Джим Моррісон
Гетеборг — друге за величиною місто Швеції, один із основних промислових центрів країни, порт, шведське «торгове вікно» на захід. А також «культурний антагоніст» столиці — Стокгольма, місто зі своєю окремою культурою та мистецькою тусовкою.
Очевидно, є міста, пошану яким складаєш укладенням поетичних антологій. Так Сергій Жадан свого часу зробив антологію сучасної віденської поезії «Діти Райнера і Марії» (2004). У ній він — упорядник, перекладач, автор післямови. «Мені хотілось, аби моя співучасть у цій антології, доручення до цих поетів, мали суто приватний характер, мені загалом так зручніше займатись літературою… «— пише Жадан, — «[в] цьому випадку було надзвичайно цікаво з ними всіма перезнайомитись, це був той випадок, коли мені від них нічого не було потрібно, ну, майже нічого — там, пару збірок для перекладу, пару консультацій щодо якихось незрозумілих місць у цих збірках, та й все, жодної тобі корпоративності, жодного тобі наведення культурних мостів між братніми літературами, жодного літпроцесу…»
Для Жадана це був Відень, для мене — Гетеборг.
Серед поетів та поеток, які ввійшли до моєї антології сучасної гетеборзької поезії «18 поетів із Гетеборга», — Йоганнес Анюру, Давід Вікґрєн, Сара Галльстрьом, Лінн Гансéн, Ліна Екдаль, Гелена Ерикссон, Еліза Інґварссон, Кеннет Клеметс, Йорґен Лінд, Анна Маттссон, Ульф Карл Улов Нільссон, Фредрик Нюберґ, Раґнар Стрьомберґ, Маурітц Тістельо, Крістіна Фалькенланд, Атена Фаррохзад, Кристофер Фолькгаммар і Памела Ясков’як. (Антологію можна знайти онлайн у моєму блозі «WhyTranslator» (LevHrytsyuk.BlogSpot.Com).)
У цьому числі «Всесвіту» пропоную читачам поезію «батька» сучасної гетеборзької поезії, письменника, перекладача, критика Раґнара Стрьомберґа1 (нар. 1950 р.). Він — автор численних збірок поезії (дебютував 1975 р., остання книжка — 2000 р.), перекладав шведською Джона Ешбері та сучасну датську поезію.
«Захід
—
найкращий», казав колись Джим Моррісон, якого цитує Стрьомберґ.
Захід Швеції —
особливий, а Гетеборг — унікальний. Недарма рік тому престижний часопис
«Ord&Bild»
(«Слово й образ») присвятив ціле число культурному
кліматові Гетеборга. Маю
надію, з допомогоюпоезії це місто тепер стане ближчим і нам.
————
1 Раґнар Стрьомберґ (Ragnar Strömberg) (нар. 1950 р.) — «батько» сучасної гетеборзької поезії, письменник, перекладач, критик. Автор численних збірок поезії (дебютував 1975 р., остання книжка — 2000 р.), перекладав шведською Джона Ешбері та сучасну датську поезію. Перекладені тексти — з так званої «Катуллової трилогії», що називається «Вартість перевезення скульптури слона в натуральну величину» (як і збірка 1996 р.) і містить три його збірки («Жовтоока» (1990), «Я — з майбутнього зі смертю, що наступає мені на п'яти» (1993) та «Вартість перевезення скульптури слона в натуральну величину» (1996)).
2 Про перекладача. Грицюк Лев Романович (нар. 1983 р. у Львові) — закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (факультет міжнародних відносин). Навчався на маґістерському курсі з культурології у ЛНУ ім. І. Франка (www.cfh.lviv.ua). Вчився у Вищій народній школі м. Оскашхамн (Швеція) (для покращення рівня шведської мови). Регулярно бере участь у Міжнародному книжковому ярмарку в Гетеборгу. Перекладає зі шведської та англійської. Книжка, що вийшла в перекладі Л. Грицюка: Екдаль, Ліна. «Про бажання стати виразною як людина» (К., 2008). Працює над антологією сучасної гетеборзької поезії «18 поетів із Гетеборга» (http://www.scribd.com/people/documents/20682237-levhrytsyuk). Перекладає поетичну трилогію Раґнара Стрьомберґа (так звану «Катуллову трилогію») «Вартість перевезення скульптури слона в натуральну величину» (1996), що містить три його збірки («Жовтоока» (1990), «Я — з майбутнього зі смертю, що наступає мені на п'яти» (1993) та «Вартість перевезення скульптури слона в натуральну величину» (1996)). Веде блоґ про переклад та літературу «WhyTranslator»: levhrytsyuk.blogspot.com. Мешкає у Львові.
