Центуріони “Всесвіту”

Ключове запитання цього ювілейного року, коли «Всесвіт» відзначає 90-річчя від дня заснування, – чи доживе він до своєї Центурії – 100-річчя – у 2025-у році?

(Оборонцям-центуріонам журналу присвячується: високоповажним читачам і просто друзям «Всесвіту», Президенту і Прем’єрові, міністру освіти і науки, міністру культури, міністру закордонних справ, директорам і засновникам благодійних фундацій, головам бізнесових корпорацій і банків, визначним і невідомим підприємцям, ректорам вишів, усім небайдужим людям в Україні та поза Україною сущим)

Разом із цією невеселою «шапкою» до нашої передовиці, – тепер уже бачиться мені перед самим виходом чергового числа, – і зміст номера напрочуд сумний: блискуча поезія кількох видатних авторів у чудових українських перекладах, і динамічний воєнний роман Івліна Во, що перегукується з теперішньою війною в Україні; і вишуканий, естетський імпресіоністичний роман геть забутого провінційного фон Кайзерлінґа, який тепер відроджується в Європі на перших шпальтах газет та в кіноекранізаціях…

А мав би бути журнал бадьорий, з міднострунними інтонаціями і впевненістю в завтрашньому дні. Та реалізм – це сумнів?, із паракодсальним знаком запитання говорив академік Дмитро Затонський, тож будьмо реалістами, а отже, й трошки сумніваймося, візьмімо нотку скепсису, гляньмо на речі ледь примруженим оком.

Право вибору і «менше зло»

Від часів Святого Письма нам було дано право вибору. Про це свідчить Нагірна проповідь Назаретянина, про це промовляють і факти: ніде у Письмі не зазначено, що Юда міг зрадити Учителя, але написано, що зрадить; ніде не написано, що Пілат і Каяфа можуть приректи Христа, але сказано, що приречуть; нам було дано всеохопне поняття добра і зла, правди і неправди, отже, істинного й неістинного. «Що є істина? » – питав Пілат в Ісуса. Ісус змовчав.

Дотепні схоласти, переставивши літери в латинському варіанті запитання «Quid est veritas?», в сухому здобутку отримали відповідь, що нібито містилася в самому запитанні: «Vir, qui adest» – «Муж, що стоїть перед тобою». Що то за химера!? Парейдолічна ілюзія, коли ілюзорне видається реальним, чи геніальна знахідка комбінаториків? Принаймні ні одне, ні інше довести практично неможливо, але з погляду наукового скептицизму – то не така вже страшна крамола – варіювати біблійні вислови.

Точніше кажучи, Святе Письмо дало нам право остаточного вибору між добром і злом. У подальші віки, особливо у постренесансний період, у бароко, романтизмі, реалізмі, модернізмі й постмодерні, утворилася парадигма вибору меншого зла, кращого з гіршого, і зворотно. Право вибору між абсолютним добром і абсолютним злом редукувалося до масштабів тоталітарних сект, у кращому разі – старообрядних громад. Про це можна сперечатися, а можна й прийняти як даність. Приймімо останнє.

Прикладаючи згадане вище до наших днів, отримуємо в останку: ми приймаємо не «добро» чи «зло», а «краще з гіршого». Ідемо на вибори і вибираємо «менше зло». З двох книжок того самого твору одного автора українською і російською мовами ми вибираємо останню, бо вона на 20 гривень дешевша; Парламент обирає закон, що несе не «всеохопне добро», а є компромісним щодо певної частини українського люду і парламентської опозиції тощо, тощо, тощо.

Але ж це – демократія, сиріч народовладдя. Недосконала формула, але, за Черчіллем, кращого не маємо, тобто знову ж – краще з гіршого. Та один французький генерал-дотепник «уточнив» класичну формулу на свій цинічний лад: демократія – це коли гнидам дозволено кусати лева. Щось тут є, чи не так? ☺

Усе це, стосовно «Всесвіту», означає, що перед нами знову постає проблема вибору: бути чи не бути «Всесвіту», доживе він чи ні до свого 100-річчя у 2025 р.? І якщо доживе, то в якому вигляді, якій формі, якій іпостасі?

