«Чому Сонце не стоїть на місці…»

Упродовж трьох тижнів — на межі кінця червня й початку липня — Україна втратила Івана Драча (19 червня) й Левка Лук’яненка (7 липня).

Обидва — Лицарі української культури й державності. Левко Лук’яненко — автор «Акту проголошення незалежності України». Іван Драч як один із очільників РУХу сприяв формуванню української державності й поваленню радянської системи.

Дерзновенний поет і полум’яний публіцист Франкового ґатунку. Іван Драч упродовж усього життя мав тісну співпрацю із «Всесвітом», а в 2012 р. простягнув руку підтримки. Упродовж трьох років редакція оновленого журналу розміщувалась на вул. Золотоворітській, 6‐а, де функціонує товариство «Україна — Світ», яким опікувався Іван Драч.

Не раз ідучи коридором до свого кабінету в іншому кінці, він заходив до редакції, виявляв зацікавленість сучасними перекладами, обговорював свіжі переклади, які були надруковані в поточних числах. Іван Драч був людиною «Всесвіту» (у різний час перекладав для журналу твори англійських, болгарських, грецьких, іспанських, македонських, німецьких, норвезьких, французьких чеських та ін. письменників, зокрема Томаса Стернза Еліота, Альфредо Маріо Феррейро, Альваро Фігередо, Яна Магнуса Брюгейма та Пера Бронкена (за підрядниками Ольги Сенюк), Рене Гі Каду, Поля Елюара та ін.).

Всеволод Ткаченко, Іван Драч, Юрій Ковбасенко

Всеволод Ткаченко, Іван Драч, Юрій Ковбасенко

Не буде перебільшенням стверджувати, що саме огром зарубіжної літератури сформував той каскадно-метафорично-пристрасний стиль у ­мовосвіті Івана Драча. Він чудово знався на творчості представників магічного реалізму, мав приятельські контакти з з такими найяскравішими письменниками радянських республік, як Ч. Айтматов, О. Сулейменов, Ф. Іскандер та ін. На початку дев’яностих і І. Драч, і Л. Лук’яненко ідуть у політику, маючи романтизоване сприйняття політичного світу й прагнучи змінити антинаціональну державну систему совкового типу на іманентно українську.

Левко Лук'яненко

Іван Драч і Левко Лук’яненко належать до покоління шістдесятників, представляючи два його виміри: мистецько-літературний і дисидентсько-публіцистичний. І. Драч чи не найбільший реформатор художнього слова в 1960–70‐і рр.

Він здійснив революцію в жанрі «балади», оновив українську мову своєю каскадною метафоричністю. Л. Лук’яненко пішов на свідомий і рішучий протест, виявивши незгоду з системою фальшувань (майже п’ята частина життя цього легендарного чоловіка минула у в’язницях радянської системи). «Обридли відьомські шабаші фікцій»,— напише в одному з віршів Ліна Костенко. Л. Лук’яненко став лицарем української державності, якої ще не було в політичному вимірі, яка була утверджена в серцях шістдесятників. Вони не могли жити в атмосфері пропаганди, потурання людської свободи, ідеологічного диктату. Вони не могли творити у державі, яка існувала за принципом в’язниці.

І. Драч привніс у нашу поезію особливий пост-гоголівський гумор, який не вивищував суб’єкта лірики над іншими, але показував, що життя — безглуздя, в якому так багато мурашиного вовтузіння, проте з цієї глупоти і може розпочатися трагедія. Людина — найвеличніша комаха і найбезглуздіший гігант, який колись був на цьому світі, — це постійний об’єкт самозаглиблення, джерело пошуку й карколомних небезпек. Проте сміх — чи не єдине, що сенсуалізує життя, наповнюючи його енергією, вітальністю, смислом. Сміх — це різновид сонячної енергії, яка наповнює людей здатністю мислити адекватно, тверезо, відповідально:

1. Сонце — це втілення людських прагнень до правди,
до краси, до сміливості, до ніжності і т.д.
Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі
людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина
звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина.

