres vidit et unum adoravit*
Хто міг так прикликати майбутнє —
далеке і близьке?
Хто він, той Без-Іменний,
що схотів себе відкрити в голосі?
Який мовив так до Аврама,
як мовить Людина до людини?
Був Інший. Не подібний до всього,
що думала об Нім людина.
Говорив — тож чекав на відповідь...
Раз прийшов до Аврама в гості.
Троє прибульців було, яких приймав той
з великою шаною.
Аврам же знав, що це Він,
Він один.
Впізнав він Голос. Впізнав і обіцянку.
А в рік наступний тішилися він і Сара
народженням сина,
хоч були вже в похилому віці.
——
* Трьох побачив, лише одного вшанував (лат.).
Син — означає батьківство і материнство.
Будеш батьком, Авраме, батьком сонму народів.
Відтоді «Авраам» вже буде іменем твоїм.
З цим ім’ям благословляти тебе буду.
З цим ім’ям помножиться твоє потомство
аж по найдальші краї землі.
Ім’я це буде означати: «Той, хто повірив всупереч
надії».
Довкола люди і народи самі собі богів творили
(так Єгипет, так Еллада, так Рим).
Він, Авраам, повірив Тóму, котрий Є,
з Ким розмовляв, коли ішов на Голос,
Кому відкрив полог свого намету,
в гості Його запрошував,
з Ним спілкувався.
Сьогодні ми саме до цих місць повертаємось,
бо сюди прийшов колись Бог до Авраама.
До Авраама, який повірив, Бог прийшов.
Коли люди і народи самі собі богів творили,
прийшов Той, котрий Є.
Увійшов у діяння людини
і відкрив їй Таїну, закриту
від сотворіння світу.
3. Розмова батька з сином в країні Морія
Так ішли й розмовляли вже третій день:
Ось гора, на якій маю жертву принести Богові, —
мовив батько. Син мовчав, не смів питати:
Де та жертва? Є вогонь і дрова, і ніж жертовний,
та де жертва?
Бог сам собі ту жертву нагледить —
сказав батько, не смів уголос
вимовити слова: жертвою, мій сину, будеш ти —
тож мовчав.
Тим мовчанням він знов провалився в глухі нетрі.
Чув Голос, який його вів.
Тепер Голос змовк.
Лишився сам зі своїм ім’ям
Авраам: той, хто увірував всупереч надії.
За хвилину складе він багаття жертовне,
вогонь розпалить, зв’яже руки Ісаака —
і тоді — що? Багаття запалає...
Бачить він себе батьком уже мертвого сина,
якого Голос дав, а тепер відбирає?
О Аврааме, що сходиш на ту гору в країні Морія,
така є межа батьківства, такий поріг, якого ти
не переступиш.
Інший Батько прийме тут у жертву свого Сина.
Не бійся, Аврааме, іди далі, як ішов,
і роби, що повинен.
Ти будеш батьком багатьох народів,
роби, що маєш робити, до кінця.
Він сам затримає руку,
коли буде готова завдати той жертовний удар...
Він сам не допустить, аби здійснила твоя рука
те, що вже звершилося в серці.
Так — зависне в повітрі правиця.
Він сам її затримає.
Відтоді гора в країні Морія стане очікуванням —
бо на ній здійснитись має таємниця.
4. Бог Завіту
О Аврааме — Той, хто увійшов у діяння людини,
прагне тільки через тебе відкрити таємницю,
закриту від сотворіння світу,
таємницю, давнішу, ніж світ!
Якщо зараз мандруємо до тих місць,
із яких Авраам колись вийшов,
де почув він Голос, де збулась обіцянка,
то це для того,
щоб дістатись порогу —
досягнути початку Завіту.
Тому що Бог сповістив Аврааму,
чим є для батька жертва власного сина — смерть жертовна.
О Аврааме — адже Бог так возлюбив світ,
що Сина свого віддав, щоб кожен, хто в Нього увірував,
здобув життя вічне.
— Затримайся —
Я несу в собі твоє ім’я,
це ім’я є знаком Завіту,
який уклало з тобою Слово Предвічне
перед тим, як був створений світ.
Запам’ятай це місце, коли звідти підеш,
воно буде чекати на свій день — .
