Ельміра Ахундова
Народна письменниця Азербайджану
Пам’яті видатного азербайджанського письменника Ельчина Ефендієва
…Ми товаришували з ним усе життя. Відколи я, ще геть дівчисько, прийшла працювати до Спілки письменників Азербайджану помічницею Імрану Касумова. А він, теж геть іще молодий, був уже знаним письменником та одним із керівників СП.
Він палко підтримував моє бажання стати професійним літератором, читав мої перші публікації в «Літературному Азербайджані», хвалив художні переклади. А коли я вирішила видати свої переклади прози молодих письменників в одній збірці, Ельчин написав до неї передмову. Він завжди дуже підтримував молодих, котрі прийшли в азербайджанську літературу десятиліттям пізніше від нього: писав інспірувальні рецензії, передмови, відправляв найталановитіших на навчання до Літературного інституту імені Горького.
Пізніше, очолюючи товариство «Ветен», Ельчин неодноразово «постачав» мені цікаві сюжети про химерні зигзаги в долі того чи того представника нашого земляцтва за кордоном. Деякі згодом публікувалися у влаветній «Літературці», власкором якої я була в 90-ті роки уже минулого століття.
Він був одним із перших читачів мого багатотомного роману-дослідження «Гейдар Алієв. Особистість і епоха», а після завершення цієї фундаментальної праці – найзавзятішим прихильником присудження роману Державної премії. Відповідно, я, вже в пізнішому віці, стала відкривати для себе дивовижний світ прози та драматургії Ельчина, і щоразу, після прочитанням відгукувалася на той чи той твір літературно-критичною статтею. Згодом вони склали окрему збірку під назвою «Надзавдання Ельчина».
Пишаюся, що, працюючи послом Азербайджану в Україні вже в роки війни, змогла організувати переклад та видання останньої книжки Ельчина – роману «Голова» – українською мовою. І цей твір викликав дуже пильний і прихильний інтерес в українських читачів.
…Останнім часом Ельчин хворів, відчував себе доволі кепсько, але ми все одно часто й довго спілкувалися з ним телефоном. А коли я відправила йому чернетку нашої бесіди про роки знайомства та роботи Ельчина із загальнонаціональним лідером, він відклав усі свої справи, пересилив хворобу та два-три дні виправляв і доповнював рукопис. А після публікації інтерв’ю у «525-й газеті» зателефонував мені й довго дякував за цю нашу спільну роботу. На жаль, вона виявилася останньою.
І сьогодні я хочу запропонувати до уваги читачів своє есе, присвячене найбагатшій творчості одного з найпомітніших та найталановитіших представників азербайджанської літератури другої половини ХХ – першої чверті XXI століття.
* * *
…Ельчин увірвався до азербайджанської літератури відразу, яскраво заявивши про себе на межі 60-х та 70-х років ХХ століття так званими «апшеронськими оповіданнями». У цей час у сучасній прозі Азербайджану вже з’явилися такі знакові імена, як Анар, брати Максуд та Рустам Ібрагімбекови, Акрам Айліслі. Всі разом вони складуть чудову плеяду азербайджанських «шістдесятників», які на багато десятиліть визначили вектор і параметри розвитку азербайджанської літератури. Ельчин був наймолодшим із цієї плеяди. Він народився 1943 року в Баку в родині знаменитого Ілляса Ефендієва – основоположника сучасної азербайджанської драматургії, народного письменника республіки. Дилема «що робити?» перед ним не стояла – з раннього дитинства він мав одну пристрасть: Література. Ця пристрасть скерувала його до філфаку Азербайджанського державного університету, а потім до аспірантури Інституту мови та літератури імені Нізамі Академії наук. У 1968 році в житті Ельчина трапилися одразу дві знаковиті події: по-перше, його прийняли до членів Спілки письменників СРСР, а по-друге, він закінчив аспірантуру, здобувши науковий ступінь кандидата філологічних наук. Ці дві іпостасі – науковця-літературознавця, автора цінних наукових монографій та художньо-естетичних досліджень і водночас блискучого прозаїка, драматурга, есеїста – органічно поєднуються в його творчій долі, взаємно доповнюючи одне одного.
У 1975 році в московському видавництві «Молода гвардія» була опублікована збірка оповідань Ельчина під назвою «Перше кохання Балададаша» з післямовою Лева Аннінського, в 1978 році журнал «Юність» опублікував повість «Сріблястий фургон», невдовзі в Москві вийшли відгуки й навіть розпочалася полеміку критиків у «Літературній газеті». Молодий прозаїк здобув справжню славу. Його називали «імпресіоністом» , «чистим романтиком», його світлі ліричні оповідання порівнювали з акварелями знаменитого художника Саттара Бахлулзаде. Лев Аннінський присвятив прозі молодого Ельчина кілька глибоких статей, прагнучи крізь осягнення його літературних героїв та характерів зрозуміти специфіку молодої азербайджанської прози, ту «родзинку», завдяки якій вона відрізнялася від прози і грузинських, і литовських чи інших «шістдесятників».
