Рибальські бувальщини

Час, проведений на риболовлі, в рахунок життя не зараховується
(Рибальська мудрість)

Найбільша риба

Клюнув у мене якось короп. Клюнув за всіма правилами – спочатку качнув, потім потягнув. Підсік я його. Хороший: кілограмів на вісім. Тягну. Протягнув трохи – ні, кілограмів сім. Ще трохи протягнув – напевне немає семи. Але шість є. Побачив коло берега – п’ять повинно бути. Взяв у підсак – чотири точно є. Приніс додому, зважив – кіло вісімсот!

Цікаво виходить – чим ближче до хати, тим короп менше.

А якби зійшов? Дванадцять кілограмів точно було б!

Рибальські бувальщини

Губолов

Один старий дід мені розповів, що кілометрів за дванадцять від села є у лісі ставок, про який інші рибалки – ні сном, ні духом. Тому, що доїхати туди, навіть ровером, неможливо, тільки пішки. І коропи там повиростали до неймовірних розмірів.

Зробив я дві закидушки з міліметрівки. Повідки – 0,6. Гачки – 15-й номер. Довго йшов. Прийшов. Ставок дійсно чудовий. І нога рибалки, видно, тут, майже, не ступала. Розмотав. Насадив на кожний гачок по картоплині. Закинув. А далі що? Хіба на таку рибу сторожок потрібен?

Бачу біля берега два пеньки – менший і більший. Прив’язав закидушки до них. Саме сонечко зійшло. Тихо. Тепло. Дерева з того боку – немов зачаровані. А я стомився та й задрімав.

Раптом чую – тріск якийсь. Дивлюсь – а меншого пенька з землі вирвало і до води якась сила тягне. Звісно яка – короп. Хапаю. Пробую тягнути. В цей час більшого пенька з корінням вивертає. Я кидаю меншого – хапаю більшого. Оце так сила. Не я його тягну, а він мене. Але я завзято пручаюсь. Раптом щось на тому кінці тріснуло і стало легко. Зірвався? Але ні. Там, все-таки, щось є. Витягнув – губа! Грамів чотириста!

А який же короп був?

Прийшов додому. Засмажив улов – саме на обід вистачило. Ще туди піду. Обов’язково. Але вже не за пеньки, а за товсті дерева закидушки прив’яжу. Може ще більшу губу витягну… Таку, щоб не лише на обід, а й на вечерю вистачило…

А може й дві? Коли пощастить…

Качко ловля

Якось ловив я на одному цивілізованому ставку. Рибачків – більше ніж риби. Та ще й не клює. Сиджу на кладці, дивлюсь – поряд в очереті водяні курочки ходять і щось скльовують. А у мене саме спінінг в руках – закинути приготував.

Я його тихенько до тих курочок – хльость! І що ви думаєте? Одна – так і клюнула смачного хробачка. Я підсік – а вона полетіла. А я на весь берег, як закричу – „Підса-а-а-к!”. Чоловіків з п’ять рибалок підбігли з підсаками допомагати, думаючи, що короп великий клюнув.

А ця гідроворона колами літає і кричить – кричить і літає. Рибалки за нею почали ганятися, немов за метеликом. Нарешті зловили. Швиденько знайшли казан, обпатрали і поставили варити. Послали гінця і сіли перекусить. Одразу стали друзями.

Перекусювали з півдня. Ще, як годиться, тричі гінця посилали. І весь час сміялись – як качку підсаками ловили. Молоді були – дурні, не жаліли нещасної пташки. Мені тоді ледве за сорок перевалило. Тепер такого ні за що б не зробив.

Одна деталь: маленька і зовсім несмачна качечка – а всім вистачило. І всі пішли додому без риби, але задоволені і в доброму гуморі. Та й при зустрічах ще довго згадували ту качколовлю.

Так що не лише у рибі для рибалки щастя.

Каліфорнійський черв’як

В середині сімдесятих років минулого сторіччя, після осіннього вилову риби, в деяких колгоспних ставках дозволяли нам, простим рибалкам з вудками і спінінгами, ловити те, що залишалось. Якщо достотно – просто не гонили. Але тодішня безгосподарність давала змогу досить успішно там рибалити.

Приїхав. Закинув. Снасті – відмінні: вудлища – „Ленінградські”, котушки – „Невські”, волосінь – „Клинська”, гачки – „Колюбакинські”, черв’як – каліфорнійський. Все – за найвищими тогочасними мірками і цінами. Ставок теж чудовий! І риба, видно є – весь час скидається. Сиджу, чекаю.

