“Вам телефонує забутий галицький поет…”

Не стало Романа Лубківського, письменника, перекладача, державного і громадського діяча, культуролога. Його серце зупинилося 23 жовтня.

Роман Лубківський

Роман Мар’янович часто починав розмову так: “Вам телефонує забутий галицький поет Роман Лубківський”. Ця формула скромності засвідчує справдешню внутрішню культуру, вихованість і особливу делікатність Романа Лубківського, який у “ближньому колі” був іншим, ніж, за Юнгом, його Персона в іпостасях рушія львівського спілчанського життя, Надзвичайного і Повноважного Посла, одного з очільників львівської перекладацької школи.

У тому “зовнішньому” світі Роман Мар’янович міг справляти враження суворого “керівника”, але в душі він був людиною шляхетності та інтелігентності, йому завжди боліли несправедливість та образи.

Як людина творча, безперечно, часом він і сам міг зопалу сказати щось критичне, коли йому здавалося, що рівень неадекватності перейшов припустиму межу і хтось повівся не зовсім етично. Проте сам від того потім “хворів”, переживав і в листах писав, скількох людей хотів би перепросити за те, що, можливо, був занадто різким під час якоїсь дискусії.

Саме з ініціативи Романа Лубківського започатковано традицію складення присяги президентами України на Пересопницькому Євангелії.

Народився Роман Мар’янович 10 серпня 1941 р. у с. Острівець на Тернопільщині. 1963 р. закінчив філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. Працював заступником головного редактора журналу “Жовтень” (від 1990 р. — “Дзвін”), з 1976 р. — член Спілки письменників України.

Протягом 1980—1992 рр. — голова Львівської організації Спілки письменників України, член виконавчої ради українського відділення ПЕН-клубу, делегат Установчого з’їзду Руху. У 1990—1994 рр. — народний депутат України. Протягом 1992—1995 рр. перебував на дипломатичній роботі.

Р.Лубківський — автор численних поетичних збірок і видань перекладів. Кавалер Ордена “За заслуги” II і III ступенів. У далекому 1977 р. здобуває звання “заслужений діяч культури Польщі”. Нагороджений цією відзнакою за перекладацьку діяльність і популяризацію в Україні польської літератури. У 1979 р. здобуває літературну премію імені Павла Тичини. 1984 р. — премію імені Вітезслава Незвала Чеського літературного фонду.

У 1988 р. — лауреат премії імені Павола Гвездослава за оригінальну та перекладацьку творчість, відданість культурі словацького народу. Нарешті, в 1992 р. стає лауреатом найвищої державної відзнаки України — Національна премія України імені Тараса Шевченка. У 2008 р — лауреат Премії імені Максима Рильського та премії Ars Translationis від журналу “Всесвіт” за переклад із чеської мови драми Вацлава Фріча “Іван Мазепа”.

Роман Лубківський завжди надзвичайно шанобливо ставився до колег, не любив пліток і “ударів у спину”, яких навіть упродовж останнього року було чимало — передусім через вибори голови Львівської організації Національної спілки письменників України, оскільки подав і свою кандидатуру.

Було прикро бачити, як ті, хто шанував тебе вчора, коли ти був “при посаді”, сьогодні вдавалися до підлих методів боротьби.

Коли сталася прикрість із львівським “обговоренням” роману “Записки українського самашедшого” Ліни Костенко, Роман Лубківський одним із перших зателефонував Ліні Василівні й вибачився від усього Львова за неетичну поведінку кількох критиків, котрі перетворили публічне обговорення на “болото”, в якому “криголам Ліна Костенко” не ходить.

І цей дзвінок був абсолютно щирою потребою письменника вибачитися за молодших колег і за все місто, добрим духом якого був Роман Лубківський. Інакше цей письменник не уявляв свого життя.

Він з особливим пієтетом ставився до колег старших, які впродовж життя були для Романа Мар’яновича справжніми авторитетами в літературі й перекладацтві. Він прагнув підтримувати молодших і любив бути в епіцентрі культурно-мистецького життя, яке часто “дарувало” чимало прикрощів.

Багато зробив для популяризації творчості Юліуша Словацького в Україні. Щороку брав участь у міжнародних літературних читаннях в обласному літературно-меморіальному музеї Ю.Словацького у Кременці, куди 2002 р. повернулися дух і творчість видатного митця польсько-українського пограниччя. Разом із колегами-літературознавцями й перекладачами (Дмитром Павличком, Сергієм Гальченком, Ігорем Павлюком та ін.) він був одним із тих, хто спричинився до формування важливого польсько-українського мистецького діалогу на базі музею Словацького.

