Богдан Михайлишин (Канада)
Якщо хтось живе зі стереотипом, що половина канадців чи американців є власниками літніх помешкань десь на теплому Карибському архіпелазі, то помиляється. Більшість у кращому разі має балкон чи лоджію, куди виходить читати, пити каву, зависа́ти у соцмережах відпружуватися від неприємних справ чи докучальних думок і просто дивитися на метушню внизу. І мусить, звичайно, це місце прибирати.
Мою появу на балконі прив’язав би до трьох предикативів односкладних безособових речень: треба, тягне і хочеться. Треба – це неминуче кілька разів щороку ґрунтовне прибирання, виставляння чи забирання так званих тут seasonal flowers & seasonal furniture, та пересуванням – для свіжості оку – seasonal decoration. Тягне – це як цьогоріч перед Великоднем. Ще нема комашні, не треба оглядатися, чи щільно притягнуті wire net sliding door, не чути ремонтного стукотіння знизу, а отже жодного пилу, але довше кількох хвилин тут не встоїш. Внизу післязимово, бо незвично глибокий цьогоріч сніг зійшов, а кущі з деревами ще не зазеленіли. Якась безбарвна торішня трава чекає теплого дощу, щоби поступитися місцем молодій. А от хочеться – це коли квітнева температура вже десь від +15С, а жовтнева чи й листопадова, відповідно, не нижча цієї позначки.
Єдине, що вже напрочуд активне, – це білчачий рід. Зима – зусібіч виживальний період цим прудким стрибучим звіркам. Тепер не набагато легше, але все ж вилущувати якісь мініатюрні зернята із шишо́к хвойних дерев на землі набагато приємніше ніж у снігу. Навмисно вжив білчачий рід, бо людство якось нехтує статтю диких тварин. Відомо ж бо, що є вовчиця та вовк, лисиця та лис, а ось розрізняти їх особливої потреби не маємо. З лінґвістичної точки зору це цікаві пари родових корелятів, до речі. Цей чи то стереотип казок, чи асоціативне мислення, чи щось інше а чи й усе разом програмують нам вовка жорстоким і грубуватим, а от рудошерсту нагороджують іншими епітетами: лукава, підступна, хитра. Екзотичні нам тварини ще й варіантністю відповідників напружують. До прикладу, са́мці лева морфемно-словотвірний діапазон рідної мови уможливлює форми леви́ця, леви́ха й леви́ня. Інші суфікси до подібних зоонімів додати можу, але не буду. А от вгризатися, чому нормативним є перший із трьох варіантів, навіть труду собі не завдам. І, відповідно, пропонувати маскулінного корелята до білки теж не буду; відомо ж бо, що для продовження роду мусять бути самці та самки́. Припускаю, що найімовірнішими були б білок та біляк, але позаяк ці слова вже зайняли хіміки та зайці́, то шукати треба було б інших. Із неминучим семантичним наповненням самець бі́лки.
Не хотів, шановний читачу, збити тебе з пантелику моїм буцім зацікавленням до зоології принаймні ссавців, хоча до цього я повернуся. І неминуче поєднаю його з суттєво іншими, дуже сучасними аспектами нашого життя. На цей текстик спонукнула мене розмова із однією панею, якій я допоміг внести у міський автобус дві важкенькі валізи. Розговорилися. Виявилося, що вона американка, приїжджала до сестри, але цього разу не своїм авто, як завжди, бо лікар права анулював. Причини не уточнила, але тут це річ поширена й цілком зрозуміла людям осіннього віку 1.
Ми відчули, якщо експресивно, одне одного відразу, і розмова поточилася. За хвилину-другу жінка сказала, що певні групи американців, зокрема актори, науковці, підприємці цю політичну хитавицю воліють провести за кордоном, головно у країнах Західної Європи. І не лише жити там на заощадження, але й працювати. Частина акторів зовсім не церемониться у своїх оцінках політики й політиків. Недавнє інтерв’ю з Робертом Де Ніро стало знаково-узагальнювальним. Найвищий кабінет країни суттєво обтинає фінансування навіть дуже престижних університетів, зменшує можливості отримувати ґранти та стипендії, відчутно хитає фінансування таких очікуваних старшокласниками scholarships. Частина людей бізнесу теж воліє пережити цю незрозуміло-дошкульну турбулентність деі́нде. Якщо коротко, неприємна й застрашлива всяка-всячина.