Праворуч, метрів за двадцять від мене – невеличкий степок біля води. Туди четверо дядьків пригнали на випас корову. Одну. Сіли. Випили по чарці. Закусили. Копнули черв’яка. Закинули криву вудку. І заходилися у дурня гуляти.

Раптом один з них спокійно каже:

– Клює!

Хазяїн вудки, без усякого поспіху, підійшов, підняв вудлище з води і смикнув… Коропець, так грамів на шістсот, пролетівши в повітрі добрячу дугу, гепнувся неподалік від корови.

– Підняв їдне! – спокійно сказав дядько, ховаючи коропця у торбу. А у мене – ну хоч би торкнуло!

Хвилин за десять знову:

– О, ще піняв!

Потім:

– О, диви-диви, ще!

І так разів з десять.

– Пограти не дають, – обурювалися мужики!

Нарешті і я підняв їдне, потім – друге і третє. На цьому для мене все закінчилось. А мужик, граючи в карти, випиваючи і приглядаючи за коровою, однією кривою вудкою наловив повну торбу, після чого, похитуючись, поніс її додому.

У чому ж секрет? Точно!… У місцевих черв’яках, прямо тут, на березі копаних. Риба до них звикла. А мій відмінний каліфорнійський – їй просто не до вподоби.

Найкращі ліки

Заболіло вухо. Пішов до ЛОРа. Прописав краплі. Дуже хороші, закордонні, дорогі! Закапав – вухо пройшло – бачити гірше став. Пішов до окуліста – прописав пігулки. Дуже хороші, закордонні, дорогі! Ковтнув – бачити став краще – гикати почав. Пішов до… Прописали спеціальну гімнастику. Дуже хорошу, закордонну. Інструктор – дорогущий! Гикати перестав – поперек заболів.

Пішов до… Прописав… Дуже хороші, закордонні, дорогі! І пішов… і пішов… і пішов я! Довго ходив. Всіх обійшов. Купу грошей витратив. На початку літа поїхав до санаторію – підлікуватися. Санаторій теж – ду-у-же…

Підлікувався. Приїхав додому – заболіло вухо!

Плюнув на все – зібрався і поїхав з друзями світ за очі. З вудками, наметом… Дощ, спека… І хоч рибалка була не дуже вдалою – засмагли, накупались досхочу, тиша, спокій… Тиждень життя без пігулок і мікстур. Приїхав додому – вухо не болить, бачу – нормально, гикавки – нема, поперек – не відчуваю.

І ніякий… самий дорогий інструктор не потрібен.

А сом не клює…

По всіх каналах радіо і телебачення передали, що в південних областях жнива у розпалі. Більшість досвідчених і, навіть, не дуже досвідчених рибалок, добре знають – саме в цей час починає інтенсивно клювати сом.

Підготувалися ми з друзями дуже ретельно – накопали величезних хробаків-виповзків, наловили горобців і мишей, перевірили готовність наметів, матраців, ліхтариків, закупили сала, цибулі і… Взяли все, що треба… Не перший же раз… І не перший рік… Та й поїхали на добре відомі нам місця до одеської області.

Приїхали, позакидали снасті, поставили дзвіночки, підготували підсаки, багри, човник, про всяк випадок… – тільки бери. А він не бере! Ну, думаємо, вночі візьме. А він і вночі не бере! Ні цієї ночі, ні наступної… А по радіо передають – жнива на півдні вже закінчуються… Зібрали зернових… Набагато більше, ніж у минулому році…

А сом не бере! І ніякі принади його не спокушають. Неправильний, якийсь, сом…

На третій вечір до нас завітав давній знайомий, що жив у сусідньому селі.

Сіли біля вогнища. Нарешті запитали, чому сом не бере? Що сталося? Може в річку хтось щось скинув? Чи риба захворіла? Адже жнива вже закінчуються! І тут…

– Та де там закінчуються! Ще й не починались!

– Так по радіо ж…

– А сом радіо не слухає! І телевізор не дивиться! Він клює тоді, коли настане час…

Так, що сом правильний. А от радіо, телебачення та інші різні інстанції…

Перша і…

Колись вудки були значно довшими. Так, значно довшими і товстішими. Моє дитинство пройшло неподалік величезного ставка і я добре пам’ятаю, якими вудками в середині п’ятдесятих ловили рибу справжні рибалки – до дванадцяти метрів довжиною і з товщиною комля до шести сантиметрів. Оце були вудки – так вудки! І чим довша вудка – тим авторитетніший рибалка.

