Годинник пам’яті: повоєнному журналові “Всесвіт” — 50!

Преамбула від редакції

Народжений 1925 року Василем Елланом-Блакитним, Миколою Хвильовим і Олександром Довженком журнал «Всесвіт», досягнувши накладу у 1.5 млн. примірників на рік, дожив до 1934 р., коли й був розгромлений. Працівники – одні розстріляні, інші «просто» репресовані, Микола Хвильовий сам поставив у своєму житті «свинцеву крапку».

Однак рівно 50 літ тому, у липні 1958 р. відродився оновлений «Всесвіт» – товстий літературно-мистецький місячник іноземної літератури. В концепцію видання був закладений незмінний принцип – друкувати зарубіжну прозу тільки першими в СРСР. Тому це був чи не єдиний в українській культурній історії період, коли саме українська мова ставала для російськомовних людей стежкою прилучення до світових культурних цінностей, а не навпаки, коли саме українські редактори, журналісти і перекладачі «диктували» 1/6 земної кулі свої погляди і світоглядні принципи, а отже й транслювали інтелектуальні, культурні і політичні виклики світової демократії.

Досягнувши свого тиражного піку повоєнного періоду в 650 тис. примірників на рік у 1991 р. під керівництвом тодішнього і дотеперішнього «командора» і шеф-редактора «Всесвіту» Олега Микитенка, журнал разом з усіма літературними журналами пірнув у тривалу кризу, з якої вибирається лишень зараз. До слова, Олега Івановича можна сердечно привітати з 50-літтям його творчої діяльності у «Всесвіті» – від першого дня повоєнного відродження видання. Отже, журнал загартувався в боротьбі за виживання завдяки самовідданій праці журналістів часопису, які ціною власного благоденства буквально витягли його з небуття.

Незважаючи на повну байдужість влади до наших відкритих листів до Президента і Уряду, до міністерств і відомств про підтримку (адже скрізь у світі некомерційні інтелектуальні часописи знаходять підтримку або в держави, або в освітніх, чи бізнесових структурах), редакція сповнена обережного оптимізму. Наклад нехай поволі, але таки зростає, до редакції приходять молоді ентузіастичні працівники, журнал представлений на міжнародних конгресах, виставках і конференціях, на його веб-сайті жваво обговорюються літературні й громадські проблеми, а цього року знову була вручена літературна премія «Всесвіту» ім. Миколи Лукаша «Ars Translacionis” („Мистецтво перекладу”).

Хтось може здивуватися, що чільну статтю для солідного і впливового „ДТ” доручили підготувати наймолодшому всесвітянинові, котрий лиш закінчує „Могилянку”. Саме так, таким чином і в такий спосіб ми символізуємо і маніфестуємо нашу відкритість до майбутнього, до юного і прогресивного, до нових викликів сучасності.

Кілька днів тому редактор відділу критики й публіцистики Дмитро Дроздовський повернувся з наукової літературно-лінгвістичної конференції при Афінському Інституті Освіти і Науки, де не тільки тріумфально виступив перед сотнями маститих вчених з усього світу про історію й сьогодення „Всесвіту” (дуже й дуже зрідка поважна зала стоячи аплодує доповідачеві після 30-хвилинної доповіді- !), але й привіз звернення до Уряду України від імені учаснинків конференції.

Так, директор Інституту, він же президент Оргкомітету конференції академік Грегорі Т. Папанікос зокрема зазначає: „Учасники і президія Конференції звертаються до Кабінету Міністрів України, Міністерства освіти і науки України, до Міністерства закордонних справ України з проханням, щоб ці інституції надали фінансову підтримку журналу, дистрибуцію і передплату серед своїх підвідомчих установ”. Афіни, 28 липня, 2008 р. За рік наступна Афінська Конференція поцікавиться ситуацією зі „Всесвітом”. Що ми скажемо їм? А поки сотні вчених-гуманітаріїв, письменників й інтелектуалів з 26 країн світу пильно вдивляються в обличчя України. Тож чи буде дзвін, чи стане подзвін?

Юрій Микитенко, головний редактор журналу „ВСЕСВІТ”

Годинник пам’яті

Повоєнному журналові “Всесвіт” — 50!