А у кінці свого невеселого монологу сказала, що в її місті, як виглядає, навіть поменшало білок. “Чи не у Канаду перебираються?” – жартівливо докинула. І це було б зрозуміло, бо простолюд нині заощаджує на їжі і так званий тут left-over суттєво поменшав. А до Нідерландів чи Франції цим звіркам не добратися. На потрібній зупинці я допоміг їй винести валізи і ми тепло попрощалися. Тема ж у голові засіла. І навернулася на пам’ять за день-два, коли я приємно мружив очі на залитому сонцем ще холодному балконі, супроводжуючи поглядом чорні та сірі жваві стрибучі клубки на території нашого комплексу.
Так-таки так, тут білки в повній безпеці, туляться до людей і, порівняно з іншими місцями, зовсім не бідують. Чи не тому, за дуже приблизними спостереженнями зоологів, три чверті цих головно чорношерсних і сірошерсних тут видів живуть біля людей, а не в лісах чи conservation centres, позаяк тут завжди щось перепаде. Цілком очевидно, що ці потішні й милі стрибунці стереотипно увійшли у наше життя майже напівдомашніми тваринками. Вони у дитячих віршиках і пісеньках, їх малюнками та фотографіями ілюструють книжечки́, їхні вусаті мордочки́ потрапляють на обгортки́ со́лодощів, а білкоподібні ялинкові прикраси з моди не виходять. Це на загал засвідчує нашу любов до довкілля та підтримку його.
Мешканці принаймні кондо-комплексів, без городів і квітників, від них шкоди не мають. Сказав би, навпаки, позаяк вони все можливо їстівне підбирають з території удень, не залишаючи іншим, достоту менш приємним гризунам шукати цього уночі. Ба більше. Їх не вважають збудниками та переносниками хворіб зразка пташиного ґрипу чи знаної лише з книжок бубонної чуми, вони неймовірно пристосувальні, приємні на вигляд і симпатичні. А пухкенька рука дошкільняти, що простягає білці горішок, а вона бере його чи не з долоньки, не може не всадовити на обличчя більшості дорослих милої усмішки з майже неодмінним тут Oh, it’s so cute!
Ці невтомні гризуни згадувані в усній народній творчості народів світу, увіковічнені у дитячих книжках, численних ілюстраціях до них, і разом із різними зайчиками-побігайчиками та вовчиками-братиками є притягальними об’єктами зацікавлень дітвори. А тому у нашому комплексі таке наближення людей до природи щокрок. Ця кмітлива всегризуча непосидюща братія відразу ж до дітей і наближається, бо знає, що там їм щось перепаде. А малюки тицяють їм прямо у мордочки́ якісь взяті для цього горішки. Ідилія та й годі.
Рідко яка мама чи бабуся не зверне уваги малюка на непропорційно великий пухнастий білчин хвіст. Не всі, однак, кажуть дітям, що цей орган має кілька важливих значень. Перше аеродинамічне, бо допомагає легеньким тваринам втримувати рівновагу та зберігати обрану траєкторію польоту у вітряну погоду. Це, якщо фіґурально, фюзеляж літака. Взимку це також добра ковдра. А от у спекотні літні дні це свого роду термореґулятор чи генератор, куди тваринка скеровує зайве тепло. До слова, хвіст слугує й такою собі давньою, баченою у фільмах про тутешніх автохтонів сигнальною вежею. Якщо ж загально, то це показник емоційного стану тварини і може означати я спокійна, до нас наближається ворог чи ще один скік у мій бік – і ти без хвоста чи й без ока.
Білки завжди чисті й дуже рухливі; це притягає людей. За спостереженнями і зоолюбителів і науковців, самці на догляд за собою затрачають більше часу ніж самички́. Зайва вага, звичайно, це зовсім не про них. Вони просто вроджені і стрибуни, і літуни, і падуни. Навіть якщо трапляється впасти з висоти до тридцяти метрів, це не спричинить їм жодного ушкодження. До речі, довгий пухнастий хвіст суттєво сповільнює швидкість падіння та пом’якшує його й, відповідно, зменшує ризик каліцтва.
Білки не впадають у зимову сплячку, але у особливо холодні чи вітряні до́би вони запрограмовані на певний напівсон, коли організм для економії енергії знижує температуру на огрівання тіла й заощаджує на спалюванні нагромаджених осінніх запасів. Іншими словами, вони напівсплять. Їхні гнізда є свого роду будівельним мистецтвом. Починають їх облаштовування зі збирання різної товщини гілок і прутиків, далі у хід іде сухе листя, відтак мох. Приносять, якщо знаходять, також уривки м’якої тканини чи поролону. Подібно вимощують для мешкання вже готові дупла.