Раґнар Стрьомберґ
ПОЗА БУРЕЮ
Переклад зі шведської: Лев Грицюк
Поза бурею немає óбразів
Дай мені силу прибити
ці хмари
до землі
Ти — єдине, що співає
Стрілка часу обертається, тарілка складається
на підлозі, злітає на стіл
Риба проростає на білому блюді, сяйлива
і сильна
ДОРОГИЙ ТЕО
Приходжу додому. Сліпа кімната. Грубі й бліді
меблі. Тверді й чіткі квіти у вазі на столі.
І черевики муляють порожні, ще теплі
після довгої прогулянки у звичайному, яке
намагаюсь описувати, де прозирає.
Надворі: ясні, як лід, липи, сині осики
у парку санаторію за секунди до снігопаду.
Роз’єднані темні хмари,
і замерзлі слимакові сліди тягнуться через доріжку
гублячись серед каміння.
Біле й карликове
сонце.
Шубертова погода.
20 квітня 1980 року
ПІДВЕДИСЯ!
Підведися, Катулле, приведи свою
пісню у воєнний стан
і йди до неї, до свого
горобчика
Жовтоокої
Твої рядки, де все існує
за палаючою зеленню,
не вийдуть із ліжка
і сьогодні
Твої ночі: вулканічні
фрагменти довгого життя
під водою,
кров — солодка й темна
там унизу
Твій день у розрізі: під-
датися повітрю, світлу
і вітру
Іти за синню в слідах
крізь пісню
І йти до неї
Жовтоокої
СВІТ?
Світ?
Він не знає,
що народжується
у моєму погляді
Але радість —
ніби
він слухає
*
Світ?
Він — нетутешній
Тварина потягується
у сні з крові
Літак заходить на посадку
у натюрморті Сезанна, зникає за
синім лимоном
Розмова про все, що втрачається
Привидове дитинство
І кімнати,
заселені
ніби
невмирущими небіжчиками
НОВОРІЧНИЙ ВЕЧІР 1988 РОКУ
Зима-назадгузь
Уявлені зірки
збільшують відображення
у вітрині Небіжчик устає на ноги
Вбивця веде за ним поглядом у самий
сон, в якому сніги стиха
піднімаються
Ще кілька облич
залишається там усередині Розмовляємо куримо рахуємо
своїх небіжчиків
Той і той і той
Чи повернуться
імена й очі їхні?
У кожному вікні —
місяць
Той і той і той
НЕ ПАМ’ЯТАЮ
Що тепер, бідолашний Катулле,
змушує твої руки так збіса труситися?
Старий ти чи просто мерзнеш?
Мені зачинити вікно чи помогти тобі лягти?
Повітря, чорне, рухається деревами
зовні
Не пам’ятаю Не пам’ятаю Пам’ятаю лиш
усіх спогадів цілковитий брак
розпачу: було пообіддя з іще затіненою
землею, порожні
і довірчі дороги
крізь інший світ
НІЧОГО/ЩОСЬ
Скрізь смерть і безладдя
Не приховувати нічого і приховувати щось
у світлі забуття
Безладдя і смерть скрізь
Скрізь молитва про — хай би ніколи це не закінчувалось
про — не приховувати нічого і приховувати щось
у світлі забуття
11 лютого 1980 року
ЗОВНІ — ДИХАННЯ
Зовні
немає точки,
з якої можемо розглядати
ідеї про строгий порядок,
народжений із доброзичного хаосу
Обличчя сичить
і гасне
Тінь витягується
і одним кроком долає вулицю
Знати когось,
як я — його, бути його квапливим життям, його промовистою раною
Там усередині — смерть
Яблуко Склянка Ніж
Ти залишаєшся, Катулле, ти — усе, що залишається
від тебе
Яблуко червоне Склянка порожня Ніж вологий
Стіл має свою вагу від жовтого світла,
що дме через вікно
Не пам’ятаю Не пам’ятаю
НОВОРІЧНИЙ ВЕЧІР 1989 РОКУ
Серйозно кажучи, Катулле, — це має зображати Судний день?
Де лід? Вогонь?
Той, хто очікував побачити, як валяться міста і зірки,
мабуть, розчарується, це — річ ясна.
Ніяких тобі голосів сурмових, ніяких клятих соляних стовпів.
У цілому все — як раніш.
Єдине, що відрізняє цей ранок від усіх інших, —
хмара, яку, — можеш присягнутися, — ти ніколи не бачив раніше,
що вклинилася між двома гілками.
І жінка йде вгору схилом із взуттям в одній руці.
Жодних звірин, жодних блискавок.
І чоловік, який і очей не склепляв, виходить на балкон.
Жоден тобі кістяк не злягається на вулиці, жодні вершники не женуть щодуху небом.
І автомобіль зупиняється якраз навпроти брами, не вимикаючи мотора.