Наше життя — одна мить на часовій осі Всесвіту, але інколи навіть ці миті можуть бути настільки яскравими, що вони залишають після себе великий спалах, що триває дуже і дуже довго. Що таке, здавалося б, п’ятдесят років?! Дрібниця, якесь півстоліття. Що це для Всесвіту, якому мільярди років!? Проте, саме стільки, 50, в липні цього року виповнилося повоєнному виданню журналу світової літератури “Всесвіт” (журнал було засновано 1925 року, але розгром редакції у 1934 році перервав його діяльність, яка поновилася лише 1958 року).

За ці п’ятдесят літ багато чого вже встигло змінитися: ми стали свідками розпаду великої імперії, змінювалися уряди, політичні системи, сама філософія життя. Але незмінною залишалася любов тисяч українських читачів до свого улюбленого журналу, який вперше запропонував українською Маркеса і П’юзо, Кафку і Малапарте, Лоуренса і Памука… Всіх неможливо вмістити в одному рядку.

Та й для чого, як кілька років тому вийшов величезний Бібліографічний покажчик журналу “Всесвіт” 1925—2000 рр., що містить більше семисот сторінок. Як зазначає шеф-редактор Олег Іванович Микитенко в передмові до своєї opus magnus – Бібліографічного покажчика, – “… нинішню громадську позицію «Всесвіт» почав формувати ще на початку перебудови, а остаточно цей процес завершився 1991 року. Відтоді журнал — позапартійне, незалежне видання, яке свідомо поставило перед собою мету сприяти національному відродженню незалежної України і вважає своїм обов’язком послідовно розкривати на матеріалі міжнародної публіцистики нагромаджені протягом 73 років гори брехні й дезінформації про Україну… Якщо говорити про майбутнє «Всесвіту» з економічного погляду, то перспективи журналу в суцільно темних тонах ми не хотіли бачити. Журнал 60 років працював в умовах соціалістичної економіки, років із десять живе в перехідний період від економіки планової до ринкової і, будемо сподіватися, дошкульні уроки псевдоринку допоможуть йому належно вписатися у справжні ринкові відносини. Характер і напрям «Всесвіту» як вісника іноземної літератури навряд чи зміниться в наступні десятиріччя, проте до таких дійових засобів журнальної практики, як комерційна реклама, ми намагатимемося вдаватися значно ширше, ніж досі”.

Тисячі перекладених творів, відображених у Покажчику, — здобуток журналу. Ці твори репрезентували літературне життя багатьох десятків країн, позначених сьогодні на географічній карті світу, — в Європі: Австрію, Бельгію, Болгарію, Вели­кобританію (з Уельсом і Шотландією), Грецію, Грузію, Ірландію, Ісландію, Іспанію (з Каталонією), Італію, Латвію, Нідерланди, Німеччину (з Баварією), Норвегію, Польщу, Росію (з Калмикією), Румунію, Словаччину, Угорщину, Францію, Хорватію, Чехію, Швецію, Югославію (з Сербією й Чорногорією); в Америці: Аргентину, Бразилію, Канаду, Кубу, Нікарагуа, Сальвадор, США, Уругвай, Чилі; в Азії: В’єтнам, Єгипет, Ізраїль, Індію, Індонезію, Іран, Китай, Корею, Ліван, Японію; в Африці: Єгипет, Нігерію, Південно-Африканську Республіку, Австралію та українську діаспору…

З цього журналу починалося і моє знайомство зі світом іноземної літератури і багатьма його контекстами. Журнал “Всесвіт” — це історія, величезний годинник, який показував, як змінювалося наше життя. Все знаходило своє втілення на сторінках журналу: смаки читачів, політичні погляди, цензура і вимоги з боку партії… Журнал — хронометр, архіваріус, великий магніт, який свого часу притягував до себе сотні тисяч читачів у всьому Союзі, адже в певний період політика на випередження, запроваджена в журналі, приносила свої гідні плоди.

Вперше світову класику чи нові бестселери, детективи можна було прочитати саме в цьому журналі і саме українською мовою. І, як не дивно, українською читали цей журнал і грузин, і вірменин, і білорус. І не було жодних конфронтів і конфліктів, натомість політика журналу завжди була спрямована на консолідацію читачів у всьому світі, на формування високоінтелектуальної інтелігентної спільноти людей, які вміють поціновувати найбільший скарб — слово, літературу.