2. Чому Сонце не стоїть на місці?
Бо ж треба зібрати в себе всі прагнення і
помисли білих і чорних, жовтих і червоних
людей, в ескімосів і полінезійців, в академіків
і сміттярів і, крім того, треба ще світити.

Скільки іронії міститься в цих рядках! Але і скільки справдешньої мудрості, яка криється у простих і буттєвих запитаннях. Поезії І. Драча візуалізують екзистенціалістські шукання французьких письменників‐інтелектуалів 1930–1940‐х рр. Людина — це не наперед заготовлена система; суб’єкт стає людиною у процесі змагання з життям. Жити — означає чинити опір реальності. А сміх — один із можливих варіантів опору в суспільстві, де так багато до крику абсурдних «серйозностей».

Іван Драч продовжує традицію українського художнього перекладу, що природним чином оприявнює зв’язок із діяльністю київських неокласиків, із перекладами М. Рильського. Переклад був і формою шукання себе, і формою діалогу зі світом, у глибинах якого нуртувала потужна магма творення.

Жодне слово не хоче ословитись.
Бунт слів. Неслава слів. Страйкують слова.
Найнікчемніше слово
Конозиться, як слово пророче…
І лише з кров’ю вулкан прорива…
(«Жодне слово не хоче встати»).

І. Драч пірнув у ту магму, яка зміцнила його в українському Слові. У власному слові, яке, всіхнє, досі було нічиїм.

І. Драч — поет боротьби, дерзання й поет примирення, внутрішньої тиші, яка потрібна для того, аби відповісти на нові виклики часу. Чорнобильська тема для поета стає випробуванням власного мистецького «Я», суб’єкта лірики, яко-
му доводиться перебувати на вістрі баталій науки і мистецтва, якому потрібно пояснити насамперед собі, що сталося з «природою речей». Чорнобильський і постчорнобильський час, тобто кінець 1980‐х і початок 1990‐х,— період, коли слово, мовлене з трибуни чи на стадіоні, важило значно багато.

Так, Д. Павличко, один із провісників шістдесятництва, наприкінці 80‐х рр. стає одним із організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України, він є першим головою Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка.

І. Драч, який став свого часу символом цілковито нової художньої естетики, ураганних метафоричних інновацій у поезії, після початку Перебудови відновлює зв’язки з дисидентськими колами й більшою мірою виявляє себе як громадський діяч і політик. У листопаді 1988 року на зборах Київської організації Спілки письменників
України викристалізувалася ідея створити ініціативну групу «Рух на підтримку перебудови», яку очолив І. Драч (до неї також увійшли Д. Павличко, Б. Олійник, М. Слабошпицький, П. Мовчан, Г. Сивокінь тощо).

На І з’їзді Народного Руху України за перебудову 7–10 вересня 1989 р.І. Драча було обрано головою Руху. З 28 лютого до 4 грудня 1992 Драч був співголовою НРУ разом із Вячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем.

Д. Дроздовський, І. Драч

Д. Дроздовський, І. Драч

«Парадоксальність Драча, попри спонтанність вислову, повністю додається до означення «експериментальної» і наче випробовує межі читацького сприйняття, готує його свідомість до подальших експериментів у поезії, що визрівали в українській художній свідомості, й були оприявлені у наступні десятиліття в кращих зразках національної поезії»*.

І. Драч показав, що світ може бути нелінійним, розум — химерним, а в помилці може критися відповідь на багаторічне складне запитання. Фізично І. Драча й Л. Лук’яненка уже немає з нами. Але вони, як метафізичні атланти, стоятимуть біля джерел українського державотворення й українського слова, показуючи, на що здатна людська воля заради своєї країни й культури.

* Іван Драч. Література. Кінематограф. Політика: бібліограф. Покажчик; упоряд.
Г.В. Волянська, Л.А. Кухар; авт. Нарису Л.Б. Тарнашинська.— К.: Основа, 2011.— С. 17.

Дмитро Дроздовський - головний редактор журналу «Всесвіт», науковий співробітник відділу світової літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, заслужений працівник культури України. У «Всесвіт» з 2006 року.

Напишіть відгук