Український вибір-2019: між уявним і реальним

Президентські вибори‐2019 — виклик для світової політики, фахівців із іміджелогії та медіа.

Був Президент України, який здобув для своєї країни безвіз, Томос (уперше за кілька століть Україна отримала церкву, яку в неї забрала Російська імперія)… У цей час у країні показують черговий продукт студії «95 квартал» — серіал «Слуга народу», у якому вчитель історії, наче в магічному реалізмі, одного дня опиняється Президентом України й починає боротися з корупцією й «старою системою» в нетиповий і часто недемократичний спосіб…

Порошенко vs Зеленський

Щоправда, доволі дієвий, бо ж що може бути дієвішим за відрубані руки народним депутатам… Зрештою, в стародавній Персії був такий звичай, що новий суддя сідав у крісло, обшите… шкірою свого попередника… Аби не забував про те, що сталося з тим, хто порушив закон.

Україна не Персія, Василь Голобородько (персонаж В. Зеленського) не цар Дарій… І тим не менше, сталося, що сталося.

Попри карколомний прорив, який здійснив разом із командою Президент Порошенко понад 70% виборців не захотіли бачити його президентом ще на 5 років. Що це: наївність електорату, який здійснює «прямий мімезис», тобто переносить картинку з кінострічки на реальні події? Народна нелюбов більшості до Президента через корупційні скандали, провальні кадрові рішення та деякі аспекти внутрішньої
політики, які стосуються життя кожного, попри численні успіхи на міжнародній арені?

Чи, може, за Володимиром Зеленським таки стоїть команда фахівців (чи то з іміджмейкерства, чи то з магії), яка змогла досягнути такого результату?

Попри численні обурення соцмереж, пригнічені голоси активних і свідомих громадян, випливає когнітивний дисонанс: фейсбук — далеко не повне дзеркало дійсності… Бо ж іншої країни в нас немає: ті, хто голосували за Володимира Зеленського, поруч; це не ефемерні істоти з країни Оз, а реальні громадяни, які висловили свою політичну волю. І цінність виборів 2019 року в тому, що вони на 200% демократичні в європейському правовому розумінні цього поняття.

Зразковість демократії, яка передбачає передусім дотримання процедури, аж ніяк не убезпечує результат демократичної процедури від цивілізаційної помилки чи катастрофи… Таких прикладів у світовій історії чимало. І все ж таки Петро Порошенко здійснив прорив, довівши, що в Україні працює демократія: після поразки в другому турі президентське крісло посяде шоумен, який зіграв президента. Кінообраз Василя Голобородька переміг реального Президента, який щоденною працею доводив, що готовий боротися за європейський вибір України, за шлях до ЄС і НАТО.

Натомість Володимира Зеленського вже привітали Віктор Янукович і Доналд Трамп, надію на співпрацю висловили Д. Мєдвєдєв і О. Лукашенко… А з другого політичного виміру — Глава Європейської комісії Жан-Клод Юнкер та президент Євроради Дональд Туск. Ось і множинна реальність, про яку може мріяти Девід Лінч і Микола Гоголь.

Усе поєдналося в світі виборів‐2019: реальне та уявне, досвід і прагнення будь-що заперечити наявні політичні традиції. Володимир Зеленський чудово знається на тому, як створити шоу. Але він не має політичного досвіду. Петро Порошенко далекий від шоу, бо перельоти на Схід до лінії розмежування на війні, де щодня гинуть українські герої, навряд чи можна назвати частиною шоу. Війна стала нашим життям.

Володимир Зеленський завоював народну підтримку своєю «неформатністю». Так, він створив «Вечірній квартал» як одне з найпопулярніших політичних шоу країни… Він став народним улюбленцем, бо кепкував із олігархії та корупції, показуючи ницість і продажність політиків. Але сміхова культура — це не реальна політика. Вона може висміювати, блазнювати, викликати бурхливі емоції, проте вона далека від постійної апаратної роботи, підготовки тисяч юридичних документів, які забезпечують діалог країни зі світом.