А спробуйте закинути таку снасть? Тут однієї вправності замало, потрібна ще й неабияка, фізична сила. Але ж і небезпечна ця справа – то за кущ зачепиш, то за сусіда. Перед черговим закидом рибалка голосно кричав:

– Стережись! – І всі – хто куди…

Один такий затятий вудкар, закидаючи струмент, навіть ластівку збив на льоту. Жаль пташку, та нічого не вдієш – стала жертвою рибальських амбіцій.

Така риболовля була популярною приблизно до початку шістдесятих, а потім почалась ера спінінгів. Але і тут – не без пригод, – не всі могли швидко навчитися закидати підступну снасть. Бувало, як пустить, хтось, грузило уздовж берега – кілька спінінгів перечепить і сидить пів дня, розплутує. Можете уявити, що і як йому інші рибалки казали…

Мені тоді не було ще й десяти років і я ловив зі сусідськими хлопчаками коблів у річці – була, колись, така дуже хороша рибка, що згинула заради індустріалізації. Від назви рибки і вудка називалась – коблівка. Невеличка, дуже зручна, вона була чудово пристосована для лову не тільки в стоячій воді, а і в бурунах, і в невеличких вирвах…

Вудлище допоміг мені вибрати наш сусіда – він був дуже авторитетним рибалкою, – мав аж три вудки і кожна довша за десять метрів. Його навіть струмом якось вдарило – зачепив за дроти коли ішов до ставка. Саме він і допоміг обладнати мені мою першу вудку.

А згодом я перейшов на дорослі знаряддя. Але свою коблівочку ніколи не забував і, навіть, закинувши кілька спінінгів чи великих вудок на коропа, обов’язково знаходив місце і для неї. Жодного разу не пожалкував. Короп – примхлива риба: клюне – не клюне, а маленькою вудкою, під прибережним крутосхилом, десяток-два карасів і коропців, бувало й до кілограма, завжди витягнеш.

І от, одного разу я рибалив у ставку, де було багато корчів і ловити можна було тільки вудками, та й то невеликими – до чотирьох метрів довжиною. Було вже, десь, біля дванадцятої і я почав змотуватись. Залишилась – коблівка. І раптом – поплавок зник.

Я підсік і одразу відчув – щось дуже велике. А там –волосінь 0,2 мм, поводок – 0,12 мм і гачок – № 3,5. Але… Усього за кілька секунд великий короп, вагою п’ять кілограмів шістсот грамів (дома зважив), опинився у підсачку. Не вірите? Я б теж не повірив. А сталося так…

Вудка лежала під лівою рукою, а підсак я завжди кладу праворуч. І короп, коли я його підсік, пішов переді мною вздовж берега. Мені залишилось лише трішечки підняти його догори і точно, швидко, але дуже акуратно, щоб не налякати, виставити підсак… Він туди сам і зайшов.

А на великі вудки я того ранку так нічого і не зловив.

З того часу моя коблівка остаточно стала найшанованішою вудкою – я завжди закидав її першою і останньою змотував. І переловив нею, майже за шість десятків років, не менше третини всієї зловленої мною риби.

Стоїть зараз моя маленька улюблениця не в гаражі, а в кімнаті, на почесному місці і дружина жодного разу, навіть, не натякнула, щоб я її десь виніс, або, хоча б, сховав…

Ну треба ж!

Я рибалив змалечку, а от дружина вперше спробувала зовсім нещодавно. Спочатку ніби просто так… Але – сподобалось! І наступного ж дня попросила обладнати їй вудку. А мені що, жалко!? Ось, будь ласка, лови на здоров’я. Тільки, що ж ти зловиш? Я от, більше сорока років… А ти хочеш – все і одразу?

Приїхали, як належить, ще затемно.

– Сідай тут, кидай туди. Ось тобі черв’ячки, хліб. Кашу не забувай іноді підсипати… Он туди, під кущик. А я пішов ловити рибу!

Моє місце – поряд за деревом, і я добре бачив, як незграбно дружина закидала вудку, чіпляла гачком за осоку і гілки, з якими труднощами надівала черв’яка… Двічі, чи тричі обривала… А я весь час підказував:

– Не так… Не туди… Та що ж ти робиш?.. Та хіба ж так можна! А сам, потроху, смикав карасиків. Треба ж на юшку, хоч з десяток… Правда, і дружина, бачив пару раз… А може й більше… Та що ж вона зловить – вудку ладом тримати не вміє…

…Але то не біда – я вже десятків зо два наловив. Вистачить і на юшку, і підсмажити.