Але, на жаль, сьогодні поціновувачів світової літератури все менше. І нинішня ситуація в Україні сприяє цьому. Криза, розпочата ще в 90-і, в період страшної гіперінфляції, коли професори виходили на ринок, щоби продавати свої книжки (а це для них — найбільший скарб!), і досі засіла в голови багатьох. А як інакше пояснити той факт, що наклад, по суті, єдиного фахового журналу світової літератури, аналога відомих польської «Літеритури на свєчє», американського “Нью-Йоркера” та російської “Иностранной литературы” коливається від 1800 до 2500 примірників…

У будь-якій цивілізованій країні держава вже давно б мала забезпечити повноцінне функціонування такого видання, власне, таким самим шляхом пішли росіяни, заручившись підтримкою Міністерства інформації і преси. Або ж мав знайтися благодійник-меценат, який міг би увічнити своє ім’я, закарбувавши його на шпальтах видання серед добродіїв, чия благочинність допомогла відродити часопис, що вже сам по собі є легендою.

На жаль, ці речі і досі є вигадкою, фантазією impromptu. В нас перспективніше вкладати гроші у футбол, у дорогі брязкальця, але не в науку та продукти людського розуму й духу, в нетлінні скарби світової культури, які подарували Овідій, Сервантес, Шекспір, Бальзак, Дюма, Гоголь, Шевченко, Достоєвський, Цвєтаєва, Фаулз, Еко, Павич…

Ми в гонитві за миттєвим часто забуваємо, що людина — не лише біологічна оболонка, але щоб це зрозуміти, потрібно здійснити над собою духовну та інтелектуальну роботу. Сліпий не побачить сонця. Перед тим, як увійти до раю, герой “Божественної комедії” мав промити очі. Так само і в царині гуманітарній. На жаль, ані українська держава, ані Міністерство культури і туризму, ані Міністерство освіти і науки України і досі за всі роки Незалежності не звернула уваги на видання, на якому виховувалися мільйони читачів.

Доводиться констатувати, що поціновувати себе ми не вміємо, принаймні так запевняють “наші” політики, різної масті, різного кольору. А як інакше пояснити ситуацію, що журнал, який подарував українському читачеві тисячі романів, поетичних добірок, цікавих статей, розвідок, інтерв’ю, оглядів і досі залишається без державної підтримки!

Хочемо чи ні, але журнал “Всесвіт” є тим об’єктом, який мала б підтримувати саме держава, хоча і приватне меценатство наразі також є вкрай потрібним для успішного розвиту. Розумію, сьогодні більшість воліє миттєвих результатів. Але жодна перемога на Євробаченні не забезпечить того результату щодо світової співпраці у царині культури, як це може зробити співпраця через журнал, який має величезну історію, редакція якого пам’ятає П. Тичину, М. Рильського, М. Бажана, Д. Павличка, М. Лукаша, Г. Кочура…

Сьогодні журнал вирішив створити міжнародну раду, до якої мають увійти світові автори, перекладачі, науковці. Вже погодилися взяти участь Милорад Павич і Віра Річ, Олжас Сулейменов і Борис Акунін, йдуть перемовини з Марйо Варгасом Льосою і Гаролдом Блумом та іншими.

“Всесвіт” формує культуру читання, даючи можливість познайомитися з кращими здобутками світової літератури. Лише за 1995-2005 pp. на сторінках «Всесвіту» в рубриках «Сучасна література», «З літ минулих», «Скарбниця», «Літературні ілюстрації», «На закінчення номера», «Клуб любителів фантастики», «Майстри детективу» було надруковано 83 романи й повісті; 202 оповідання; 8 п’єс; понад 25 трактатів, життєписів, спогадів, есе, легенд, добірок афоризмів тощо; понад 850 віршів і поем близько 250 авторів — славетних класиків, видатних майстрів початку сторіччя, сучасних відомих поетів, молодих авторів — від одного вірша до великих добірок.

На сторінках журналу діамантами виблискували твори лауреатів літературної Нобелівської премії Р. Тагора, Б. Шоу, Л. Піранделло, X. Р. Хіменеса, Сен-Жон Перса, Ч. Мілоша, Н. Махфуза, В. Шимборської тощо (імена названо за хронологічною послідовністю присудження премії). Серед романів та повістей, які користувалися найбільшою увагою читачів, височіють вершинні твори XX ст. «Маятник Фуко» У. Еко, «Подорож на край ночі» Л. Селіна, «На Сваннову сторону» М. Пруста.