«Ельчин любить дива, – писав в одній зі своїх статей Л.Аннінський, – він легкий і добрий казкар, він сумний чарівник, він імпресіоніст, який віддає перевагу мерехтливим, золотистим, сріблястим фарбам… Є своя принада, своя сила, що просто-таки підкуповує. Є в ній піднесення, політ, очищення від повсякденного. І є поезія – поезія багатолюдних кварталів, де у повоєнні роки волоцюжили голодні, осиротілі бакинські хлопці, котрі ледь вижили, – ті самі, які тепер виросли…».
У 1977 році оповідання «Талвар» («Навіс»), опубліковане в часописі «Зміна», здобуло премію як «найкраще оповідання 1977 року», а збірка повістей та оповідань «Смоковниця», видана фантастичним за нинішніми часами накладом у 235 тисяч примірників, здобула одну з найпрестижніших у Радянському Союзі премій – премію Ленінського комсомолу.
На 80-ті роки ХХ століття припадає розквіт обдарування Ельчина-прозаїка: він створює визначні романні полотна “Махмуд і Маріам” (1983), “Білий верблюд” (1985), “Смертельний вирок” (1989), які перекладають багатьма іноземними мовами й згодом екранізують. Проблема нелегкого морального вибору, справжньої людської свободи, одвічні питання добра і зла, любові, смерті та безсмертя – у центрі уваги Ельчина, який у своїх романах піднімається до масштабів епічної розповіді.
Кінець 80-х – початок 90-х років – важкий період у творчій біографії та духовних пошуках Ельчина. Початок карабахського конфлікту, наплив біженців із Вірменії, трагедія «чорного січня», розпад великої країни, зміна суспільно-політичних формацій і руїна, що настала на пострадянському просторі, – все це тяжким тягарем тиснуло на письменника, який, за його власним зізнанням, не міг змусити себе взятися за перо. Все навколо здавалося хистким, порожнім і безглуздим. Врятували, як це часто траплялося, книжки, література. Втім, послухаємо самого Ельчина:
«У хвилини особливо похмурої туги потягнуло до книжкової полиці, причому до тих речей, які читав у молодості, підлітковому віці. Перечитав «Робінзона Крузо» . Потім відкрив томик Мольєра. Здавалося б, де Мольєр із його комедіями, а де – я… Гнітюча атмосфера зґвалтованого міста, надзвичайний стан, конфронтація в суспільстві. Але раптом, несподівано для себе, сідаю за машинку й починаю перекладати одну з мольєрівських п’єс. На той момент мене абсолютно не цікавило, чи є вона вже азербайджанською, для чого я взагалі це роблю. Так, «одним махом» переклав «Витівки Скапена» та «Жоржа Дандена». Потім звернувся до літератури про Мольєра, перечитав усе, що було в мене вдома й що можна було знайти в бібліотеках, – починаючи від п’єси Булгакова до статей, присвячених азербайджано-французьким літературним зв’язкам. Усе це згодом «вилилося» у чималий нарис про письменника, а потім – у книжку «Комедії Мольєра» з моїми перекладами та величезною передмовою до них.
Одне слово, контраст між тим, що я тоді робив, і тим, що відбувалося довкруж, був разючий і досі для мене незрозумілий. Після цього всередині наче щось перевернулося. Я навіть писати почав якось інакше. Відклав убік свій роман про шаха Ісмаїла-другого, монографію про ашузьку поезію й узявся за абстрактно-сюрреалістичні експерименти. Всі ці дрібниці я назвав «Оповіданнями в діалогах»… Поступово життя увійшло до своєї колії. Я знову засів за машинку і (знову несподівано) вперше в житті написав комедію. Зараз ця п’єса називається «Ах, Париж, Париж!». Можливо, переклади та комедія й були тією віддушиною, яка допомогла пережити все це».
О так, крізь сміх розлучатися зі своїм минулим Ельчин та його герої вміють. Щоправда, сміх цей часом дуже сумний і багато комедій нагадують, радше, трагіфарс, але це й зрозуміло: Ельчин – носій великих літературних традицій і тому не може дозволити, щоб у його п’єсах звучав бездумний сміх, сміх заради сміху, заради забави та розваги. Та й найвеселіші його п’єси розповідають про речі далеко не радісних, в основі комедій – ті самі міркування письменника про сенс життя, про кохання й підступність, про порядність і підлість, про одвічні людські цінності та їх девальвацію в сучасному столітті. П’єси Ельчина – “Здрастуйте, я ваш дядечко”, “Мій чоловік божевільний”, “Мій прекрасний божевільний”, “Шекспір”, “Убивця” та інші – стали новим словом у творчості самого письменника, але водночас серйозним явищем у сучасній азербайджанській драматургії. П’єси цього автора з успіхом ставлять у театрах Анкари, Стамбула, Лондона й багатьох інших міст.