Особливою у творчій лабораторії письменника і перекладача була постать Маркіяна Шашкевича, ідеї якого суголосні, як вважав Р. Лубківський, Шевченковим імперативам і настановам. В одному інтерв’ю він зауважив: “Постать Маркіяна Шашкевича стоїть близько до особистості Тараса Шевченка, тому що вони, як два великі сучасники, знали про діяльність один одного, але в житті не зустрічалися, бо землі України були поділені між імперіями, які привласнили собі право на територію, на історію, на культуру. Тому як Шевченко, так і Шашкевич виконували одну визвольну місію, але кожен по-своєму. Шашкевич помер дуже молодим — у 32 роки. Шевченко був відправлений царською імперією на заслання і теж помер порівняно молодим. Але вони залишили спадщину, яка надзвичайно цікава і подібна між собою”. У березні 2012 р. у Львівському національному університеті імені Івана Франка відбулася презентація видання “Камертон Шашкевича”, яке підготував Р. Лубківський.

Роман Лубківський був людиною внутрішнього аристократизму, порядності та естетичної витонченості. Про це свідчить усе в ньому й навколо нього: манера говорити, хода, екслібрис, епістолярний стиль, стиль телефонних розмов; ті, з ким він як перекладач провадив творчий діалог упродовж усього життя. Іван Денисюк в одному з листів писав мені про добрих галицьких духів. І Роман Мар’янович, безперечно, належав саме до таких, а водночас був і охоронцем культурної та історичної пам’яті міста Лева.

Крім того, Р.Лубківський мав чудовий естетичний слух. У перекладах його приваблювали і тексти епічні, і водночас такі, в яких є “подвійне дно”, щось, що мало вияви дотепу, життєлюбства, іронії, дерзання.

Звичайно, він є неперевершеним відтворювачем Ю.Словацького. Але, поряд із цим “великим поетом” Польщі, він усе життя провадив особливий діалог із Галчинським, поетом “підривним” та іронічним. Галчинський мав особливу рецепцію як у польській літературі, так і в українському перекладацтві й літературознавстві. Володимир Моренець досить точно вловив у Галчинського це діонісійство, в особливий спосіб поєднане з аполлонівським струменем. Спеціальне польське число “Всесвіту” відкривається Галчинським у перекладі Р. Лубківського. Рефреном у цьому тексті відлунюють слова “Зачарована бричка.) Зачарований кучер. ( Зачарований кінь”. В оригіналі маємо “ZACZAROWANA DOROŻKA ( ZACZAROWANY DOROŻKARZ ( ZACZAROWANY KOŃ”. Останнє слово — “кінь” — ніби поштовх до розламування читацьких очікувань, бо ж у перших двох рядках маємо спільнокореневі слова. На цьому побудована іронія в Галчинського. Коли ми працювали над цим номером спільно з Анною Лазар, координаторкою числа і заступницею директора Польського інституту в Києві, щоразу, розгортаючи журнал, вона з особливою інтонацією промовляла ці слова у перекладі Р. Лубківського, що має особливу магічність. Галчинський — це духовний побратим “забутого галицького поета”. Лубківський — із сузір’я Галчинського.

Це слово “забутий” відлунює особливим болем, що його впродовж життя, зокрема і в останні роки, відчував митець.

Йому судилося жити в особливо складний час — часто неуважний до тих, хто працює, щоб зберегти пам’ять культури і наблизити свою культуру до іншої. Р.Лубківський був ретранслятором пам’яті, він вільно почувався у польській, словацькій, чеській і сербській культурах. Пригадую, він розповідав про свою подорож до Греції, яка відбулася кілька років тому. Доторкання до афінського світу, розуміння джерел античної культури через перебування в географічній колисці європейських цивілізацій справило сильне враження.

Р.Лубківський був європейцем на ґрунті українському. Він ніби йшов услід за ідеями М. Драгоманова, який реформував на той час заскорузлий галицький світ, розворушивши й розбурхавши його. Р. Лубківський розумів, що перекладацька праця надзвичайно важлива, аби вивести українську культуру зі стану загумінковості. Проте він працював із центральноєвропейським літературним ареалом, показуючи, що цей світ близький українському світогляду.

У 1987 р. у журналі “Всесвіт” (№8) було надруковано статтю Флоріана Неуважного про творчість Романа Лубківського — “Він творить самобутню поезію…”. Ця назва справді може бути формулою, яка визначає поетичний світогляд Р. Лубківського. Як і Галчинський, він хотів дерзати. Проте, як на мене, найбільше дерзання вдавалося саме в перекладах. Поетичний світ Р.Лубківського часто елегійний, меланхолійний і вкорінений у глибоке сприйняття сакрального, божественного.

dt.ua

Дмитро Дроздовський - головний редактор журналу «Всесвіт», науковий співробітник відділу світової літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

Напишіть відгук