Жодного льоду, жодного вогню.
Тільки ти випадком виглядаєш із вікна
і бачиш неділю з деревом посередині.
СУПЕРМЕН — СИЛЬНИЙ?
Чи можеш стати тим, ким був?
Чи можуть янголи плавати?
Хочу пити твоє обличчя, їсти твій погляд
Хочу вести вказівним пальцем по твоєму життю,
як по книжці іноземною мовою
Кожне слово є замість миті
Пишу все, чим не можу бути
і це — ціле моє життя
ГОРГІЙ
Не вірте поетам:
птахи не вміють говорити,
а дерева, на яких вони сидять, —
це дерева,
а не трикляті проповідники великих таїнств
Світ
не має іншого внутрішьного боку,
крім споглядачевого погляду,
й аби вулиці змінили напрямок,
вистачає обернути дорожні знаки,
чим щовечора
і займаються нарики,
не згадуючи ні Геракліта,
ні Маркса думкою.
Тільки той, хто не знає, хто він,
бачить себе в хмарах
і камінні,
аж доки є він скрізь
і ніде
хмари і каміння,
тим часом як
кожна мить поза
білою плямою тіла в темряві
є окликом янгола,
якого інші приймають за сороку,
зі своєю безсмертною душею,
наче зі срібною ложкою
у дзьобі.
ПРОГНОЗ
Хвороба зачиняє двері
і відчиняє вікно,
безстороння, як протяг
Погляд блукає
танцюючим повітрям і пташиними тінями
до іншого року — з іншими голосами й автомобілями
з іншої вулиці, схожої на цю
з клином неба між будинками з каменю та скла
«Швидка» стоїть із задніми дверима широко розкритими
годинами
біля брами навпроти
Усе — приготування, ніщо не здійснюється
Крізь шпарки у вітрі тече ветхе світло
Смерть — книжка, про яку всі говорять, проте ніхто не читав
ЦЕ — ВІРШ БЕЗ ЄВРОПИ І
Тихий вирізаний грім
залишається лежати на тротуарі
У дійсності
красуня на плакатах —
чоловік
Аллах в’їхав у квартиру внизу
Не приходь потім і не кажи,
що я такий
фантазер
Я — з майбутнього
зі смертю, що наступає мені на п’яти
Ім’я затіняє тіло,
а різниця між ними
має останнє слово
Історія ушкоджена серйозніше,
ніж ми гадали раніше,
і, можливо, більше ніколи не зможе грати
Та нема причини
упадати в паніку,
бо після Маркса прийшов Фройд
Вічність
просто буде змушена
брати більшу відповідальність
у майбутньому
Обличчя,
якого не впізнаю
крізь вітрове скло біля переходу
перед тим, як світло
устигає перемкнутися
на осінь, —
твоє
Так відсутність
стає нам у поміч: запізно
і без слова
пояснення
ЛІТО ‘94
Один із богів
блукає серед нас
у вигляді кота.
Інший — жовтоокий:
сидить прив’язаний і кудлатий
у тіні
висунувши
товстий рожевий
язик
Це літо подумало про все,
як тітка, в якої живеш
дитиною, коли мама лежить хвора
Сфера зірок згинає нескінченно велике,
коли небо темне
Ми — щасливі слуги зрадливо простого
Не та пісня виграла
Острів Дунсьó, 25 червня 1994 року
ЧОТИРИ ВИДНОКРАЇ
Дитячі валянки в кутках і під столами
малюють крейдами ці розгонисті думки,
що наче тупі качки, які невтомно плавають
на рифленій поверхні ставу
*
На порожній шлунок робиться більші кроки
Пізнай себе не впізнаючи себе
Заблукай у дощі
Побач, як закриті й податливі дерева —
стомлені од птаства
Залишаються: дерева, не бачити їх
і ліс, його теж ні
*
Напевне ж дні та ночі —
руки, тверді та добрі
Напевне ж усе між небом та землею —
небо та земля
*
Не тримай слова, пісню збережи наостанок
Дерева не кажуть нічого,
крім як у поганих віршах
Це — один із них
Дерева напевне ж щось кажуть,
що — не знаю,
проте звучить, як
вітер крізь них
у Пета й Ніни, 14 квітня 1974 року
Від смерті очікую тільки
смерті. Історія більше мене не цікавить,
сам скоро — історія. Муха на бутерброді,
вени на руці, те, що кава смакує
пообіддям уже вранці, —
ось моя релігія.
Ґрадо, 29 вересня 1995 року
Карлу Веннберґу
НАЙМЕНШЕ ЗА ВСЕ
Ніколи про смерть
не хотів я говорити
Про смерть —
найменше за все
А про звук, коли зірка
пропалює зірку
А про дружбу
між хвилями
між квіткою
і зірваною квіткою
