Зуби Лєніна

У середині травня у Лондоні проходив кінематографічний фестиваль «Documenting Ukraine» (у ньому взяли участь Наталя Ворожбит, Сергій Буковський, Роман Бондарчук, Юлія Сердюкова, Наталія Гуменюк та інші українські режисери й продюсери).

Так, 16 травня у лондонському «Frontline Club» відбувся показ кількох українських фільмів, точніше, глядачам було представлено окремі фрагменти з фільмів про Майдан і те, що він спричинив пост-фактум. Один із таких кліпів – «Зуби Лєніна» («Lenin’s Teeth»,Катерини Горностай) – запам’ятався особливо. У ньому йшлося про стан, який було б доцільно окреслити в категоріях соціальної психології або й психіатрії.

Повалення монумента Леніна в Києві

Побачивши смерть ідола, людина вдається до психологічного ескапізму, тікаючи в якусь особливу підсвідому чи неусвідомлену реальність. Реальність власного «Я» й «Воно», за Фройдом; у світ, який визначає людську сутність і який сформований потужним радянським «вихованням» (яке насправді є пропагандою та міфотворенням).

Одна жінка вигукує, що Лєнін – це історія, що потрібно розрізняти живу людину і пам’ятник, що ця скульптура становить історичну цінність. Інший чоловік «дошукується правди»: він хоче, щоб новітні «революціонери» (у його сприйнятті) пояснили, навіщо це потрібно і що відбудеться далі. Його запитання, з якими він підходить до учасників «дійства», видаються украй щирими. Вони із глибини єства, яке вбачає в навколишньому абсурд.

Цей чоловік готовий почути думку, проте інші перебувають у ейфорії народження нової істини, і їм немає діла до цього ар’єргардного суб’єкта історії, який, напевно, застряг у совдепівській епосі. А третій літній чоловік перебуває у стані цілковитого «ступору», якогось метафізичного шоку, що водночас межує з метафізичним жахом. Він тільки повторює одне слово, немовби тантричне заклинання. Не реагує на запитання, не звертає уваги на тих, хто до нього підходить. Проте дівчата, які сідають поруч, аби підтримати, бачать, що ця людина справді потребує психологічної допомоги.

Чоловік «випав» із часу у якийсь абсолютно інший вимір. У його очах навіть не запитання чи здивування, а порожнеча, чорна безодня, яка означає, що всередині зламано основу. Чоловік переживає реальний «розрив шаблону», який вганяє його у стан психопатологічний. Перед нами – вихід на поверхню якогось іншого «Я», яке десятиліттями дрімало всередині, неначе там нічого більше й немає, крім власного «Я». Проте щось таки є: людина або зреклася «Над-Я», або попрощалася з «Воно».

Лєнін, якого уже давно немає, який у вигляді опудала уже за радянських часів спочивав усередині кремлівського мавзолею, викликаючи різні вияви «міського фольклору» та «непристойні» анекдоти (як на радянський час), виявляється живішим од усіх живих. Він тримає у своїх скоцюрблених пазурах людські душі, їхнє «психе».

Падіння пам’ятника – це падіння власного світу. Але фільм тому й цікавий, що містить, як на мене, чимало «деконструктивістських» опцій. Коли зачудований ейфорією того, що відбувається тут-і-тепер, натовп кричить «Геть комуняк», то хтось у ньому починає думати про те, щó потрібно поставити на місці тирана. І от хтось із натовпу каже: тут має бути пам’ятник геноциду. А інший миттєво перехоплює: «Ні, Бандері». Ця кинута фраза розчинилася у просторі загальної постлєнінської євхаристії, вона потонула в тисячах інших голосів. Проте режисерське око вихопило ці слова.

Бандера – «останній герой» України часів В. Ющенка; людина, безперечно, українська й глибоко патріотична, злітає з уст «людини з натовпу». Це «вихоплення» видається цілковито неусвідомленим, спонтанним, механічним. На місці, де кілька десятиріч стояв тиран, який заклав фундамент кривавої імперії, міг би стояти «Інший»: антипод тирану. Принаймні «голос із натовпу» це проголошує. Мислення цього чоловіка показує, що в ньому закладено потяг до бінарності. На місці зла поставити символ добра, на місці деспота – пам’ятник визволителю і патріоту.

