Богдан Михайлишин
Сніданок з’їж сам, обідом поділися з другом, а вечерю дай ворогові.
І відразу ж два моменти, один із яких шановний читач побачить внизу петитом. І ще одне, подібне… Не згадаю, коли вперше побачив тут ресторани – нечисленні, щоправда, – узагальнені спеціалізацією Whole day breakfast. Видається старому, що коли він сюди прибув, то їх ще було. Зважаючи на їх постійне заповнення, стверджую, що хтось зайняв вельми прибуткову бізнес-нішу.
Цей майже неминучий складник нашого щоденного буття, сніданок, скрізь і завжди відрізнявся й продовжує набагато меншим, ніж тим, що його певним чином узагальнює. А базується він, скажу так, на трьох китах. Фізичному, який загально, але й беззаперечно коментують коротко: без ранкової порції їжі організм переходить у аварійний режим роботи, а це спричиняє цілу низку негативних збоїв. Тут може вносити свої корективи вік і стан здоров’я особи, схильність до передстресового сприйняття ситуацій і навіть до глибини запа́морочень.
Побутовому чи звичає́вому, що вибудуваний і на силі щоранку баченої, а відтак долучуваної до неї звички, і біологічного годинника, і розпорядку дня, що виробляється головно в дитинстві, споглядаючи за дорослими. Сюди ж докину тренувальні і взагалі енергозатратні потреби та вимоги організму і под.
Культурно-історичний аспект, вважаю, складніший ніж попередні. До прикладу, не їсти до молитви, суворе дотримання постів, інколи на цілий світловий день, що може виключати навіть воду, цілковите чи часткове утримання від їжі у певні дні тижня, особисті причини, ритуали, життя у режимних місцях і под.
Зайве підкреслювати, що в узвичаєне харчування суттєві зміни вносять місця організованого чи випадкового тривалого добровільного чи примусового перебування, як-от експедиції, утримання закла́дниками (заложниками), тривале переховування чи перебування в оточенні чи полоні, кількагодинне буття під завалами, лавиною снігу та под. Ці фактори були, є і будуть визначальними завжди.
Що ж до цих та подібних особливостей у Країні Кленового Листа, де старий письмак вже понад чверть століття, то тут ця мозаїка ще строкатіша. І не лише тим, що це іммірантська країна (у цілком позитивному значенні цього слова), але й тим, що важливим рушієм її серцебиття є відомий тут saying: In Canada there are only two seasons: winter and construction. Про це та подібне можна довго…А якщо доповнити написане квебекським мазком, то певне сум’яття вносять узвичаєні й такі ж спантеличувальні petit dejeuner і dejeuner, зважаючи, що франкофони послуговуються ще й dîner та souper. І про це можна довго, особливо розширюючи тему у фарватері етно- чи навіть компаративної лінгвістики.
Коли я виходив з дому, на дощ не збиралося. На відміну від одного знайомого, що завжди носить із собою легеньку розкладну парасолю, дощ ніколи мене не лякав. Але листопад, особливо після іменин Михайлів, Юріїв і Романів, може здивувати і дощем зі снігом, і навіть якоюсь колючою дрібненькою мокрою крупою. Цього разу погода вибрала сніг з дощем, який підтверджувала небом, майже цілковито затягнутим сірими важкими хмарами. От-от могло политися, та ще й з посипанням. А змокнути до нитки зовсім не хотілося.
Шмигнув у Tim Hortons, щоби перечекати, якщо вдасться. Знав віддавна, що це місце порожнім не буває. Не всі ці та інші дуже популярні тут так звані ресторани швидкої їди[2] обслуговують цілодобово, але при автозаправних станціях зазвичай так. Незважаючи, що набагато безпечніше і камери відеоспостереження зазвичай потужніші й досконаліші, вночі, щоправда, обслуговують переважно через віконце і лише після оплати замовлення. Цього разу, у неділю зранку, людей було відносно небагато. У чергу не ставав, просто приземлився біля дверей.
Звернув увагу на дівчинку років десяти-дванадцяти, яка зайшла сама. Не роздивлялася, шукаючи когось очима, не присіла, зиркаючи на двері й очікуючи дорослого супроводу. Це би міг бути її дід, тато чи старший брат, які затрималися біля машини, чи мама, яка хотіла закінчити з кимось телефонну розмову на повний голос. Самі такого віку підлітки, та ще й дівчата, вулицями тут навіть удень зазвичай не ходять, бо є певні обмеження, сказав би, вимоги. Риси й вираз обличчя, а ще й з мімікою та жестами, зазвичай кажуть про канадців більше ніж одяг. Тут не було сумніву, що це іммігрантське дитя найімовірніше не з Європи. Зважаючи, що неподалік була мечеть, припустив, що дитина корінням з Близького Сходу. Вона без зволікання стала у невеличку чергу
Переховувачів від негоди було видно відразу. Вони радше вбігали, а не заходили, щоби чимшвидше сховатися і перечекати. Чи то за кавою, чи то та шморганням пальцем по екрану телефона, чи то за – переважно, але не завжди – притишеною телефонною розмовою. Ті ж, хто був планував зайти сюди зранку, зважаючи на негоду, ймовірно, відклали задумане на пізніше. У вихідні, а у неділю й поготів, багато людей полюбляють провести тут навіть годину чи й більше, бо це одне зі звичних місць зустрічей.