І от нарешті – настав час змотуватись.

Та дружина раптом:

– Давай ще трішечки – я хочу сорокового карасика зловити! От тобі й маєш! Везунка ж! А тут… Та як же ж це так? Я їй… А вона… А я… Ну що тут скажеш! Слів бракує!

Наша рибка більша!

Цю історію розповідав мій добрий знайомий. Він кілька років вивчав італійський фольклор, не раз був на Апеннінському півострові, відвідував прилеглі острови і завжди привозив звідти багато цікавих історій.

Жив колись у Палермо на Сицилії рибалка, що дуже полюбляв грати на концертині. Вранці – ловив рибу, а увечері, коли до нього приходили родичі і друзі, він під музику розповідав їм про свої рибальські пригоди. Але концертина – інструмент маленький, міхова камера розтягується мало і рибалка під час гри ніяк не міг показати якого розміру рибу він сьогодні зловив. Тому вимушений був зробити велику концертину, яку назвали гармонікою і від якої пішли акордеони і баяни.

Тепер рибалка був у змозі всім демонструвати, яку велику рибу він витягнув. Під музику.

А от у наших річках і ставках риба трапляється значно більша…

Під Черкасами напроти Сокирного ловив я судака біля самого фарватеру на прямовисне блешніння – так званий смик. Тепер – це заборонений спосіб лову, а років п’ятдесят тому риби вистачало всім… Ловити доводилось на великій глибині і серед корчів – зачіпи і обриви були звичайною справою.

І от – черговий раз… Нібито зачепив, а таке враження, що потроху підтягується. Та що не робив – все марно. Думав уже відривати, та раптом, помітив, що човник, чомусь, просунувся метрів на тридцять проти течії… Що за чортівня… І тут почалося…

Якась сила потягла мене прямісінько на фарватер, добре – він був вільним. Досвід лову великої риби на той час у мене був, але щоб такої? Та хвилин за десять я зрозумів, що вона стомилась і настав мій час. Взяв як годиться підсак у праву руку, а лівою підвожу до борту, щоб у потрібний момент дати їй хапнути повітря від чого у прісноводних хижаків на якусь долю секунди бувають памороки, чим і треба скористатись.

Та коли побачив – забув про все – на мене лютим поглядом дивився справжній алігатор! Паща – нога без усяких труднощів увійде! Про який підсак мова? Багор – і той… Але, навіть, у стані афекту я помітив, що міцний сталевий гачок добре зачепився за нижню щелепу рибини і іншого виходу не має, як спробувати тягнути її волоком через борт.

Потягнув. Все вийшло і за хвилину велетенська щука лежала на дні човна, а я очманіло дивився на неї, не вірячи своєму щастю. Та раптом, вона, певне з останніх сил, почала шалено вигинатись і підстрибувати, ледве не перекинувши човен. Довелося впасти прямо на неї і утримувати своєю вагою. Поступово рибина затихла, після чого я надійно прив’язав її в кількох місцях і вже без пригод підвіз до причалу.

На березі у ресторані зважив – вісімнадцять кілограмів шістсот грамів!

–––

…Пройшло років із вісім. На той час я регулярно рибалив у величезному сільському ставку біля Умані, який не спускали багато років і риба повиростала там… Для досвідчених рибалок коропи, більші за п’ять кіло, були досить звичайним уловом. Але карасі по триста-чотириста грамів кожний, теж заслуговують на увагу. От я і ловив таких карасиків.

Та, якось, помітив – поряд, в очереті, ходить хтось дуже великий. На картоплю і на горох – не бере. Виходить – не короп. Найвірогідніше – товстолоб. Десь краєм вуха чув від бувалих рибалок, що така риба іноді ловиться на шматок чищеного свіжого городнього огірка. При цьому огірок повинен висіти на глибині приблизно пів метра від поверхні і обов’язково біля очерету.

Обладнав я спінінг відповідно і…

Кілька днів – безрезультатно. Але, якось, під кінець рибалки, коли я вже подивився на годинника і вирішив змотуватись, мій спецспінінг раптом просто потягло – ледве встиг перехопити… Мені – людині з досить непоганою фізичною підготовкою – коштувало чималих зусиль, щоб утриматися на березі. І раптом… величезна рибина вискочила з води, щонайменше, на півтора-два метри вгору і, наче бомба, бухнулася назад.