Білки класичні гризуни з – дивно зазвучить – саморегулювальними зубами. Це означає, що ті ростуть постійно, і кожна тваринка в стані сповільнювати їх ріст, якщо ті вже заважають навіть у непропорційно великому роті. Вони просто стісують їх об щось тверде. А гризуть білки щось чи не постійно. І перебувають у такому ж цілоденному русі самі за винятком хвилин, коли спритно, передніми лапами підносять щось до рота і жують. Мета єдина – наїдатися тут і зараз, а також знаходити й ховати щось на голодні дні. Їх багато, таких днів у році, а тому, до прикладу, майбутнім мама за приблизно сорок діб вагітності треба встигнути наповнити свою розкидану на території комірку. Крім го́ловно зернят із сухих шишо́к хвойних дерев вони їдять різні малесенькі зернята диких рослин. Святом є знайдені відносно великі жолуді, а вже справжніми делікатесами – різні горішки від людей.
Знову ж таки із любительських і професійних фільмувань довідуємося, які ці білочки достоту розумні й хитрі бестії. Знайшовши щось їстівне, роздивляються, чи ніхто зі співпродичів цього не бачив. Якщо підглядань не зафіксовано, то щасливці тут же випарпують ямку і запарпують знахідку. Коли ж хтось за ними спостерігав, то перш ніж щось сховати, буде кілька спроб збити з пантелику такого сіроманця як сам. Якщо цього не робити, то знахідка неминуче зникне, бо особини зі здобиччю переважно потрапляють у зони радарів білок поблизу. Всі схованки́ мають бути близько до свого гнізда, щоби відлучення від немовлят було коротким і відносно безпечним. І до тих ямок зі знайденим вони стрибатимуть частенько.
Якщо на довгі, просто довжелезні дистанції найкращими навігаторами є перелітні птахи, то на короткі, радіусом 50-100 метрів від домівки, є білки́. Вони мають виняткову просторову пам’ять й здатність зорового орієнтування. Доволі великою є й їхня спілкувальна гама. Це імітація різних пташиних голосів, собачого підвивання, різких відстаршувальних звуків і под. Білки у відносній безпеці, коли поряд дерева, кущі, чагарники, бо жоден хижий птах, відчуваючи розмах власних крил, туди й не наближається. А вагу білок витримують зовсім тонкі гілки.
Ці милі тваринки мають свій темний бік, і це не їхня провина, а закон природи. Зайве наголошувати, що білки є справжньою чумою, якщо експресивно, городників – незалежно від того, що там росте. Вони охоче зжирають квіти й молоді пагони, знають, під якими рослинами є солодкуваті корінці, видряпують не лише все свіжопосаджене, але й цибулини рослин, що вже проросли, і навіть цілі кореневища. Гадаю, тутешні крамниці́ мереж Home Depot чи Rona різні протибілчані засоби під цю пору умістили на своїх полицях. А ними є все, що якимось чином цих нахаб може відлякувати від городі́в: від вітрячків, що пронизливо тріщать чи гримотять і надувних пластикових силуетів, розгойдуваних навіть легенькими подувами вітру, до регульованої, з різними таймерами та дистанційним керуванням електроніки з гавкалками, пищалками та тріщалками.
Білки́ зовсім не вегетаріанці; це тварини цілковито всеїдні. Поїдають окрім згаданого чи не усіх можливих комах, жаб, ящірок; фактично, все живе і менше від них має нещастя стати їхньою здобиччю. Вони нахабно влазять у гнізда та дупла паркових птахів, де ласують не лише яйцями, але й пташенями. Із задоволенням займають чужі гнізда та дупла – чи то пташині, чи то білчачі. Ба більше – вони канібали, і самки́, що за сотню-другу метрів залишили на дереві кілька своїх писклят, охоче з’їдять таких же, але чужих. Самці, певна річ, теж. Любителі природи й орнітологи фільмують десятки міні-сюжетів, коли така мама, ледь вчинивши подібну наругу у чужому домі, повертається у такий же спустошений свій.