* * *
…У 1975 році Ельчина обрали секретарем Спілки письменників Азербайджану, він став наймолодшим керівником творчої спілки за всю історію цієї організації. Наприкінці 80-х очолив товариство «Ветен» («Батьківщина»), був біля основ зведення культурних та людських мостів зі співвітчизниками, які мешкають за кордоном. З 1993 до 2018 р. (майже чверть століття!) Ельчин опікувався гуманітарним напрямом у Кабінеті Міністрів, був безпосереднім та активним учасником будівництва молодої азербайджанської державності.
Проте своєму істинному покликанню – літературі – він не зраджував ніколи. Ельчин часто публікував концептуальні статті з проблем сучасного літературного процесу, з них уже можна було б укласти солідний том. Писав нові п’єси. А кілька років тому подарував азербайджанським книгоманам новий роман, цього разу з історичної проблематики під назвою «Голова». Роман палко зустріли шанувальники творчості цього знаного азербайджанського письменника; ба більше, що ми всі зголодніли за серйозною художньою літературою. Про роман досі сперечаються в літературних колах, дискутують на культурологічних сайтах, пишуть окремі дослідження. Він нікого не залишив байдужим, і це приклад справжнього успіху в час, коли письменники давно перестали бути володарями дум і законодавцями моди в сучасному суспільстві.
Формальний сюжет роману – завоювання Російською імперією Закавказзя наприкінці XVIII – на початку XIX століття. У романі є широке геополітичне тло, а саме: боротьба між великими державами Францією та Великобританією, Росією та Османською Туреччиною, а також іранськими правителями Каджарами за вплив і паралельно з цим боротьба за виживання дрібних грузинських царств та азербайджанських ханств у Закавказзі.
Але це лише формальна, зовнішня канва роману, створеного, безперечно, у найкращих традиціях реалізму ХХ століття. Набагато важливіше його внутрішні колізії, що відбивають складний і суперечливий спектр людських взаємин та емоцій. У романі чимало найцікавіших персонажів, кожен образ – окремий світ зі своїми пристрастями, почуттями та уподобаннями. Вони чіпляють тебе за душу, запам’ятовуються, не дають спокою й після прочитання роману.
І в цьому, і в інших своїх великих епічних творах Ельчин не пропонує жодних рецептів порятунку людства, він не дає жодних уроків. А просто говорить нам про те, що треба уважніше вдивлятися у своє минуле, знати його, пам’ятати про нього, щоб не втратити свого майбутнього.
Його проза не дидактична, вона не покликана лікувати людські душі. Його мета в іншому: змусити людину стати реалістом, допомогти їй побачити світ без рожевих барв. І водночас заохотити невпинне прагнення мрії. Адже, по суті, як написав Ельчин в одному зі своїх есеїв, письменник за своєю природою є найбільшим мрійником.
На щастя, маючи поважні звання й регалії (народний письменник Азербайджану, кавалер ордена «Істиглал», численні нагороди та премії в Росії, Туреччині, Франції та ін.), Ельчин не перетворився на «літературного генерала», бо залишився людиною, яка шукає й сумнівається. Вічно незадоволений собою і водночас дуже щасливий. Напевно, тому, що з ним поруч у житті була його головна пристрасть – Література, якій він служив щиро й віддано майже 60 років.
* * *
«Які моральні орієнтири підтримують вас у цей складний час?» – запитала я Ельчина в одному зі своїх інтерв’ю для «Літературки».
«Іноді, розмірковуючи над цим, я впадаю в песимізм, навіть у паніку, – відповів письменник. – З найдавніших, прадавніх часів література «сіяла розумне, добре, вічне». У перманентній боротьбі добра зі злом письменник, звісно, був союзником добра. Світова література народила таких гігантів, як Гомер, Шекспір, Фізулі, Гете… Ви запитаєте – від чого я впадаю в паніку? Та нічого не змінилося в цьому підмісячному світі. І двобою добра зі злом немає кінця-краю. Література неспроможна сама щось змінити у світі чи в людської натурі. Це мене гнітить. А з другого боку, уявіть собі на мить, що немає Гомера, Нізамі, Шекспіра. І що ж тоді? Морок, порожнеча, безодня! Знаєте, у найважчі моменти життя я чомусь згадую про Дона Кіхота. Й мені стає легше. Так, література не може врятувати все людство, але вона може допомогти одній людині. А це також, погодьтеся, чимало…».
Я безмірно поважаю свого старшого друга та колегу за його «таємничу пристрасть» (як назвав Василь Аксьонов вірне служіння літературі), за його багаторічну відданість ідеалам шістдесятництва, за його безкорисливе служіння Слову… А таке Слово, як відомо, буде вічно!
Allah Sizi rəhmət eləsin, əziz dostum!
Нам Вас дуже не вистачатиме…
