На перехресті «ізмів»

Найсильнішим стимулом національної ідентичності є репресії.
Арнольд Тойнбі, 1916*

Паморозь в українсько-польських взаєминах в умовах гібридної війни однаково небезпечна для двох країн.

Останніми місяцями добре налаштований механізм польсько-українського політесу, взаємних зичливих запевнень у дружбі й взаємоповазі, дорожні карти політичних врегулювань між Варшавою і Києвом порушені неделікатним чином. Спершу Польський Сейм вносить зміни до Закону про Інститут національної пам’яті, який серед іншого передбачає покарання за саме заперечення «злочинів українських націоналістів», а також потужні штрафи й тюремні терміни до 3-х років за публічні заяви про причетність поляків до Голокосту і злочинів Третього райху.

Стурбовані уряди України, США й Ізраїлю, і небезпідставно. Занепокоєна громадськість. І не дивно. Адже до цього додаються ще й конт-роверсійні цитації високими польськими політиками сумнівних політиканів, які добалакались до зарахування гетьмана Богдана Хмельницького до «антисемітів», порівнюючи українського звитяжця з тими, чиїми демонічними назвиськами навіть не хочу забруднювати сторінки «Всесвіту». Відтепер не дуже й дивувало б, якби в «антисеміти» записали й великого князя київського Святослава Ігоровича за його розгром Хозарського каганату в 968 р.!

Зрозуміло, коли йдеться про «український націоналізм» і «бандерівську ідеологію», польські квазіпатріоти мають на увазі насамперед Волинську трагедію 1943 р., яка потрактовується польською історіографією винятково як «Волинська різанина», етнічна чистка польського населення з боку УПА, і виключно з «вигідного» нашим опонентам погляду. Втім у Законі згадуються сукупні події загострення польсько-українських відносин від 1925 р. аж до 50-х років ХХ ст.

У той самий час ані злочини Армії Крайової та польських батальйонів шуцманшафту проти українців «східних кресів», ані етнічної чистки — примусового переселення українців з їхніх споконвічних земель під назвою операція «Вісла» аж ніяк не беруться до уваги, рівно ж як і цілий корпус серйозних історичних матеріалів, спільно напрацьованих упродовж останніх 25-ти років українськими й польськими вченими, які нарешті знайшли взаємний компроміс і порозуміння.

Відкриття величного меморіалу польським Орлятам і українським воїнам Української Галицької армії та ЗУНРу у 2005 р. у Львові за участі президентів України й Польщі мали б стати вирішальним кроком до взаємопорозуміння народів. Тоді президенти двох країн нарешті привселюдно вимовили довгоочікувану сакральну формулу біблійного походження: «просимо вибачити і вибачаємо»!.. Здавалося б, усе, крапка… Настало довгоочікуване замирення.

Меморіал Львівським Орлятам

Меморіал Львівським Орлятам

Та не сталось, як бажалось. І як мало би бути.

Тиждень тому Україна попросила польського Президента не підписувати ухвалені Парламентом зміни до згаданого Закону, але цього не відбулося: закон підписаний, та все ж направлений президентом Анджеєм Дудою до Конституційного трибуналу країни. Власне, цими днями, коли це число «Всесвіту» передається в друкарню, намічені важливі зустрічі кількох українських лідерів з їхніми польськими колегами. Та чи вдасться залагодити справу і пом’якшити формулювання щодо націоналізму і «бандерівської ідеології», як цього просять представники України?

Утім слід пам’ятати, що польський і український націоналізми суттєво різняться. Перший — обслуговує насамперед національний міф, ту парадигму аксіоматичних уявлень, за якими велика Польща є «від моря до моря» і від західних «кресів» до східних — бажано ледь не до Києва. з його «цивілізаційною» місією. Однак уже згаданий Богдан Хмельницький і весь подальший — часом парадоксальний — плин історичних подій показав, де лежать польські «креси», а водночас і «прєдєли отєчєства». П’ятдесятимільйонна нація нарешті утворила свою — найбільшу в Європі незалежну державу. І це наша аксіома.

Докорінно відрізняється націоналізм український, який має насамперед державотворчий, націєтворчий зміст і сенс: через відсутність повноцінної державності від часів Київської Русі і кількавіковий націєтворчий процес український націоналізм був єдиним оберегом самої ідеї суверенної України й української нації як такої: ще не вмерла України ні слава ні воля. Різниця є, і суттєва.

Пошану викликає і мають право на існування обидва крила цих двох націоналізмів. Скоріш я б назвав їх пасіонарним патріотизмом — і з польського, і з українського боку. Що злого в тому, що реципієнти згаданої ідеології — що польські, що українські — шанують свої культури і звичаї понад усе і надають перевагу власним цивілізаційним цінностям, ідентичностям і традиціям перед чужоземними?!. Звісно ж, за умови беззастережної поваги до останніх — чужоземних. І тільки так!