Аж ось телеграфно-коротенька довідка з історії журналу. Нехай наші нові читачі, а також і наші давні друзі й центуріони вирішують самі: що саме ми ризикуємо втратити назавжди.

Журнал іноземного письменства «Всесвіт» – найстаріше в Україні літературно-мистецьке й громадсько-політичне видання. Як свідчать непевні історичні дані, ідея подібного видання бриніла ще в середовищі урядовців Центральної Ради в 1917–18 рр.

Перший номер його вийшов 15 січня 1925 р. у Харкові. Найактивнішим ініціатором і першим головредом став письменник і громадський діяч Василь Блакитний (Еллан-Блакитний), а перше число готували разом із ним секретар редакції – він же автор історичних нарисів про Харків Володимир Іволгін та фотограф А. Плахтій.

Новостворений часопис був органом газети «Вісті ВУЦВК», колектив якої радо допомагав першим трьом всесвітянам. До наступних чисел новонародженого видання долучилися Микола Хвильовий як заступник головного редактора та Олександр Довженко як художній редактор, який часто друкувався під псевдонімом «Сашко». «Всесвітові» довелося витримати жорстку конкуренцію з журналами – київським «Глобусом», а згодом і з харківським «УЖем» («Універсальним журналом») – аналогічної тематики й побудови.

Тонкий ілюстрований великоформатний «Всесвіт» містив тоді нариси й фотоматеріали з усіх країн, твори українських та іноземних авторів, новини політики, економіки, географії, культури тощо. «Всесвіт» переграв конкурентів, досягнувши накладу понад 3 млн річних примірників у 1931 р. Проте у 1934 р., в роки політичних репресій, журнал був закритий разом з іншими.

Відродився «Всесвіт» у 1958 р. як «товстий» журнал, повністю присвячений іноземній літературі. Першим повоєнним головним редактором став письменник Олексій Полторацький. Журнал зібрав навколо себе всі перекладацькі сили в Україні, розпочав широку публікацію творів письменників «країн народної демократії» та Заходу, зокрема романів М. Дрюона, Р. Мерля, Дж. Голсуорсі, Е. Ремарка, С. Моема та багатьох інших.

Уперше в СРСР були надруковані твори Ф. Кафки. За публікацію роману Е. Гемінґвея «За ким подзвін» редактор зазнав різкої критики і був відсторонений від журналу.

У 1971–1978 рр. на чолі редакції стояв письменник і перекладач Дмитро Павличко, нині Герой України. «Всесвіт» значно розширив коло публікацій, зокрема літератури Латинської Америки й світової поезії, почав випускати спеціальні номери — фінський, індійський та ін. Був різко підвищений художній рівень перекладів.

Серед низки цікавих творів роман М. П’юзо «Хрещений батько» викликав особливу критику «керівних органів» у Києві й Москві. Д. Павличко та ще кілька редакторів змушені були залишити журнал. Через політичні переслідування відійшли від журналу й такі метри художнього перекладу, як Микола Лукаш, Григорій Кочур, Анатоль Перепадя.

Колообіг «Всесвіту»

Із 1978 до 1986 р. головним редактором «Всесвіту» був письменник-публіцист Віталій Коротич. Журнал продовжував публікацію найкращих творів світової літератури, але виразно посилював свою політичну заангажованість критикою «імперіалістичної загрози». Після Чорнобильської катастрофи головред залишив редакцію «Всесвіту» й назавжди переїхав до Москви.

