“Сніг”… є! А де ж полеміка?

Полеміка — це мистецтво.

Будь-який полемічний вияв починається, передусім, із визначення тези і наведення найкращих, найзмістовніших аргументів, щоб тріумфально переконати супротивника у своїй правоті. Але це можливе лише тоді, коли ця суперечка — заради встановлення істини або принаймні заради перевірки правильності/встановлення хибності однієї з двох гіпотез.

Та дуже часто нам кортить посперечатися просто заради самої суперечки, щоб відчути себе на п’єдесталі, а когось побачити на землі. А ще краще — в Пеклі!

Така суперечка в науці має назву суперечки-спорту. Змагаймося собі в фактичних екзекуціях, у виловлюванні бліх. І годі! Хоча є й ще один різновид суперечки — гордовитий типаж під назвою німецька суперечка, коли весь підбір аргументів має закінчитися грубою лайкою, вивільненням в усній формі або під час письма (останній термін вживаю в філософсько-лінгвістичному розумінні Ж. Дерріди) прихованої в людському детонаторі жовчної енергії. І про суть проблеми (тезу) всі забувають, бо хочеться, — ну дуже хочеться! — посперечатися, висловити свою думку і спокійно зачинити за собою двері. Останніми. І так можна сперечатися довго… великими чи маленькими порціями…

Але в цьому процесі криється і величезна небезпека, зокрема тоді, якщо суперечка стосується питань літератури. В такому разі відбувається профанація того, що ми називаємо літературною критикою. Пригадуєте, якого успіху досягла критика в 20-30-і рр. у Франці минулого століття? Йох-хо-хо! І зубаста ж та критика, нищівна, жовчна, кусюча й гостра на язик із перцем… Але і література була якісна. І не конкуренція в її економічному розумінні визначала “гонку”, а прагнення до якості твору.

Сьогодні французам можна хіба що позаздрити. І тодішнім французам і теперішнім. Та й не тільки їм, бо знаю, як у Великобританії щотижня у пресі з’являються численні позитивні-негативні-дуже негативні рецензії, відгуки на новинки літературного життя. А в США?!

Саме тому поява статті Катерини Ботанової у тижневику “Дзеркало тижня” (№ 3 (632), субота, 27 січня – 2 лютого 2007 р.) є елементом життя книжки після її появи у книгарнях. Все, на цьому етапі автор, редактор, коректор etc — усі вже померли в Бартовому розумінні. І залишилася тільки книжка — та її читач, на якого наразі й спрямовано увагу.

Цей невеличкий матеріал написано як складову полеміки, що виникла між Катериною Ботанової, Олесем Кульчинським та Віктором Шовкуном. Матеріал Ботанової — це власна рефлексія до виданого у видавництві “Фоліо” перекладу блискучого турецького письменника Орхана Памука, лауреата Нобеля в літературі 2006 (див. “Всесвіт” № 11-12) у виконанні Олеся Кульчинського.

Скажу одразу: турецькою Памука я не читав, хоча й володію трохи цією екзактною мовою, проте читав англійською, українською у “Всесвіті” та в “Фоліо” та російською в “Иностранной литературе”. Стилістика неперевершена, спосіб дипіктування рельєфний, етнографічно-насичений, психологічно-вербальний. А головне, його твори — це якісний продукт світового купівельно-спроможного рівня.

На практиці дуже часто трапляється так, що переклади не мають змоги відтворити цю унікальність внутрішнього голосу (цілої поліфонії звучань) через те, що перекладач на тому етапі життя ще “не дотягує”. Як сказала колись Ліна Костенко: “Я відмовилась перекладати Блока українською, оскільки щоб перекладати Блока, треба бути Блоком”. Подібна думка дуже піднімає планку для перекладу, але ж навіщо падати? Пасти можна швидко я так боляче!

Згадаймо, на якій висоті перекладав Григорій Кочур? Перекладає сьогодні Євген Попович? Їхні основні принципи — адекватність, точність та фаховість слова в міжкультурному лабіринті в разі переходу з однієї епістеми в іншу. Класик сучасної англійської літератури Антонія С. Байат якось сказала мені, що перший переклад роману О. Памука англійською (“My Name Is Red”) був жахливим із погляду мовної стилістики, бо його робив не автентичний носій англійською мови, а людина зі Сходу, здатна вловити всі культурні конвенційні імплікатури тексту. Імплікатури вловили, тільки от читати цю східну чудасію в Англії не захотіли. І в 2005 Памуку Нобеля не дали (хоча, ясна річ, це далеко не єдина причина).

Подібні перекладацькі невдача спіткали й українського поета Ліну Костенко, яку “переклав” англійською М. Найдан. Та так переклав, що Ліну Костенко від Кінґа чи Ферлінгеті в перекладі не відрізнити. Натомість переклади англійською блискучого україніста з Лондона Віри Річ на 10 драконових голів вище від Найдана, проте у світі більше розпіарено саме переклади останнього “майстра”.

Але навіть у перекладах майстрів не потрібно будувати обори для святих корів. Треба вдивлятися, приймати добрі конструкції, не погоджуватися з перекладацькими поразками. Так формується сильний реципієнт тексту, здатний осмислено читати переклад рідною мовою, перетворюючи процес читання на творчу лабораторію.