На цей складний клубок проблем українсько-польських стосунків несподівано накинулось ласо інших питань. І це традиційно в нашій історії: три етноси впродовж багатьох віків жили пліч-о-пліч і знаходили порозуміння. Раптово виплила проблема визнання ізраїльським Кнесетом питання українського Голодомору як геноциду українського народу. Його якось несподівано вніс на розгляд депутат Кнесету Акрам Хассон після свого відвідання України у грудні 2017 р., звідкіля повернувся під сильним враженням від почутого і побачено в музеях України та від спілкування з істориками й самими свідками трагедії.

У поясненні до законопроекту занотовано, що Голодомор був спланований «радянською владою, щоб завдати удару українській нації і українській національній ідентичності». Однак у ту ж мить сполохалася Москва і, устами своїх дипломатів у Тель-Авіві, пригрозила серйозними антиізраїльськими санкціями в разі позитивного рішення Кнесету. Проте видається, що ізраїльтян не так турбують російські застереження, як власна совість і гідність. Скоріше, вони побоюються, умовно кажучи, «девальвації» поняття Голокосту як найбільшої трагедії людства і всього єврейства за всю історію. Себто визнання будь-якого іншого геноциду може знизити саму аксіоматичну вартість Голокосту.

Також всерйоз насторожила ізраїльтян ще й підступна ідейка, яка невідомо звідки вигулькнула назовні: визнання Ізраїлем «Волинської різні» як геноциду польського народу з боку українців!.. Дуже цікаво, в яких і чиїх кабінетах народилася ця божевільна фішка гібридної війни!?. Відомо тільки, що фейкова ідейка щодо нібито подання Польщею в ООН такого «визнання» вперше засвітилася серед російських блогерів у середовищі одного з фінансових магнатів, що втекли з України до Москви.

Отож ми бачимо наступне: на перехресті історичних шляхів і за умов гібридної війни Москви проти України зустрілися три типи націоналізмів (до яких на цьому перетині шляхів несподівано долучився імперський російський шовінізм). Ідеться про націоналізм міфотворчий (польський), націоналізм державотворчий (український) і націоналізм самозбережувально-екзистенційний (ізраїльсько-єврейський, який не треба плутати зі світоглядним сіонізмом і криптосіонізмом). Є в тому певний сенс, чи ні — нехай скажуть своє слово фахівці — політологи й історики. Було б доречно, якби й наші читачі висловили свою думку.

Зрозуміло, вся ця веремія ллє воду на московський млин. Умови гібридної війни передбачають ідеологічні провокації й диверсії, тому впевнений, що польські промосковські політикани зробили кніксен Кремлю і водночас ведмежу послугу самій Польщі, не кажучи вже про Київ. Невже вони — великі патріоти — забули, що зближення Польщі, Литви й України якнайнадійніше застерігає від російської експансії зі Сходу? Здається, історія давно довела справедливість концепції великого польського гуманіста Єжи Гедройця: вільна Польща неможлива без вільної України. Sic!

Журнал «Всесвіт» завжди з найвищою мірою відповідальності ставився до теми українсько-польських взаємин. Так само і єврейсько-ізраїльсько-українських. Груднем 1995 р. побачив світ сенсаційний спеціальний номер ізраїльської івритськоїлітератури, з творами одразу 25-ти письменників, що йому найвищу оцінку дав такий гуру світової політики, як Шимон Перес: «Можна без перебільшення сказати, що наша сучасна івритська література сягає корінням українського ґрунту…», писав у передмові тодішній міністр закордонних справ, а останніми роками й Президент Держави Ізраїль. Великий Шимон прекрасно розумів, що говорив: українсько-єврейські стосунки закладені в самий геном двох націй: історичний, культурний, політичний.

Меморіал воїнам Української Галицької Армії

Меморіал воїнам Української Галицької Армії

Від року заснування часопису в 1925-му він надрукував багато десятків авторів і сотні творів великої польської літератури: від класиків — романтиків ХІХ ст. Адама Міцкевича і Юліуша Словацького до сучасних постмодерних нобеліантів — Віслави Шимборської й Ольги Токарчук, які повною мірою розкрили всю жанрову парадигму цієї блискучої літератури. А у 2014 р. спеціальне польське число «Всесвіту» одномоментно представило українцям винятково талановиту плеяду 15-ти сучасних польських письменників, які відкрили міріади нових ідей у контексті культурного діалогу двох націй. Який так само сягає згаданого геному.

Зруйнувати все це неможливо і нікому не під силу! Тож нам всім — і полякам, і українцям — треба нарешті схаменутися й реконструювати в прямому і переносному сенсах АРКУ ДРУЖБИ НАРОДІВ СВІТУ в Києві, а також вкотре повторити Тарасові прості й людяні слова:

Отак-то, ляше, друже, брате!
…………………
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.

Насамкінець хочу застерегти, що висловлені тут міркування жодним чином не відображають узгодженої думки редакції й редколегії «Всесвіту».

20.02.2018

* Невідому статтю про «українське питання» великого британського мислителя читайте в наступному числі «Всесвіту».

Юрій Олегович Микитенко, Ph.D, - шеф-редактор та голова редколегії журналу "Всесвіт", літературознавець, журналіст, публіцист, перекладач. У "Всесвіті" - з 1998 р. Заслужений журналіст України.

Напишіть відгук