Він жив для української культури (пам’яті Олександра Гриценка, 1957 – 2020)

У ці сповнені трагічних новин дні ця вразила своєю неочікуваністю. Пішов з життя Олександр Гриценко – кібернетик, поет, перекладач, літературний критик, культуролог, автор першої концепції культурної політики незалежної України, ухваленої з ініціативи міністра Івана Дзюби понад чверть століття тому. Пішов, сповнений творчих планів і задумів, у віці, коли відходити ще дуже рано.

Пішов із життя Олександр Гриценко

Пішов із життя Олександр Гриценко

…Олександр приїхав у 1975-му вступати на кібфак столичного університету з шахтарського Ватутіного на Черкащині. Але коли за спиною була вже захищена кандидатська з економічної кібернетики, він, на той час автор єдиної тонюсінької (але помітної своїми виразно індивідуальними інтонаціями, дуже «міської» і дуже «культурологічної») книжки віршів «Карта будня», зробив свій вибір на користь літератури. Його виступи з оглядами літературних подій на знаменитих тодішніх «спілчанських» вечорах були завжди цікаві й несподівані. Олександр, який неймовірно багато читав різними мовами, примудрявся знати той світовий контекст, про який більшість фахових гуманітаріїв тоді ще просто не здогадувалася. Здається, він перший наприкінці 1980-х вжив в україномовному тексті, надрукованому в УРСР, слово «постмодернізм»…

Водночас Олександр Гриценко був автором іскрометних пародій на сторінках київської «Молодої гвардії» (у них діставалося різним оспівувачам «рідних лук» і «босоногого дитинства» з комсомольсько-партійною душею, які творили в тодішній поезії «панівний дискурс») – і блискучим перекладачем е.е.камінгса, Т.С.Еліота, Вітольда Гомбровіча та інших західних авторів, з чиїх імен і творів у СРСР було щойно знято тривалу заборону. Тож закономірним був його перехід у 1990-му з кібфаку до редакції журналу «Всесвіт».

А в 1993-му році в долі Олександра Гриценка відбувається черговий поворот – міністр культури Іван Дзюба (найбільший наш культуролог останніх десятиліть) запрошує його на посаду свого радника. Саме в цій іпостасі Олександр і написав свою Концепцію державної культурної політики, затверджену колегією Мінкультури в 1994-му. На жаль, цей документ спіткала доля багатьох інших: після примусового вигнання Дзюби з посади міністра (і поступового повернення Мінкультури до звичного статусу центрального розпорядника масових заходів і концертів) його прогресивні положення вже ніхто й не думав виконувати…

Проте сам Олександр Гриценко ще понад два десятиліття працював у фактично створеному ним Українському центрі культурних досліджень (і майже п’ятнадцять років очолював його). Там він став ініціатором підготовки класичних уже сьогодні (а тоді абсолютно піонерських) «Нарисів української популярної культури» (1998) і багатьох інших книжок. І водночас – там він був автором багатьох по-справжньому розумних текстів, які озвучували з трибуни Дмитро Остапенко, Богдан Ступка, Василь Вовкун та інші міністри того часу. І після відходу з УЦКД саме один з цих міністрів, Юрій Богуцький, запросив культуролога Гриценка до очолюваного ним академічного інституту, де той виконав свої фундаментальні роботи, присвячені політиці пам’яті в Україні на місцевому й регіональному рівнях.