Поряд із ними прийшли до українських читачів твори Ж. Амаду «Велика пастка», Р. Баха «Міст у вічність», В. Катаева «На­писаний вже Вертер», С. Кінґа «Здібний учень», Н. Королевої «Quo vadis?», Д. Фаулза «Мантиса» та чимало інших. Світова драматургія була представлена перекладами п’єс «Пігмаліон» Б. Шоу, «Дурень» Л. Піранделло, «Сон розуму» А. Б. Вальєхо, «Покоївки» Ж. Жене, радіоп’єса П. Зюскінда «Контрабас», що становлять скарб для театрів.

Барвисту антологію світової новелістики складають надруковані за цей час оповідання кількох десятків письменників, серед яких бачимо всесвітньо відомі імена Ґ. Аполлінера, К. Воннегута, О. Гакслі, Б. Ібаньєса, Я. Івашкевича, Ф. Кафки, X. Кортасара та ін. З вагомими статтями в журналі виступали Д. Наливайко, В. Скуратівський, М. Соколянський, Я. Полотнюк, С. Капранов, Д. Горбачов, О. Пахльовська, І. Лімборський, Р. Зорівчак, М. Новикова, Й. Кобів, іноземні літературознавці Стівен Конор, Сузанна Шедль, Хамуталь Бар-Йозеф, Айлін Беттерсбі та ін.

Щономера читач може знайти в цьому журналі літературні фрагменти від античності до сьогодення. Вже впродовж трьох останніх років, працюючи в цьому славетному журналі, мені вдалося забезпечити наповненість рубрики “Літературні діалоги” — це розмови з письменниками з різних куточків світу: Нової Зеландії, Великобританії, США, Македонії, Мальти, Іспанії, Японії тощо.

Таким чином, у кожному номері читач може насолодитися як класикою, так і сучасністю, як прочитати самі тексти, так і розмови з їхніми авторами. Але найважливіше сьогодні — донести до читача цю можливість. І без системного підходу, без чіткого адміністрування журналу світової літератури вижити майже нереально в економічних умовах. Наклад у 2000 примірників — це лише невелика частка від реального можливого результату.

Ця ситуація нагадує мені суперечку, за Григорієм Сковородою, про те, як чоловік і дружина радилися, в який спосіб їм краще збудувати будинок. Вирішили — без вікон. Але коли дружина увійшла до темної кімнати, то все одно не визнала своєї неправоти, тож і змусила чоловіка приносити світло в мішку.

Наша політика у сфері культури також часто діє за цим принципом. Говорячи про масову деградацію в суспільстві, про брак інтересу учнів до книжки, ані Мінкультури, ані Міносвіти досі не наважилися надати підтримку такому журналу, який би міг знадобитися будь-якій вчительці зарубіжної літератури, кожному викладачеві, кожному бібліотекареві. Ба більше, Міністерство освіти і науки викинуло навіть саму згадку про „Всесвіт” у програмі із зарубіжної літератури авторства члена-кореспондента НАНУ Дмитра Сергійовича Наливайка, до речі, також і члена редколегії журналу.

Насправді учням цікавіше мати справу не лише з текстами, створеними великими письменниками колись, а й знати, що література твориться і тепер, на їхніх очах. А в нас натомість автори програм думають лише про те, як би спростити програму, вилучивши з неї якомога більше авторів. І це лише вершечок айсберга в цій проблемі.

У нашій країні престиж філолога піддано великій критиці. Знавець світової літератури, якщо він володіє іноземними мовами, може отримати набагато більше пропозицій на ринку праці з боку перекладів у царині бізнесу, але не з боку наукових інституцій. Робота в журналі “Всесвіт” сьогодні тримається на великому ентузіазмі його керманичів, передовсім „зубра” української журналістики – шеф-редактора Олега Івановича Микитенка, який разом з журналом святкує і своє 50-річчя роботи в ньому, та головного редактора, літературознавця, доктора філософії Юрія Микитенка.

Також редакція журналу сьогодні — це редактори відділів журналу: прози — Олександр Терех й Іван Білик, поезії — Олег Жупанський, критики та публіцистики — автор цього матеріалу, який прийшов у “Всесвіт” на місце незрівнянного тлумача і прекрасної людини Михайла Москаленка. Нещодавно у редакції з’явилася і заслужений журналіст України Ніна Харчук, яка посіла місце відповідального секретаря. Зрозуміло, роботу забезпечує і адміністративно-технічна група колег.

