На захист ненависті

Є в чехів дискусійно-інформаційно-коментаторський портал Parlamentní listy. До чеськго парляменту не має жожного стосунку, але читачів має, на жаль, подостатком. Чом «на жаль», поясню пізніше. А поки пояснюю, що сісти за писемний стіл спонукало мене інтерв’ю, яке Parlamentní listy взяли в директора Східньоевропейського культурно-освітнього центру Йозефа Орішка.

Директор Східньоевропейського культурно-освітнього центру Йозеф Орішка

У половині квітня пан Орішко повернувся зі сходу України, і те, що він поспіль уживає слово «ненависть», мене зразу геть не заскочило. А як інак? Війна! Та по часі я усвідомив, що понять «війна» і «ненависть» він засадничо не получає. Засадничо!

Чи був сей пан на війні? Судячи з того, що пиво хлебтав у товаристві вояків з куреня «Азов», відвідав наш експерт з української проблематики (так його атестує видання) Маріюпільщину. Ну, і як там? Послухаємо: «…більшина населення (гадаю, вісімдесят відсотків) ані за Брюссель, ані за Москву, але сакраментальний потяг до Росії цілком ясний. На мою думку, між Україною та Росію є таке саме етнічне споріднення, як у нас між Чехією та Моравією».

У таких випадках моя бабуся Ганна – хай царствує! – казала: «Порівняв велику дупу й Великий піст». Знавець української теми не знає, виявляється, не лише історії вкраїнсько-російських відносин.

Не знає він і свого, чеського, клясика Карла Гавлічка-Боровського, який аж 170 (сто сімдесят!) років тому написав: «Росіяни зійшлися та враз і породичалися як з нами, так і з ілірами (письменник мав на оці балканських слов’ян. – М. Ш.), але на споді серця вважали себе за старших братів, за милостивців наших. Російські панславісти, ґрунтуючись на своїй навіженій візії, гадають, що ми, а також іліри, з великою радістю стали б під їхню руку! Вони глибоко переконані, що однораз усі слов’янські землі у своїй волі матимуть!».

Чехи виставляли себе колись за старших братів мораван? Чи моравани за старших братів чехів? Ані ті, ані ті не виставляли. А тож пан Орішко порівнює – се вже я кажу, а не бабуся Ганна – … з пальцем.

Чехи частенько заявляють: «Ми – голуб’ячий народ!». Видиться мені, що чех Йозеф Орішко знайшов іще один такий – українців. Запитують в нього, як бачить східньовкраїнська людність сталінські злочини… Відказує: «…не бачить тих жахів як зло чисто російського кореня. Залежність між Москвою та Києвом, нема мови, складна, та се не означає, що народи мусять ворогувати. Я певен, що національна ненависть не є властива українцям».

А з чого такий висновок? З того, що українці набагато менше заражені ненавистю, ніж, скажімо, ті, яких Гавлічек-Боровський називав ілірами. Національна ненависть українців, твердить пан Орішко, перетопилася в совєтському казані «спільности народів», і сьогодні незалежники спілкуються із сепаратистами загальновживаною мовою – російською. А ті, що стояли на Майдані, ниньки спокійнісінько чаркуються з тими, що топили Майдан у крові. Може, коли-не-коли і посваряться, але… Але без ненависти.

Так, шкода, що Parlamentní listy мають чимало читачів. Чеський загал може взяти одкровення пана Орішка як доказ на те, що українці – нація не лицарів, а свинопасів. Бо хто ж здолає ворога, не мавши ні крихти ненависти при душі?! Чехи, зрозуміла річ, не втямлять того, що мені ясно як Божий день: на сході України наш оповідач мав до діла не з правдивими українцями, а з власниками українських пашпортів, з людьми, які щиро симпатизують Росії і які навіть за теперішніх обставин не схильні добачати в росіянах неприятелів. З Українською Нацією вони мають стільки спільного, скільки їжак з колючим дротом.

Правдивий українець мав і має при душі не крихту ненависти, а – брилу: «Ненавиджу (Росію. – М. Ш.) усім своїм єством, ненавиджу усіма бронхами й капілярами. Ненавиджу так, що – зрозумій це, Поете! – не можу вже писати вірші (хіба що «наганом»)». Се Євген Маланюк – Юліяну Тувіму. Перший, до речі, уродженець сусідньої з Донеччиною Херсонської губернії.

А врешті… А врешті, якщо, прочитавши інтерв’ю з паном Йозефом Орішком, бодай один-єдиний чех зміркує, що там, під Іловайськом, біля станиці Луганської, на Маріюпільщині, тисячі Маланюків лягло головою за «власників українських пашпортів», я шапкуватиму перед тим паном.

Прага

Микола Шатилов - постійний автор журналу «Всесвіт», поет, перекладач, публіцист, мовознавець, журналіст. Багато років мешкає у Празі (Чеська Республіка). Чимало років працював кореспондентом «Німецької хвилі».

Напишіть відгук