Черга, як і годиться, посувалася жваво. Ось і дівча наблизилося до молодої, з так ретельно покритою хустиною головою, що було видно лише обличчя касиркою і, на моє здивування, протягнуло їй папірець, а не банкноту. Та ледь пробігла очима, натиснула добрий десяток кнопок на своєму імпровізованому пульті і взяла вже купюру. За мить протягнула їй решту із тією ж запискою і натиснула якусь кнопку. Готове до виконання замовлення у вигляді, допускаю, певних значків, символів, зграйок цифр чи суміші цифр і літер, а цілком можливо й піктограм, безсумнівно вискочило на міні-екрані іншої працівниці. Касирка на мить підняла очі на клієнтку і кивнула у відповідь головою на ймовірну подяку.
Я не чув не лише слів, але її принаймні окремих звуків, які могли б зорієнтувати мене на регіон походження. Мелодика мови є поняттям ширшим ніж слова́, і вона зазвичай підказує – щоправда, дуже орієнтовно – регіон функціонування мови ледь точніше.
Дівчинка пішла до виходу. Я мав можливість побачити і її, і, що теж дуже важливо, цілковито заповнений coffee tray, себто щось на зразок малого, але глибокого твердого й місткого картонного підноса. Він уміщував два паперових – інерційно назву їх – горнятка кави і, гадаю, певні, у прозорих для цього пластикових склянках зазвичай солодкі, з фруктовими чи ягідними наповнювачами напої. Вона переводила погляд зі свого тримача на дорогу, а коли вийшла надвір, то тротуаром звернула до найближчого будинку. Ще в приміщенні я зауважив, як потепліло її личко від задоволення, що завдання виконане і від того, що за хвильку-другу вона смакуватиме свій улюблений напій. Передріздвяні мрії, найімовірніше, у її голівці не снували, а от бажання перевести подих від шкільного марафону у колі рідних, певен, так.
Кілька висновкових припущень навперебій, майже штовхаючись, відразу ж попросилися у мою голову. Більш ніж можливо, що молода сім’я вже поснідала, а оскільки у неділю всі вдома, то тато вирішив зробити своїм nearest and dearest маленьку приємність. Докину, що канадці дуже люблять каву і, виглядає, що п’ють її завжди. Про це свідчать освітлені вікна ресторанів швидкої їди, коли проїжджати повз і вдосвіта, і пізно ввечері.
Можливий також такий собі черговий крок у пристосуванні дочки до потрібної дорослості. І дозволю собі припустити, що тато стояв у вікні, очима ведучи доню дорогою до Tim Hortons, а відтак до їхнього будинку. Не виключаю й ще одного кро́чка, особливо зважаючи на східну ментальність. Її тато чи старший брат міг назирцем іти за нею і туди, і назад. І навіть хтось із працівниць закладу, до прикладу, добра сусідка, яка там працює, могла отримала е/текстик з проханням дати знати, коли дівча покине приміщення[3].
Маючи двох внучо́к, додам дуже власне оцінювання такого пристосування до середовища. Коли на́рік молодша буде вправлятися на своєму велосипеді по подвір’ї комплексу, де ми мешкаємо, то дідові буцім треба буде конче відлучитися на кілька хвилин. Він це їй делікатно-заспокійливо скаже і запевнить, що з нею нічого не трапиться. Вона пуститься у чергове коло, а старий тим часом зачаїться за молоденькою ялинкою чи навіть грубим деревом. І перетвориться у повну готовність кинутись на допомогу у разі чогось. А зі старшою подібний експеримент буде на вулиці, у автобусі, у тому ж fast food restaurant, де вона замовить собі якесь фруктове питво, а дід буде оцінювати її поведінку і ситуацію за кілька метрів через вітрину. Навіть у спокійній порівняно з південним сусідом Канаді багато чого змінюється не на краще. Tempora mutantur et nos mutamur in illis, як заповідали римляни..
Це не азійська, якщо дуже загально, традиція три́нькати грішми, нехай і за тутешніми мірка́ми невеликими. А мусульманська й поготів. Навіть якщо управитель цього закладу й більшість обслуги їхні єдиновірці, то тут безсумнівні й інші, цікавіші, гадаю, складники. Мій шановний читач не мусить зі мною погоджуватися, але для цього варто принаймні дочитати текст.
У свій розлогий висновок вкладаю передусім власне, понад чвертьвікове споглядання життя у Канаді. Ми осіли в Онтаріо, подорожували у кількох провінціях, а я тимчасово мешкав у трьох. Найдовше, кілька передпенсійних літ, у Квебеку. Було необхідно сплатити позику на житло до пенсії, а знайшов краще оплачувану роботу лише там. Це був нелегкий час. Додаю сюди вплив майже щоденного переглядання новин, спілкування з різними людьми, спостережливість і вміння аналізувати й узагальнювати.