Із 1986 р. упродовж двох із гаком десятиріч редакцію «Всесвіту» очолював письменник-перекладач і фаховий славіст Олег Микитенко. Здобуття незалежності України, падіння політичної цензури відкрило нові перспективи для «Всесвіту», але й принесли нові виклики: впала «залізна завіса», бадьоро відкривав світ перед усіма бажаючими Його величність Інтернет. Були здійснені публікації раніше заборонених творів Дж. Орвелла «1984», А. Жіда «Повернення з СРСР», Чеслава Мілоша «Поневолений розум» та багатьох інших із різних країн. У світ вийшло кілька спеціальних номерів «Всесвіту».

У 1990 р. наклад журналу сягнув свого піку – 76 115 примірників місячного тиражу. З ініціативи та під керівництвом О. Микитенка вийшов фундаментальний бібліографічний покажчик «Всесвіту» від 1925 до 2000 рр., а в 1988 р. була заснована літературна премія журналу «Всесвіт» “Ars Translationis” («Мистецтво перекладу») ім. Миколи Лукаша.

Поборюючи постійні труднощі, журнал зумів зберегти себе і вийшов на самостійний шлях незалежного видання.

Із 2006 р. головним редактором журналу став літературознавець, журналіст і перекладач – автор цих рядків, який працював у «Всесвіті» ще з 1999 р. на інших посадах і якому довелося перебудовувати діяльність часопису з урахуванням його комп’ютеризації й інтернетизації й уточнення концепційних засад і тематично-змістової палітри та дизайну видання.

Зберігаючи високий художній рівень, нарощуючи публікації знакових творів світової літератури, редакція провела потужну літературно-мистецьку акцію «Рік Японії в журналі “Всесвіт”», видала спеціальні швейцарський, угорський, китайський, вірменський, польський, азербайджанський номери, подала низку блискучих творів світової літератури від Гарсіа-Маркеса і Орхана Памука до Дена Брауна і поезій Папи Івана Павла ІІ.

Особливим відкриттям цього періоду стало залучення до співпраці ізраїльського письменника українського походження Станіслава Бражника, а в перекладацькій справі відкриття таких блискучих молодих талантів, як Галина Грабовська, Надія Кірносова, Роман Скакун, Іван Герасим, Ірина Карівець чи Олександр Авраменко (останній здійснив перший прямий український переклад з тайської мови роману Кукріта Прамоча).

На допомогу редакції прийшла легендарна журналістка – сподвижниця В’ячеслава Чорновола Ніна Харчук, яка активно включилася в роботу як відповідальний секретар; у 2006 р. завідувачем відділу критики, публіцистики й мистецтвознавства, а потім і заступником головного редактора до часопису долучився юний інтелектуал – літературознавець, критик і перекладач, іспаніст і шекспірознавець, а тепер іще й прозаїк і поет Дмитро Дроздовський.

Відтоді посилилась наукова складова контенту видання, зокрема міжнародно-наукова.

Від липня 2012 р. посада головного редактора перейшла до нього; з того часу молодий літератор став і яскравим промоутором «Всесвіту» в Україні й світі: рідко коли якась помітна літературна імпреза відбувається без його участі. Автор цих рядків відтоді став керівником журналу як його шеф-редактор, а Олег Микитенко – редактором-консультантом, віддаючи всього себе «Всесвітові» ще від далекого 1958 р. Отакий тріумвірат складає нині лице журналу «Всесвіт». Пасіонарна Ніна Харчук, заслужена журналістка України, що нині відкриває в собі хист перекладача, перетворює це тріо на квартет.

Усього за час діяльності «Всесвіту» тут було надруковано твори близько 5000 авторів зі 110 країн світу, в перекладі з 83-х мов, зокрема 2900 поетичних творів, 90 драматичних, 605 романів і повістей, 1880 оповідань, новел, легенд та ін. творів прозових жанрів.

Надруковано твори 58-ми лауреатів Нобелівської премії, лауреатами премії ім. М. Лукаша стали 28 кращих українських перекладачів та перекладознавців. Про «Всесвіт» знаходимо сотні вдячних відгуків – від президентів держав рівня Індіри Ганді й Шимона Переса до Нобелівських лауреатів, як то Орхан Памук чи Марйо Варґас Льйоса.