Можна сказати, що наш журнал сьогодні існує не в руслі культури, а всупереч чиновницьким механізмам адміністрування сучасної української культури, в яких немає місця для таких “неприбуткових” проектів, як журнал “Всесвіт”. Можна сказати, що 16 років журнал функціонує в ситуації опору українському чиновницькому нехлюйству і цинізму, адже якщо державі не потрібні такі журнали, то це означає лише те, що чиновництво чинить політику відучування від справжньої високої культури, адже завжди поряд із масовою культурою мусить існувати елітарна, як поряд із високим бароко є низьке.

За словами Олега Микитенка, “у повоєнні десятиріччя «Всесвіт» зарекомен­дував себе як журнал, яким цікавляться найрізноманітніші кола читачів на заході й сході, на півночі й півдні України, а також далеко за її межами: технічна інтелігенція і робітники, вчителі й працівники сільського господарства, науковці й хатні господарки, військовослужбовці й студенти, учні-старшокласники й пенсіонери, артисти й комерсанти. Серед читачів «Всесвіту» є навіть люди, що перебувають за ґратами і звідти присилають листи, прохаючи влаштувати пільгову передплату на журнал, що допоможе їм пережити роки позбавлення свободи.

Універсальність аудиторії «Всесвіту» підтверджується кількома анкетними опитами, проведеними редакцією. «Всесвіт» — вісник іноземної літератури і тому має орієнтуватися на якнайширші кола читачів, але водночас нести на своїх сторінках найвищі здобутки світової культури. Інакше кажучи, він повинен не поглиблювати прірву між масовою і елітарною культурою в нашому суспільстві, а, наскільки це можливо, перекидати мости між ними, нести вищі здобутки культури для широких кіл, тобто бути елітарним виданням для масового читача”.

Якщо ж еліту знищити, то в такому разі нація ніколи не зможе мати гідного майбутнього. Сьогодні в суспільстві на рівні масової свідомості відбуваються обговорення вступу до НАТО і можливі загрози, які виникають у цій ситуації. Ні, як на мене, не НАТО чи Росії нам потрібно боятися, а власної нездатності сформувати європейське громадянське суспільство, яке цінує національну культуру і насолоджується світовими надбаннями, знову-таки поціновуючи іншу культуру. В нас у просторі хамства і цинічного карнавалу в політиці про код культури забули. А це чи не найгірший діагноз, який може встановити історія.

Наразі ми підходимо до розуміння потреби зробити висновки і дати відповіді на такі запитання:

  • якою є функція літературного часопису відповідно до нових соціально-культурних реалій, як часопис має адаптуватися до тієї культурологічної парадигми, що не має ієрархій і домінант, у якій цінуються інформаційні технології, але не естетика чи історія?
  • за яких умов може нормально функціонувати літературний часопис?
  • що потрібно зробити для того, аби журнал став не лише містком до світової літератури, а й міг зацікавити читачів інших культур, пропагуючи українську літературу у світі?

На всі ці запитання варто знайти відповідь, але передовсім ми маємо зрозуміти, що в сучасному світі жоден журнал не зможе представити всієї повноти світової культури, а отже, говорячи, що «Всесвіт» представляє твори світового літературного канону, новинки культури тощо, варто чітко розуміти, що погляд на світ через сторінки цього журналу апріорно селективний, вибірковий.

У такому разі ми, літературні критики, редактори, мусимо брати на себе відповідальність за формування канону. Але добре, що, скажімо, професор Єльського університету Г. Блум уже впорядкував у “Західному каноні” найкращі твори з часів середньовіччя до ХХ сторіччя, проте що робити із сучасною літературою, яка твориться тут і тепер? Чи може журнал перебувати у світовому літературному мейнстримі і подавати оперативно якщо не самі переклади сучасних авторів, то принаймні інформацію про ті, що вийшли у світі останнім часом?

Одразу, скажу, що ствердна відповідь на це запитання може видатися багатьом із вас ілюзією, мовляв, у різних країнах книжкова інфраструктура різна, хтось активніше займається промоцією своєї літератури (зокрема в тих країнах, де є надпотужні видавничі імперії, як Pinguin або The Random House, а хтось майже не показує на світовому книжковому ринку своїх досягнень. Скажімо, літератури Східного регіону, Африки чи Полінезії постають доволі екзотичним субстратом, про який ми сьогодні майже нічого не знаємо.

