Сьогодні вночі, 29 вересня, в Дніпрі на дев’яносто третьому році життя відійшла до кращого світу Нінель Іванівна Заверталюк – знаний філолог, літературознавець, професор, доктор наук. І моя вчителька. Я залишу турботу про офіційні некрологи колегам пані Нінелі і згадаю її тут із особистої точки зору.
В 90-ті роки, в часи мого навчання, і до тепер вона була для нас отим стовпом, «зубром» чи «мамонтом» у величному сенсі (бо такі особистості відходять, а чи буде їм заміна?…), на якого спиралась в моральному плані і кафедра, і факультет. Присутність пані Нінелі надавала якоїсь духовної стабільності та впевненості, втіхи тим фактом, що є в нас під ногами справжній літературознавчий ґрунт. Ця маленька пані своєю стриманістю викликала завжди майже релігійну повагу, а своєю простотою та відкритістю вона просто надихала.
Це вона відкривала дніпровським студентам пострадянського покоління ще незнану, заборонену ще кілька років тому скарбницю літератури українського зарубіжжя та дисидентства. І якщо б університетські лекції не були б обмежені годинами, то вона б могла говорити на ці теми нескінченно, і цікаво, і з величезною кількістю деталей та особистих спогадів. Пані Нінель залишалась на своєму посту до дев’яноста років, залишаючись активною учасницею конференцій та лекцій.
Із початком повномасштабної москальської війни, коли я дзвонила Нінель Іванівні, вона завжди закінчувала розмову найніжнішими словами, бажаючи «сонечка у ваші віконечка» й миру. В ці часи їй дзвонили її колишні студенти з усіх куточків світу. Її побажання щодо літературної та перекладацької праці завжди надихали. Вона ділилась зі мною своїми спогадами дитинства, порівнюючи свої враження від москалів 40-х років і сьогодення, й приходячи до висновку про те, що нічого не змінилось. Тоді, у сорокові, мала Нінель із мамою та сестрою, опинившись в евакуації, майже вмирали з голоду, бо москалі просто не бажали допомагати українським біженцям…. Коли в січні 2023 року москальська ракета знищила будинок на Перемозі в Дніпрі, Нінель Іванівна чудом залишилась живою, адже ж мешкала вона поряд. В той же день вона побігла прямо до місця трагедії, якщо не мала сил допомогти, то хоча б побути поруч, закарбувати в пам’яті й записати до літопису. В останні місяці життя пані Нінель доповнювала свої мемуари порівняннями спогадів з часів дитинства та із подіями сьогодення, сподіваюсь, що її рукописи будуть опубліковані.
Мені залишається лише сказати: Вічна пам’ять, люба пані Нінель! Та повторити її повсякчасне побажання для всіх «багато сонечка у ваші віконечка!»
Тетяна Попова-Бонналь