Заглядаючи в майбутнє. Вдячне слово

Редакція журналу робить усе можливе й неможливе для стабілізації редакційного процесу в ринкових умовах: зокрема останнім часом стала доступною й електронна версія часопису для любителів читати з планшетів чи моніторів своїх комп’ютерів.

Заплановано цікаві спеціальні номери бельгійської, бразильської, іранської та норвезької літератур; у планах навіть такий несподіваний, але важливий із погляду європейської політкоректності й людської толерантності крок, як спеціальний номер, що презентує літературу світової ЛГБТ-спільноти, де напрацьовано вже чимало високих літературних текстів.

Незважаючи на певні успіхи, економічні проблеми журналу «Всесвіт» залишаються незмінними, а його колектив де-факто працює на волонтерських засадах.

Після щойно згаданої проблеми найгострішою є можливість/неможливість придбання авторських прав на публікацію творів зарубіжних авторів, без чого журнал іноземної літератури просто не може повноцінно існувати.

Серед важливих ініціатив, які вже зараз можемо озвучити громаді: створення поряд із існуючим «Всесвітом», який пропагує іноземну літературу в Україні, на базі його унікального досвіду і зв’язків, журналу під умовною назвою «Open VSESVIT-Ukraine», який би регулярно і послідовно поширював українське слово у світі в англомовних перекладах. Це те, без чого задихається нині українська література, затиснута між безгрошів’ям і нереалізованими амбіціями, за винятком кількох письменників, які відносно добре почуваються в книжковій індустрії поза межами України.

Проект «Open VSESVIT-Ukraine» не потребував би аж надто поважних коштів (як, наприклад, неефективні, але вельми коштовні культурні центри при дипломатичних представництвах України за кордоном), але став би вічним пам’ятником його фундаторам і справжнім культурним проривом України у світі.

Світовий досвід такий: інтелектуальні журнали на зразок «Всесвіту» саме через свою елітарність і немасовість апріорі не запрограмовані на прибуток і комерцію, але являють собою унікальну складову кожної національної культури, тому від Токіо й Баку, від Варшави до Лондона і Нью-Йорка вони виходять за чиєїсь підтримки: чи то держави, чи то благодійних фундацій, чи то університетів, чи то великих бізнесових корпорацій.

Донори і меценати таких видань завжди присутні на перших шпальтах світових газет і телеекранів, про них говорять як про стовпів суспільства, їх знають, шанують і пам’ятають скрізь і завжди.

За доброзичливу й безцінну допомогу «Всесвітові», яка уможливила його досьогоднішній вихід у світ, складаємо щиру подяку нашим видатним меценатам – справжнім патріотам України: світлої пам’яті др. мед. Марії Фішер-Слиж (Канада–США), світлої пам’яті проф. Віталію Кейсу та його вдові Тані Кейс (США), Науковому товариству ім. Т. Шевченка в США, проф. математики Романові Воронці (США), українському підприємцеві, тепер народному депутату України Сергієві Таруті, Міжнародному Фонду «Відродження» (директор Євген Бистрицький), Президентському фонду Леоніда Кучми «Україна» (директор – Сергій Цепенніков) – за відчутну фінансову підтримку минулого року; Міністерству закордонних справ України за моральну підтримку, Посольству Китайської Народної Республіки в Україні, Міністерству культури Вірменії, Посольству Польщі в Україні та Польському Інституту в Києві, Посольству Азербайджанської Республіки в Україні, підприємцеві Олександру Барсуку, бізнесменові й перекладачеві Віталію Майстренку (нині воїн АТО), Сергію Тарадайку та всім нашим безцінним друзям з України, які, відірвавши від свого бюджету по 50–200 грн, допомогли нам у виданні журналу.