З цих книжок особливе місце посідають дві. Перша – «Пам’ять місцевого виробництва» (2014) – присвячена «політиці пам’яті» перших двох десятиліть незалежності в двох територіально близьких, але дуже різних містах Черкащини – історичній Звенигородці й виниклому вже по війні як шахтарське селище біля буровугільної копальні Ватутіному. Друга – фундаментальна тисячосторінкова «Президенти і пам’ять» (2017) – присвячена тим абсолютно різним підходам до формування історичної пам’яті сучасних українців, які повідували Леонід Кучма, Віктор Ющенко і Віктор Янукович. У звихреннях, непослідовностях, а часом і поворотах на 180 цієї політики (яка в нормальних державах є основою суспільної стабільності й національної єдності), легко виявити й причини того, що реалізувалося в Україні в 2014-му…

Останні роки після звільнення від адміністративних клопотів УЦКД були для Олександра Гриценка часом особливо інтенсивної наукової роботи. Він устиг підготувати й надрукувати глибоке дослідження «Декомунізація в Україні як державна політика і соціокультурне явище» (2019), присвячене процесам декомунізації і тому впливу, який вони справляють на масову свідомість. До друкарні було передано й монографію «Культурний простір і національна культура: теоретичне осмислення та пракичне формування».

Причому ці книжки – не лише для культурологів, але й для політиків, управлінців, ширше – усіх тих, хто є споживачами українського культурного продукту і переймаються його долею. Адже Олександра Гриценка як дослідника завжди цікавила не так елітистська (хоч в особистих мистецьких уподобаннях він незрідка бував елітистом, що любив добрі записи музики, добрі книжки, добрий живопис і архітектуру), як масова культура, що справляє особливо глибокий вплив на суспільні процеси.

Олександр не був простою людиною. Його замкненість останніх років була зумовлена, зокрема, впертою і виснажливою боротьбою за порятунок трагічно короткозорих очей, сітківка яких невблаганно відшаровувалася, і втрата яких означала б для нього фактичну смерть як дослідника (отже, і як людини – бо Олександр фактично жив наукою). І величезна заслуга в тому, що його найважливіші книжки останніх років відбулися, належить його дружині й помічниці Надійці Гончаренко, яка часто відсувала власні дослідницькі задуми задля того, щоб допогти реалізувати їх чоловікові.

Але водночас Олександр був людиною щедрою і відкритою. Зібравши й видавши в 2017-му під обкладинкою «Пегаси перебудови» власні написані наприкінці 1980-х вірші, пародії і статті, він не полінувався зібрати на презентацію вже добряче постарілих «вісімдесятників», для яких ці тексти колись були дуже важливі, – і всі вони несподівано влаштували веселий перформанс, раптом повернувшись у свою молодість на три десятиліття назад.

Олександр виношував весь час нові наукові ідеї – й успішно їх реалізовував: від створення Київського наукового товариства імені Петра Могили в 1990-му (тоді це була чи не перша альтернативна громадська наукова інституція такого штибу, і Олександр значився в ній «неодмінним секретарем» – суто постмодерністське відсилання до статусу Кримського у ВУАН), й до зовсім нещодавніх конференцій і круглих столів в Інституті культурології Академії мистецтв України.

Від Олександра Гриценка нам залишиться кілька десятків дуже добрих ліричних, політичних і сатиричних віршів, які зможуть прикрасити будь-яку майбутню антологію української поезії другої половини ХХ століття.

Лишаться майстерні переклади знакових поетичних і прозових текстів класиків модернізму й постмодернізму. Лишаться десятки прекрасно написаних статей, присвячених різним постатям української літератури. Нарешті, жоден із майбутніх дослідників, які вивчатимуть популярну культуру українців перших десятиліть незалежності, не омине його без перебільшення основоположних праць, – адже в цій царині саме Олександр Гриценко був піонером.

Неймовірно гірко прощатися з людиною, яка ще могла б зробити надзвичайно багато. Неймовірно боляче прощатися з давнім товаришем дистанційно, коли Україну саме почала захльостувати хвиля світової пандемії. Невеличку розраду на рівні «раціо» дає хіба усвідомлення того, що всім зробленим Олександр Гриценко лишається з нами. І завжди буде присутній своїм доробком в українській культурі, заради якої жив і працював.

Максим Стріха, та журнал «Всесвіт»

Напишіть відгук