Не встигнувши вибрати лишки волосіні, я раптом відчув надпотужній ривок, від якого чудом встояв на ногах. Все це відбувалося лічені секунди, але повторювалось і повторювалось…

Цілих сорок дві хвилини тривала запекла боротьба на межі сил і можливостей нас обох. Та нарешті товстолоб стомився настільки, що я, практично голими руками, витягнув його на берег.

Втома і у мене була шаленою – руки тремтіли, ноги підгинались, а в голові – лише одна думка: карасиків ловити набагато краще, але… Відпочивав майже годину. Навіть, задрімав – ледве на наступний автобус
не запізнився…

Коли їхав додому, біля базару попросив водія зупинитись – зважити улов. І яке ж було моє здивування – вісімнадцять кілограмів шістсот грамів! Але і це ще не все…

–––

На початку вісімдесятих ми з другом Сергієм неодноразово їздили на Південний Буг, де біля с. Ониськове було чудове місце для риболовлі – судак, карась, головень і, головне – сом!

Ліс, намет, чистий струмочок, галявина біля води, пристойна рибалка – що ще потрібно для повного щастя!

Сом і судак брали на блешню. Але одного разу, начитавшись класика – Володимира Сабанєєва (його знаменита книга „Жизнь і ловля прєсноводних риб” написана ще на початку ХХ ст.), я закинув на ніч кілька закидушок з жабками. Перед світанком вийшов перевірити – раптом щось є.

Всі були на місці, лише одну знесло течією і на неї начіплялося багато водоростей. У всякому разі я так вважав. Почав тягнути. З величезними труднощами підтягнув майже до самого берега. А тут, метрів зо два – піщана мілина. Було ще темно, та на фоні жовтого піску я добре бачив, скільки усякого жабуриння начіплялося. І саме цікаве – формою, як риба.

Думав смикнути, щоб звільнитись, та шкода стало гачка – так і відірвати можна. Вирішив потихеньку рукою дотягнутись і спробувати відчепити. Та коли торкнувся, як я думав, водоростей, відчув щось слизьке і прохолодне… Навіть руку відсмикнув з несподіванки. І тут я зрозумів – це риба. Сом, якого я чекав.

Велетенський – метрів зо два, а може й більше… Як же його витягти? Нічого іншого не залишалось, як притиснути голову до піску і, взявши під зябра – на берег. Так і зробив. Відтягнув, відволік, про всяк випадок, метрів на десять від води і, коли зрозумів, що він – мій, якимось, не своїм голосом покликав Сергія. А той спросоння, немов мультяшний Громозека, прибіг з сокирою і ліхтариком:

– Хто тут?! Підходь… Сам на сам… Я не боюсь…

Та побачивши велетенську рибину і, прийшовши трохи до тями, здивовано запитав:

– Як… як це ти його?

А от так! Без підсачка і багорика… Просто сом, видно, за цілу ніч, пробуючи звільнитись, стомився так, що ніякого спротиву чинити вже не міг і ішов, немов колода туди, куди його тягнули.

Ви вже здогадались, скільки він важив? Так – саме вісімнадцять кілограмів шістсот грамів. От така у нас риба! Не те, що в Палермо… І вся – одна до одної! Тут і акордеон не потрібен…

То вже занадто…

Життя у рибалки на риболовлі надзвичайно насичене і цікаве – надів черв’ячка – закинув вудку – сидиш ловиш… Витягнув вудку – підладнав черв’ячка – знову закинув – сидиш ловиш… Витягнув – замінив черв’ячка – ще закинув – сидиш ловиш…

Хвилини вільної нема…

От, щоб ще й риба ловилась!

Які гонорові!

Сидять вранці рибалки на ставку, а повз проходить дядько і запитує:

– Ну що, ловиться рибка?

– А куди ж вона дінеться! – пихато відповідають рибалки.

Ввечері той самий дядько повертається з роботи, а рибалки вже до нього:

– А риба тут є?

– А звідки ж вона возьметься? Тиждень, як воду набрали…

Не подумав…

Наш сусіда, з його слів, стільки риби переловив і такої великої… Аж не вірилося, що таке буває…

Та, раптом, він почав катастрофічно худнути. Ні сіло, ні впало став худий-худий… Зовсім худий… Всі дивувались, особливо лікарі, як він, взагалі, ще ходить! А молоді матусі у дворі показували на нього своїм діткам і казали:

– Не будеш їсти – теж таким станеш!

І лише дружина люто поглядала у його сторону:

– Довго я ще буду твої коники терпіти? Людей соромно…

Виявляється, місяців зо два тому, він побився з нею об заклад, що проживе на рибу, яку зловить…

Олег Сидорків (м.Умань)

Напишіть відгук