Щороку Единбург перетворюється на світову театральну столицю. У серпні в місті відбувається кілька фестивалів світового значення.
На початку серпня в Единбурзі було представлено виставу «Примари» (режисер — Поліна Медведєва), яка з успіхом іде в київському театрі «Сузір’я» (художній керівник — Олексій Кужельний, директор — Ірина Батько-Ступка). Ця драма належить до психологічних шедеврів Г. Ібсена.
Переглянути промо-версію вистави “Примари”, яку було показано в Единбурзі на цьогорчному фестивалі FRINGE, можна тут:
Specters by Polina Medvedeva and Suzirja Theatre of Kyiv_Edinburgh version from Kamila Mamadnazarbekova on Vimeo.
Камерний акторський ансамбль у складі Ірини Мельник, Олександра Бегми, Гелени Сергутіної та Дмитра Завадського в найкращих традиціях психологічної театральної школи зіграв «Примари» на Единбурзькому фестивалі «FRINGE» на сцені «PASS Theatre».
На центральних вулицях Единбурга (Princess, де численнні сучасні крамнички споглядає постамент Вальтера Скотта, або High Street, що скеровує до замку в старій частині Единбурга) під час серпневих фестивалів можна побачити акторів і режисерів, які роздають листівки на свої вистави (вхід часто безкоштовний, хоч у каталозі й зазначена ціна).
Такі шоу (саме це слово оргкомітет «FRINGE» зробив загальною назвою на позначення всіх вистав) відбуваються у різних локаціях, часто невеличких, на відкритому просторі або в пабах. Дехто удостоєний представити виставу у «Playhouse», в одному з найповажніших театрів Единбурга, проте й там організатори вписують у квиток можливість безкоштовної вечері в сусідньому королівському ресторанчику, аби принадити відвідувачів.
Вистави на «FRINGE» різні, переважно це саме «шоу», карнавальні дійства вуличного типу, перформанси, які нагадують середньовічні процесії. Проте трапляються й винятки. Таким винятком стала участь київського театру «Сузір’я» на цьогорічному «FRINGE».
«Примари» Поліни Медведєвої — непроста для сприйняття драма про кістяки, що ховаються в шафах «порядних» людей. Це вистава-таємниця, під час якої глядач відкриває для себе мертві й живі енергії аристократичної родини.
Богемний син успадковує від батька сифіліс, мудра й розважлива Фру Алвінг опиняється в пастці пам’яті, її внутрішній світ розколотий, вона знає правду про свого чоловіка, сина й Регіну, котра мешкає в її домі.
Послуговуючись мінімальним реквізитом, Поліна Медведєва змогла створити на единбурзькій сцені буквально з «пітербруківського» чорного простору світ, у якому кожна мізансцена відлунювала екзистенційними переживаннями, трагізмом і справжністю емоцій, глибиною сприйняття. Неповторна й блискуча режисерська робота.
Ця вистава була високо поцінована українцями, які мешкають у Шотландії (так, у перший день була присутня Лінда Еллісон, голова Товариства українців у Шотландії). Відвідувачі високо оцінили сценографію, режисерські знахідки, зокрема Освальда, який говорить англійською…
«Примари» київського «Сузір’я» стали подією на цьогорічному «FRINGE». Ця постановка повертає глядача до потреби відчути тишу всередині себе й у ній знайти відповіді на екзистенційно важливі питання. Колись «час Ч» настає, тож важливо не схибити, не втекти від правди, хай би якою вона була..
Лише її прийняття дає можливість побачити сонце, навіть якщо воно є метафізичним переходом у світ трансцендентного. Минуле здатне чинити опір сьогоденню, спонукаючи людину тікати у світ ілюзій, аби лише заховатися за лаштунками несправжньої пам’яті від того, що травмує.
П. Медведєва створила мистецький світ, наділений психологізмом, достеменністю та емоційністю, що інспірують уяву глядачів як в Україні, так і в Шотландії. «Примари» стали свідченням високої театральної культури в Україні.
Робити подібні постановки — означає іти на ризик, проте досвідчений режисер Поліна Медведєва ще в Києві продемонструвала, наскільки цікавим може бути прочитання класичного твору в добу пост-постмодернізму. Її версія «Примар» видається переконливою, психологічно підставовою й такою, що має актуальність для глядачів ХХІ століття, доби симулякрів. Нині час постправди, коли неможлвиво достеменно розкласти реальність на чорно-білі означники, у яких можна чітко простежити демаркаційну лінію між добром і злом.
«Примари» — це вистава про переходи всередині людини, про трансгресію пам’яті, про гріхи минулого, що мають довгі тіні… Проте важливо іти до правди, сприймати її, хай би якою болючою та була.. Лише у такий спосіб можна подолати абсурд і убезпечити себе від віджилих примар минулого, що засіли у країні, в колективній та індивідуальній пам’яті, у переконаннях і ідеях…