Описана вище ситуація є сумішшю кількох складників. Перший і чи не найважливіший – бо він, якщо фіґурально, закладений у кошторис цієї країни чи не від самого її початку, – це давній як світ постулат, відомий із When in Rome, do as the Romans do. Суттєво коротше та до примітивності простіше суть цієї приказки звучить у щоденному тут go with a flow. Порада розумного тата й мати своїм, скажімо, дітям-школярам звучить, вважаю, приблизно ось як: You are used to eating with your hands at home, but don’t do it publicly in Canada. Незалежно від, походження, традицій, віри набуті й привезені домашні звички́ та поблажливі недобачання все помітніше маліють у цьому melting pot чи не з кожним роком, не кажучи про кожне покоління. Знав українців, які у третьому вже ледве згадували десяток слів, головно назв національних страв, які ще дітьми запам’ятали від баби.
Держава цілковито толерує національно-звичаєву й культурно-релігійну мозаїку новоприбульців, але воліє мати справу із попервах іммігрантами чи легальними біженцями, а відтак своїми законослухняними громадянами, а не якимись непристосуванцями, радикалами чи фанатиками. Тому, як вряди-годи трапляється чути у новинах, так звані ритуальні вбивства головно дочок чи сестер тутешній закон трактує злочином з усіма звідси наслідками.
У це складне переселе́нське комбо вкладаю поняття не лише віри, але й загальної, і, зокрема, побутової культури. Це такий собі, назву його так, lex non scripta іммігрантських країн, як-от Канади, де нераз дивний, але на загал позитивний й притягальний візерунок цього multiculturalism все ж є і мусить бути збережуваний.
Майже певен, що nearests and dearests цієї чи не найстаршої маминої помічниці не витратили ані долара на т. зв. Halloween і не зроблять цього на Christmas. І це їхні і вибір, і право. Цілком можливо, що там у пошані традиційна Джума, і її тато, навіть якщо він щоп’ятниці працює, ніколи не забуває цього певним чином відзначати.
Зауважував десятки разів, що між узвичаєними тут Halloween season і Christmas season є заледве пів доби. Примітивна картонна та́ця, у якому нічим непримітна дівчинка-підліток понесла найріднішим відпочивальну посніданкову недільну каву та улюблені дитячі ласощі зі сласними тут роґаликами, дала змогу розширили вже старому й давньому іммігрантові той факт до обсягу цієї мініатюрки.
Схиляюся до думки, що у них вдома панує злагода й взаємоповага; це зайшла спокійна майже ю́нка, а не завжди сполохане й інколи загнане відстрашу- вальним середньовіччям звірятко. Навіть якщо вона у певних місцях традиційно й покриває голівку, то розумні тато з мамою дають їй на це право і вибір у місцях, де цього робити не конче. Що б там і як би там не було, ця недільна випадкова сценка якось запала мені у пам’ять. Можливо, тому що душа була налаштована на передріздвяну хвилю. А око вже призвичаєне до зусібіч строкатої мозаїки канадських міст і містечок. Вона вже своя.
Ця тутешня урбаністична пастораль не вписувалася у передріздвяне очікування чуда, не відзначалася якоюсь особливістю, не містила жодного психологічного гачка її пам’ятати, але мимоволі навіяла думки про тисячі українських дітей, які, втікаючи з рідної землі від дронів і ракет, цілком можливо стають у чергу по ранкову каву мамам чи не по цілому світу. Спокійного Вам Різдва і щасливого Нового року, дорогі краяни, куди б і коли б вас не заносило теперішнє лихоліття.
****
________________
[1] Не один раз звертала на себе увагу міцно закорі́нена оказіональна калька з російської віддати /віддавати, неправильна там, де слід використовувати видову пару дати /давати. Це дієслово, власне зі згаданим префіксом від-, доречне у контексті повертати взяте, залишене, зайняте силоміць. Як-от півострів Крим Україні, якщо б таке чудо сталося. А не щодо вечері, якщо її хтось комусь не забрав, не передав чи не сховав перед тим.
[2] Недавно мав чималий клопіт переконувати одного дуже зарозумілого краянина, що їда та їжа все ж не граматичні варіанти зразка ко́нями – кі́ньми чи под. Був би знав, був би не звернув уваги. Ох, яка ж по-сільському мудра була наша баба із чотирма клясами польської школи, повторюючи нераз Ліпше з мудрим загубити ніж з дурним знайти. Чи то так добре перекладала з польської, чи то знала рідною?
[3] Без жоднісіньких натяків, але з глибокою аналогією, докидаю з пам’яті знану чи не півстоліття й вельми точну дотепер фразу з фільму “Біле сонце пустині”: “Восток – дело тонкое, Петруха”.