У містах почуваються як риба у воді. Навіть у дуже гамірних середмістях північноамериканських меґаполісів, які ніколи не засинають повністю. У разі небезпеки просто за мить можуть бути на недосягальній висоті дерев, вершках загороджувальної сітки, шорстких пологих стінах різних будівель і под. У містах виживати легше, але й битви за це жорстокіші. Клондайки біля смітникових баків є полем бою і між співродичами, і місцем їхнього сумісного відтисканням інших, дуже неприємних гризунів. Тим для бенкетів залишаються ночі. Нахабні, але й лякливі міські голуби навіть не мріють приземлюватися там, де вже пасеться ця завжди голодна братія.
Шлунки білок – це просто перероблювальні міні-заводи. Фотомисливці зафільмували цих тваринок, які дають собі раду з великою канапкою чи навіть популярним тут sabs’ом, повним різних гострих складників, як-от консервовані овочі, майонез, ароматизатори та ін. Білка може нараз з’їсти стільки, скільки важить сама. Слід додати, що від цього тваринки́ частенько хворіють і гинуть, особливо популяції середмість біля ресторанів швидкої їди. Вони лягають спати, як казали у моєму селі, з курми. Улітку десь після шостої, коли сонце ще височенько, їх уже не видно. Тому й гинуть менше, бо ніч у передмістях – це час єнотів, койотів і сов. Встають, до речі, теж з курми
Ці звірки линяють двічі на рік. Літнє линяння – полегшувальне, коли тварина позбувається частини шерсті перед кількома теплими місяцями. Зимове ж навпаки. Звільняється місце на густий підшерсток, а відтак виростає оновлена, далебі щільніша твердувата ковдра, яка на тілі звірят цілий холодний сезон.
Білчаки́, дозволю собі такий чоловічий відповідник самців, дуже агресивнішають у період гону. Вони частіше влаштовують бійки́ між собою і за самок, і за побачену їжу. А калорій їм у той період потрібно далебі більше ніж завжди, щоби тримати на рівні свою маскулінність. Як результат, ці мачо можуть бути з різними численними подряпинами на тілі, обдертими хвостами чи й зовсім без них і навіть сліпі на одне око. Видно, саме це зупиняє їх від активних гладіаторських боїв, щоби не позбутися й другого. Зайве додавати, що їхні зуби та кігті – це потужна зброя. Головно за їжу б’ються між собою й самки́, бо материнський інстинкт вже калькулює калорії у необхідне білченятам молоко; білки є ссавцями.
Періодом гону є рання весна. Дичині це дуже нервовий період, позаяк розмножувальний інстинкт пов’язаний з великим стресом, величезними енергетичними затратами і є найбіднішим сезоном калорій. Кожна самка збирає коло себе кілька самців, які боїв між собою не відкладають. Взаємні погоні тривають і на землі, і у повітрі, себто на деревах. Продовжує рід найсильніший, який відігнав усіх суперників.
Саме expecting mothers тепер мусять їсти за двох і більше. Пояснювати зайве, бо це винятково важливий і важкий для продовження здорового роду період. І тут самець-тато не підкликає галантно са́мки до знайденого зернятка чи загубленого кусня канапки, а чимдуж па́кує це сам. А тому материнський інстинкт спонукає самичо́к просто метатися у пошуках якоїсь їжі, щоби мати запас на період материнства. Навіть у стані вагітності ці прудкі звірята постійно у русі. Вагітність самок триває до сорока днів, і народитися може від одного до десяти зовсім крихітних дитинчат.
Білченята народжуються голі, сліпі та глухі. І зовсім мініатюрні – до чотирьох грамів кожне. Перші два місяці, звичайно, вони з мамою у гнізді чи дуплі. Самка покидає їх лише для поповнення власних калорій і квапиться до однієї з її численних харчосхованок. До слова, трапляється, що й не повертається. Відтак, коли вже тепло, мама починає давати приплодові перші уроки виживання. Усі білченята, яким щастить жити далі, до року стають репродуктивними самками й самцями і, якщо експресивно, життя продовжується.
Ворогів білки́ мають багато. Це куниці, лисиці, а на відносно відкритому просторі невеликі хижі паркові птахи, переважно яструби, що зачаюються на високих деревах. Мені доводилося такі без жодного перебільшення арифметичні двобої спостерігати. Розшифрував би їх ось як. Білка: Якщо я зроблю ще три стрибки, то цей шмат запашного бісквіта мій, бо в разі нападу встигну шмигнути на дерево. Шуліка: Якщо звірок зробить чотири стрибки, то назад до дерева він вже не встигне. Ця формула виживання, що базована головно на витримкці й розраху́нкові, має три знаних мені ще зі шкільного курсу фізики складники: velocitas – spacium – tempus. Цікавезна для спостерігання гра нервів на безмежних просторах дикої матері-природи!