Думка зовнішня, тобто «чужа» сьогодні має неабияку цінність, адже світ усе більше розширює культурні кордони. В літературі кожної країни відбуваються два протилежні, але взаємодоповнювані процеси: творення національної літератури, в якій знаходять відображення національні образи, національні концепти історії тощо; з іншого боку література буде потужною тоді, коли її творення відбувається на перехресті кількох культурних потоків, у просторі різних дзеркал, у яких можна побачити національну культуру фактурно.

Журнал «Всесвіт» завжди, незалежно від культурно-історичної, соціально-політичної ситуації, прагнув бути тим джерелом, в якому українська література могла б побачити себе в контексті здобутків світової. Наведу лише кілька цитат із листів, які в різний час надходили від представників різних культур, відомих письменників і діячів, які знали про журнал «всесвіт» і цінували його місію:

«Народження «Всесвіту» для мене велика подія, тому що з появою цього журналу між Україною і моїм краєм встановлюється прямий зв’язок, як та, що опублікована у «Всесвіті…»

Луї Арагон, письменник, Франція, 1958

«Жодна з моїх опублікованих досі двадцяти однієї книжки не приносила ще мені такої кількості листів од читачів…»

Жоржі Амаду, письменник, Бразилія, 1974

«Яка то була приємність — дізнатися, що «Ілюзії» друкуватимуться на Україні, що ви матимете можливість зустрітися з моїм другом — «месією мимоволі»… Там, на іншому боці земної кулі, я затамовую подих і чекаю на ваш присуд, точно з таким же відчуттям, яке володіло мною під час літературного дебюту в моїй країні».

Річард Бах, письменник, США, 1989

«Таке ж велике значення має і налагодження міжлюдських та культурних відносин з усіма державами Європи…».

Отто Штіх, президент Швейцарської Конфедерації, 1994

«Ініціатива часопису «Всесвіт», що присвятив один зі своїх номерів Ізраїлеві,… — ініціатива чудова, вона заслуговує на всіляке схвалення… Не маю сумніву — це ще один крок у розвитку та поглибленні нашого діалогу».

Шимон Перес, міністр закордонних справ Держави Ізраїль, а тепер уже і її Президент, Єрусалим, 1995

Ці й безліч інших цитат засвідчують, що історично журнал «Всесвіт» відіграв і відіграє надзвичайно велику роль у становленні не лише національної культури, а й світової, забезпечує крос-культурні зв’язки. Але варто задатися питанням: яку роль має виконувати журнал у глобалізованому світі?

Чи може він бути конкурентоспроможним (на тлі інформаційних технологій) і забезпечувати далі зв’язок української культури зі світовою? Що потрібно зробити, щоби журнал мав соціально-культурну вагу у світі, а не лише в Україні. Як збудувати «ендавмент», фундацію журналу світової літератури?

Отже, якою має бути стратегія функціонування журналу «Всесвіт»? Передовсім, варто розуміти, що кордони між літературами різних країн є досить умовними. Саме тому кожен номер журналу має демонструвати співпрацю між різними літературами, лише в такому разі може йтися про те, журнал є репрезентантом світового літературного процесу, принаймні його мейнстриму. Он-лайн комунікація може забезпечити наповнення рубрики «Літературні діалоги»; з іншого боку, такі інтерв’ю з письменниками різних країн є чудовим поштовхом для промоції в Україні творчості цього письменника і літератури цієї країни.

Безперечно, в такому ключі співпраця з посольствами в Україні є обов’язковою. Також потрібно налагодити систему міжнародної співпраці. Міжнародна рада журналу «Всесвіт» може бути одним із ключових моментів у підготовці цього проекту, важливо також сформувати раду експертів, літературних критиків, науковців, які б могли готувати для журналу панорамні огляди літератури різних країн. Подібна стратегія журналу забезпечить його потужну участь у вивченні сучасного літературного процесу.

Дмитро Дроздовський - головний редактор журналу «Всесвіт», науковий співробітник відділу світової літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, заслужений працівник культури України. У «Всесвіт» з 2006 року.

Напишіть відгук