Сміхова культура, зрештою, може не перейматися питання національної культури, проте в політичному вимірі, як ми бачимо, національний аспект державотворення є надзвичайно важливим для побудови незалежної країни. Ми вже не є колонією Москви. І найпершим завданням нового Президента Володимира Зеленського має бути усвідомлення цієї аксіоми. Повернення в бік Росії завершується колоніальним ярмом і знищенням державності.

Росія навіть у 2019 р.— це нафтогазова неоімперія, яка містить потужний деструктивний потенціал для всієї планети за нинішнього кремлівського очільника.

Перемога Володимира Зеленського може стати елементом гібридної війни з боку Росії щодо розколювання українського суспільства. Важливо зберігати холодний розум і пам’ятати, що Президент, як нагадав у своєму вітанні голова Міністерства закордонних справ Великої Британії Джеремі Гант,— «слуга народу».

Володимир Зеленський переміг на виборах із гаслом, яке свідчить про політику народовладдя: Президент має робити все, щоб покращити життя громадян. Тобто вже в цьому гаслі акцент поставлено на національних інтересах. Петро Порошенко був грамотним міжнародником. Зрештою, його перемоги на світовій політичній сцені карколомні. Навіть у промові, дізнавшись про результати національного екзит-полу, Петро Порошенко звернувся найперше до міжнародних інституцій із проханням і надалі підтримувати курс України до ЄС і НАТО. Порошенко — політик-міжнародник, який, можливо, занадто дистанціювався від потреб країни.

Проте є інше питання: у своїй більшості народу потрібні доволі «прості блага», як-от дешевий газ, низькі комунальні послуги, адекватні ціни напродукти, стабільність національної валюти (не хочу вульгаризувати, але образ «дешевої ковбаси» можливо, для когось також є важливим чинником)… У політиці Президентові потрібно знайти баланс між внутрішнім і зовнішнім.

У США Д. Трамп переміг зокрема й через внутрішні проблеми США, пов’язані з кредитною політикою (країна жила «в кредит») тощо. Міжнародна політика Б. Обами з часом відмежувала очільника Білого Дому від внутрішніх проблем. Ні, В. Зеленський — не Д. Трамп (за яким стоїть потужна й національно орієнтована Республіканська партія), проте, можливо, і В. Зеленський зможе сформувати коло грамотних менеджерів нового типу, які винайдуть досі не відому форму управління для Президента — «слуги народу».

У країні утворилась певна стіна між старим і новим. Авторитетні думки не змогли переконати електорат у правильності курсу Петра Порошенка. Подобається це чи ні, але потрібні нові форми комунікації. Суспільство чітко сказало «Ні» Президентові Порошенку, що аж ніяк не заперечує того, що через якийсь час ця позиція може бути кардинальним чином змінена. Зараз нового Президента привітали і проросійські сили, і ЄС, і Америка. Справжній приклад демократії, у якій потрібно робити вибір. А це найтяжче.

Пригадуєте, скільки можливостей мав Володимир Великий, коли, як зазначено в легенді, до нього прийшли представники різних релігій, аби Київська Русь-Україна пристала до однієї з течій. У фільмі Василь Голобородько-В. Зеленський виявляє нечувану хоробрість у відрубуванні голів гідрі корупції. Проте фільм — продукт художній, тобто йому властива ідеалізація.

У реальному житті буває набагато складніше. Головне сьогодні не перетворитися на об’єкт примноження напруги, агресії, ненависті в суспільстві, на елемент гібридної війни і на інструмент імперської політики, яка пропонуватиме ласі шматки за свій реванш. Кремлю тільки й чекає на це. Імперія завжди прагне експансії, бо вона роста вшир. А Президент і народ мають рости всередину, тобто йти шляхом ціннісних орієнтирів.

Цінність у нас — громадян України — одна — незалежна, самостійна, європейська демократична й національна за духом Україна, де утверджується повага до своєї історії, мови та культури.

Дмитро Дроздовський - головний редактор журналу «Всесвіт», науковий співробітник відділу світової літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, заслужений працівник культури України. У «Всесвіт» з 2006 року.

Напишіть відгук