Як пише Павло Чайка 2, білки, згідно з дослдіженнями, налічують 48 родів і 280 видів. Розмірів, відповідно, теж удосталь: від 5-6 сантиметрів до 50. Зоологи вважають середнім віком цих тварин десять років. У своєму природньому середовищі вони живуть заледве половину. Небезпека чигає на кожному кроці, а крім того вони помирають від хворіб, замерзають у своїй кількаденній напівсплячці під час лютих тривалих, як цьогоріч морозів і навіть від голоду у затяжні ранньо-холодні ве́сни. Останнє коло порятунку якщо метафорично, – обгризання кори молодих дерев, як зайці. Середня тривалість життя білки в природі, за спостереженнями зоологів, чотири роки. Білки далеко позаду за популярністю котів і собак, але є любителі тримати удома й цих тваринок. Відповідно, у тексті згаданого автора чимало порад, як це робити правильно. У ситій і теплій неволі білки живуть до дванадцяти літ.
Білчачі колонії на територіях житлових комплексів, як наш, набагато безпечніші ніж парки. Тут постійно люди, бо є особи, що хочуть чи мусять виходити надвір навіть уночі, особливо власники собак. До слова, багато що про цих звірків-стрибунців пам’ятаю ще з походів із моїми внучками, особливо молодшою, яка просто обожнювала природу. Вона сміливо брала в руки без перебільшення все живе, що рухається. Пам’ятаю, як вона іноді наповнювала якусь ємкість слимаками і, залишаючи їх на тиждень у нас, казала мені, що і скільки їм давати їсти щодня. Я ж їх чи не відразу, як її забрали, відносив назад на те саме місце і за тиждень казав нашій дівчинці, що вони втекли. Обманював, каюся, але так було краще всім.
Повертаючись до короткої розмови з американкою…Було б добре запевнити наших південних сусідів, що білкам, які все ж з політичних причин покидають свою країну, Канада не надаватиме статусу біженців. Маємо надію, що до найближчої зими вони повернуться додому. Америка закипає, і політологи у численних інтерв’ю, як інформують канали новин, вважають, що це, ймовірно, може трапитися у листопаді. Приєднуюсь до забобонної частини тутешніх франкофонів: сroisons les doigts.
Додаю, що температура усіх навколоамериканських теленовин зростає, градус непопулярності цих політично-екранних чи не щоденних тусовок великих зірок політикобізнесу збільшується, як і ціни – буквально на все. Війна, яку цей недонобелівський миротворець розпалив останнього дня лютого з усіма непередбачуваними та дуже тривалими наслідками, розв’я́зку лише наближає. І таки колись дочитані та оприлюднені так звані папки́ Епштейна будуть достоту the last straw broke the camel’s back.
А замість очікуваних білчачих висновків – суміш пояснення з пробаченням. Невмисно впустив у текст десяток варваризмів, себто живцем взятих чужомовних слів; тут переважно з англійської мови. Міг, звичайно, подати відповідні поняття описово українською. Не зробив цього, щоби заохочувати нашу молодь, яка, безсумнівно, читає цей цікавий журнал, опано́вувати іноземні мови. Саме це, а не спонукати молодь покидати Україну. Бо володіння іноземними мовами є одним зі шляхів нашого інтеґрування у демократичний світ, позаяк самі не виживемо. Вам тут жити, бо це ваша земля. Як десь колись прочитав, коли маєш такого сусіда, то ворог уже непотрібен. Письмак вдячний усім читальникам, які мали терпіння дошкутильгати зі старим до кінця.
1 Як на мене, знаний складений епітет літнього віку доречно б замінити близьким, але все ж точнішим осіннього віку. Сумнівно, чи хтось достеменно скаже ту часову точку відліку особам, які мають право стати під цю метафоричну парасольку. Починати б можливо, допускаю, від шістдеся́тки. Письмак, до речі, вже давно під нею.
2 Автор цього тексту переглянув кілька статей про білок різними мовами. Найбільше запам’яталися матеріали головного редактора журналу “Пізнавайка” Павла Чайки; вдала суміш навчального підстилю з соковитими фотографіями цих звірят. Вдячний, позаяк текстово-знимкове комбо зроблено любовно і вміло. Рекомендую глянути і моїм читачам: https://www.poznavayka.org/uk/zoologiya-2/bilka-lyubitelka-gorishkiv/