Я не володію турецькою настільки, щоб бути якою-небудь вирішально-визначальною інстанцією. Думаю, пані Ботанова, готуючи свій матеріал, також не вважала себе за Будду, а тому висловила власні міркування, з якими також можна не погоджуватися, тільки критика — це не турецький базар, а тому галасливо кричати по всіх усюдах, що “Катря” не має рації, як дехто з її опонентів, — річ ганебна і неприпустима в критиці.

Як сказав у зауваженні до статті К. Ботанової перекладач Віктор Шовкун “розгромний пафос статті пані Батанової мені зовсім незрозумілий”. Але ж хіба цей матеріал розгромний? Чи вже власного погляду, ба й помилкового не може бути. Хто забрав у перекладача чи критика право на помилку? Скільки можна жити за законом “Хвали, хвали мене, моя кумонько…”? Так уже десятиліття живуть на Банковій у НСПУ… і в Адміністрації Президента України також, між іншим. Невже це перекручений у ХХІ сторіччі комплекс Поліани?

Якими є основні камінці спотикання, які зауважила пані Катерина у статті в “ДТ”? Кілька прикладів: …«шерстяне пальто» (замість вовняного), «кличку» та «прозвисько» (прізвисько) чи «отрутохімікат» (добриво)… «хлів для соломи» (це клуня, бо хлів для тварин), «голова, заколисана автобусом», «дівчата у тюрбанах» (це якась емансипація по-турецьки), «42-літній парубок», «гарний на вроду», «кивати пальцем», «крихкі тіла… як в акторської богеми», «чайхана» (в Туреччині, а не в Середній Азії), «прибалтійська архітектура» (петербурзька), «скотопромисловець» (скотобій) чи «фото шоп» (не комп’ютерна програма, а фотоательє)…”.

Так, навіть цей перелік досить великий і дає підстави зробити деякі припущення. Скажу відверто, Нечуй-Левицький був би подивований, якби взнав, що хлів — то і для соломи може згодиться, і для тварин. Навіть найновіший словник української мови (“Перун”, 2006) не подає такого сполучення. Ясна річ, тут можливий лише варіант “клуня”.

Щодо 42-літнього парубка, то і тут виникають сумніви: адже парубок — це, як ми знаємо, в побуті синонім до слова “юнак”. Щоправда, є інше закріплене значення — так ми називаємо чоловіка, який не був одружений. Тому, не вдаючись до контексту, визначити правильність вживання слова досить важко, але прочитавши твір, із аргументом пані Ботанової можна посперечатися. Не можу сприйняти і “фото шопу”, принаймні в такому написанні! От якби хоча б через дефіс J).

Щодо синтаксичних прорахунків, то тут я поділяю думку пані Ботанової. Вона у статті наводить такі незугарні вислови, як: “«минули роки… його радісних днів», «людське буття приносить тобі спокій», «в оповідях відчувався… стрімкий розвиток подій на вістрі леза між буденним плином життя та смертю», «як завжди щовечора», «безробітні дивилися телевізор та через вікна — на сніг», «його голубі очі мали відтінок насиченої блакиті», «в ньому пульсувала якась сила, що притягувала інших і струмувала з тієї довіри, яку він насамперед відчував до самого себе»”.

Що ж, якби мені принесли такі речення у відділ критики “Всесвіту”, то я б їх проредагував, похитавши вдосталь. І тому хочу звернути увагу ще на один момент: невдалий переклад у формі книжки — це не лише провина перекладача, а й редакторів та коректорів, які є (якщо фахівці, звісно) співавторами книжки. Тому у зіпсутому перекладі є й провина “Фоліо”, адже треба розуміти, що видання Памука — це унікальний випадок, престиж для України, для нашого недобитого книжкового ринку. Тому я засудливо ставлюся до такого видавничо-комерційного поспіху.

Ніяк не можу погодитися із паном Шовкуном про те, що “за своє досить довге професійне життя я бачив дуже багато перекладів, які були значно гіршими, аніж переклад Олеся Кульчинського”… Не потрібно занижувати планки ані для перекладачів, ані для видавництв, ані для публіцистів-критиків. З іншого боку, я хочу і захистити пана Олеся, адже, знову повторю, що це не його провина, а й редакторів, які не змогли “дотягти” переклад, зробити його приємним і легким для читання, адже для цього потрібно блискуче володіти внутрішньомовними ресурсами сучасної української мови, знатися на стилістиці, а це вже — проблема для багатьох перекладачів. І, мабуть, потрібно для таких видань запрошувати наукових фахівців-консультантів, які б могли підказати щось перекладачеві, пояснити незрозумілі місця у книжці, що є цілком нормальною практикою в західних видавництвах.

А тому закликаю до осмисленого прочитання ще раз чудового роману Памука і виявлення “хитких” місць. Полеміка — штука добра, тільки часто ми забуваємо, а про що ж ми сперечаємося? І не варто звинувачувати один одного, як робить пан Шовкун чи пан Кульчинський і робити есхатологічні припущення про мовні контрреволюції. “Революція в головах…” Пригадуєте, чиї слова, панове?

Дмитро Дроздовський - головний редактор журналу «Всесвіт», науковий співробітник відділу світової літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, заслужений працівник культури України. У «Всесвіт» з 2006 року.

Напишіть відгук