І найбільша дяка читачам-передплатникам, які перші підставляють нам дружнє плече і без яких існування часопису неможливе. Вдячні також і українському Уряду, який відзначив «Всесвіт» у формі недавнього нагородження Почесною грамотою Кабінету Міністрів України головного редактора журналу Дмитра Дроздовського: український Прем’єр Арсеній Яценюк привітав часопис і запевнив у його повній підтримці. Чолом і Міністерству культури України за нагородження Д. Дроздовського, О. Микитенка і Н. Харчук почесними грамотами цього відомства.

«Всесвіт» давно став усеукраїнським явищем культури, національним символом. Це очевидний факт. Тож тепер слово за його центуріонами. Від влади ми не просимо коштів, лише одного: щоби у всіх бібліотеках України різних відомств, насамперед Міністерства освіти і науки, Міністерства культури та ін. було відновлено передплату журналу «Всесвіт». Тільки це врятує ситуацію для часопису і піде на користь всьому суспільству.

Насамкінець подаємо поезію одного з наших шановних авторів, яку він подарував на ювілей журналу, наполягаючи не розкривати його імені. Твір написаний у незвичному мета-модерністському стилі й присвячений усім Героям України, що обороняють нашу державу на Сході України в ході неоголошеної війни з Москвою, війною, яка налічує вже понад 360 років від підписання Переяславських статей 1654 р. Слава Україні!

Я – СОВА

Українським воїнам АТО

Я – не двохсотий*
Я – сова**
Отой пугач що креслить сталь
Нічного лісу небо – длань.
Ось я у лісі
Наді мною та ніжна лань
З кривавим оком
Що я убив її торік
А ось і ніч і ліс і чернь
І морок-темряви приятель
Навколо ліс рипить – сосна
Північний вітер-завиванець
І тиші мертва простота
Свинець – мазок ультрамарину
На небі сірім – аж туга
За образом Додé*** веселим.
І простота і сум такий
Що рветься грудь від жаху
Коли із темряви зліта
Широка тінь, за нею – друга
Згинь мара! – волаю стиха
Та вже наповнює юга
Корчаві пута трему.
Але ж дивись – то лиш сова!
За нею тінь – дитя, її дитя малеє
То лиш натура, простота
Вона так вчить своє курча
І полювати й жить досхочу.
Безбатченко кружля і тихо плине
Крило в крило із ненею своєю
Обидва цілять в око нині
Моє єдине праве око
І тільки шурх і шурх-біда
Прокльонів диких ой-да-да
І тра-та-та і та орда: любо-любо!
За нею тиша і юга північних сяйв
І простота відходу в вічність
Ой-біда либонь не та
Тепер пора аби лякатись…
Я – не двохсотий
Я – сова!
Що в лісі тихо пролітає
Над протопопом Авакумом
У пані Гіппіус**** врата
Та до Харона на ралець
Помер титан, я – лиш ссавець
І лиш самець без матінки сови
Що тягне лямку педагога
Я – не двохсотий
Я – сова!
Що стережеться миті
Крізь око прірви прогляда
І тихо просить спроквола
Принести крапельку вина
І пучку борошна скоріше.
В останню мить
Він бачить сон
І пальці тремко
Ліплять сон –
Ісусика фігурку
з хліба –
із дрібки борошна
і крапельки вина.

*«Двохсотий» – за військовою класифікацією ще з часів Радянсько-Афганської війни «вантаж 200» – то загиблі воїни, «вантаж 300» – поранені. – Прим. ред.
** «Совами» інколи називають нічних снайперів.
*** Альфонс Додé (1840–1897) – французький письменник, автор образу веселуна й хвалька Тартарена з Тараскону. – Прим. ред.
**** Зінаїда Гіппіус (1869–1945) – російська поетеса-символіст Срібного віку, яка не довіряла узвичаєному слову, закликала висловлювати думку за допомогою символів і алегорій. – Прим. ред.


Матеріал друкованого видання №1-2,2015

Юрій Олегович Микитенко, Ph.D, - шеф-редактор і президент, голова редколегії журналу "Всесвіт", літературознавець, журналіст, публіцист, перекладач. У "Всесвіті" - з 1998 р. Заслужений журналіст України.

Напишіть відгук