Ці думки спадають миттєво і, по суті, свідчать про те, що «людина натовпу» перебуває у полоні ідеології, тільки з іншим знаком. Сакральний простір – а «місце Лєніна» стало таким – не може бути порожнім. Одну систему цінностей потрібно замістити іншою. Язичництво має бути заміщене не порожнечею, а християнством, Лєнін не може просто піти у небуття, на його місці треба встановити пам’ятник Бандері. Фільм Катерини Горностай показує «конфлікт ідеологій» усередині людини. Бо інакше виникає провалля, чорна безодня, в яку людина поринає і звідки немає вороття.

Фільм («Lenin’s Teeth») досить деконструктивістський. У ньому чітко вимальовуються дві провідні теми. Тема людської підтримки, допомоги, готовності почути іншого, й водночас мотив глухоти, відстороненості, перебування у власному світі, який, можливо, так само тримається на ідеологічних засадах.

Але життя після Майдану, після Революції Гідності апріорі не може бути радянським чи пострадянським. Із людини має вийти «совок». Третього варіанта немає. Якщо ліберальні цінності, як на мою думку, можуть співіснувати зі справжнім патріотизмом і націоналізмом у «нормальному» розумінні цього поняття, то «совок» – це антиреальність, яка підсвідомо затягує людину у трясовину. І тоді замість мозку, замість здорового глузду в людини з’являється щось моторошне, немовби у фільмі жахів, де з очей вилазять щупальці.

Інші фільми, які були демонстровані у Лондоні 16–17 травня, — про Майдан як особливий комунікативний феномен. Після перегляду в суботу ми поверталися разом із деканом факультету україністики Кембриджського університету Рорі Фінніном, який сказав, що у цих фільмах порушено проблему комунікативного розриву. Майдан відбувся, зокрема, й тому, що певна частина політикуму перестала чути «Іншого». А коли політикум охоплює глухота, тоді «совок» виходить на поверхню і проростають насінини розбрату й ненависті.

Банкова часів Януковича, «Будинок під куполом», КабМін часів Азарова — усі перестали чути людей, відгородившись від них муром і поринувши у світ тотальної корумпованості.

Майдан став чудом, бо він утвердив величезну комунікативну спроможність української нації. На Майдані дбали одне за одного, чули Іншого, на Майдані було братерство сердець.

І там не було боротьби за бізнес-інтереси чи розподіл влади, там була боротьба за долю України, яка велася надзвичайно шляхетно й мужньо, героїчно. Чоловіки дбали, аби не постраждали жінки, аби не було провокацій, аби усі були згуртовані. Натомість поряд, у КабМіні, на Банковій думали тільки про те, як роз’єднати націю, як розділити народ.

Повертаючись до фільму «Зуби Лєніна», скажу, що цей фільм справив на мене таке враження саме тому, що у ньому закладено намір показати реальність такою, як вона є. Світлана Алексієвич під час свого нещодавнього візиту до Києва на «Книжковий Арсенал» наголосила на тому, що «потрібно любити людину. Бо інакше навіщо писати так, щоб страждали близькі тобі люди? Потрібно кожному дати голос — і комуністу, і олігарху, і простій жінці, в якої я купувала фрукти в Києві. У кожного є своя правда».

К. Горностай так само дає право сказати свою правду кожному. І той чоловік, який тремтить від метафізичного жаху, що ідол упав, у такий «патологічний» спосіб каже свою правду.

Важливо, аби Майдан навчив нас цієї надважливої здатності чути й розуміти Іншого.

Двадцять три роки Україна потопала у скандалах, агресії, протистоянні, яке завершилося війною, коли чи не щодня гинуть найкращі. Сьогодні важливо не відкидати думки Іншого, якою б дивною вона не здавалася. І «Зуби Лєніна» — це не тільки про падіння імператора зла, а й про щось значно важливіше: про те, що у кожного є своя історія і свій біль. І не можна залишати людину на самоті із болем, який і так знищує «Я», травмуючи психіку. Майдан був комунікативним чудом, яке згуртувало людей. Ізоляціонізм і ескапізм — це інший бік совковості, який призводить тільки до одного: до породження зла на нашій українській землі, омитій кров’ю Героїв. Настав час солідарності.

Матеріал друкованого видання №5-6, 2015

Дмитро Дроздовський - головний редактор журналу «Всесвіт», науковий співробітник відділу світової літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, заслужений працівник культури України. У «Всесвіт» з 2006 року.

Напишіть відгук