Дмитро Дроздовський, головний редактор журналу “Всесвіт”, PhD
Український театр історично є родинним феноменом, і вистава “Король Лір. Версія” (переклад Юрія Андруховича, члена редколегії “Всесвіту”) — втілення традиційності родинного характеру, коли в постановці залучено акторів різних поколінь. Анатолій Хостікоєв справді залучив чи не половину трупи театру Франка. Це тішить, адже на сцені бачиш прекрасних молодих акторів, від блискучого блазня, якого зіграв Леонід Шеревера, до масовки, яка розкривається з неймовірним драйвом у музичних театралізованих композиціях. Варто лише звернути увагу на Івана Довженка — його драйв, запал, яким він заряджає сцену.
Друга частина вистави наповнена шекспірівською енергетикою. Прекрасна сценографія, неймовірне світло, яке дарує особливу насолоду — майстерна робота! Також варто звернути увагу на музичні композиції, написані для цієї постановки. Звукорежисери та режисери світла виконали роботу блискуче.
Український контекст доповнює національну версію шекспірівського “Короля Ліра”. Ключ до цієї постановки потрібно шукати не в шекспірівському дискурсі, а в традиціях української театральної шекспіріани, саме в аспекті не інтермедіальності, а розуміння феномену Франкового театру. Лише тоді можна знайти адекватний герменевтичний ключ, який відповідатиме задуму режисера. Ця постановка-версія відображає історію його особистісного діалогу з театральною традицією, його відчуття шекспірівського тексту, відчуття драми сьогодення в аспекті рецепції Шекспіра, який репрезентовано через архетипний код у трагедії українського села… села, яке зазнало на собі наслідків Чорнобильської катастрофи, а сьогодні — рашистської атаки. Київське Полісся, зокрема село Стеблі, по суті, стало архетипним простором збереження пам’яті та символом етнокоду. У цьому криється новаторство й епістемологічна цінність такої постановки, яка розкрила А. Хостікоєва як медіума пам’яті.
Саме з цього випливають музичні композиції першої частини, які органічні в тому українському колориті, з якого виростає версія “Короля Ліра”. І треба розуміти, що ця версія вкладається в прокрустове ложе традиції та моделей інтерпретації національної версії шекспірівського дискурсу.
А от друга частина відлунює автентичним шекспірівським кодом у тих зіткненнях, у тих перетіканнях енергії, коли воля одного зустрічається з волею іншого, і в результаті цієї зустрічі викреслюється іскра, що змітає на своєму шляху все, мов лава з вулкану. У цьому інноваційність тієї версії “Короля Ліра”, яку запропоновано на сцені Національного драматичного театру імені Івана Франка. Але ця версія настільки поглинає енергію акторів, які органічні в тій сувʼязі егрегорів, що сукупно витворюють трагедію і показують картину відновлення і перемоги духу. І та родинна сага, яка представлена в образі мешканців українського поліського села на Київщині, відлунює колосальною вітальністю, що зафіксована в останній мізансцені і представлена в багатьох музичних композиціях.
Варто звернути увагу на енергетику, скажімо, акторської гри Наталі Сумської, яка заряджає сцену неймовірною енергією, через яку проглядає енергія роду, енергія родинної сили, що немає переводу.
У виставі багато режисерських знахідок та інновацій, які, проте, не є кричущими і не впадають в око на контрасті з іншою реальністю часопростору. Друга частина показує, що ця вистава сучасна з проєкці 2026 року.
Є тут і енергія сексуального пристрасти, еротичної тілесності, соматичності, яка органічна для ренесансної культури шекспірівського тексту. Але в цій постановці найважливіше відчути енергію метатексту. Знайти ключ не в системі рецепції інтермедіальності, а в розумінні, передусім, традиції українського театру, який має родинну вкоріненість, і водночас будь-який зв’язок такого театру з великими наративами на кшталт Шекспіра завжди постає формою входження у велику “чорну діру “— своєрідний портал, який здійснює трансформацію українського театрального простору. І саме так станеться, не маю сумніву, з цією постановкою “Короля Ліра”, яка в історії українського театру є формою турбулентного переформатування дискурсу пам’яті, закриття деяких історій і водночас відродження нових паростків, відкриття нових шлюзів для молодих акторів і режисерів, які народжуються в цій виставі, як, скажімо, блазень, якого грає згаданий Л. Шеревера. Органічний в тому архетипному біномі з королем Ліром, якого грає А. Хостікоєв, але так само він органічний і в ренесансній епістемі, і в традиціях блазнювання, і в психології того джокерства, яке представлено в образі блазня.
Отже, маємо в цій виставі повноту театрального буття в єдності енергії сценографії, світла, звуку, музики, акторської гри, глибинного психологізму. Але так само маємо і єдність егрегорів пам’яті, що розкривається і внутрішньо через зв’язок акторів різних поколінь, так і зовнішньо, що представлено в системі мотивів та ансамблі проблем, які порушено в цій постановці. Це історія метафізично-психологічна, архетипна, але правдива, бо вона показує, що в світі існують цінності, які неможливо трансформувати, бо з їхньою зміною зруйнується сама природа гуманістичного буття і гуманістичних цінностей. Це мотиви зради, протистояння батьків і дітей, мотиви підступності й мотиви серця, а не хитросплетінь розуму, які промовляє часом рот, перефразовуючи слова з вистави.
Про стратегії та технології цієї постановки А. Хостікоєва варто говорити, але сьогодні в цій короткій рефлексії хотілося б утвердити домінанту ціннісного родинного архетипу, в якому Король Лір постає пророком; не божевільним, а тим, хто віднаходить новий розум, і тим новим розумом бачить світло серця. По суті, маємо гру пам’яті зі шекспірівським кодом зіткнень енергій і волі людської, що показує незнищенність людського коду, побудованого на мові поваги до традицій, пам’яті та родинних цінностей, які непорушні, але які можуть бути чинником трансформації людства в системі людяності і людинолюбства як базового параметра виживання на цій планеті.
https://www.ft.org.ua/performances/king-lir-versiia
Анатолій Хостікоєв — сценічна редакція, режисер-постановник, музичне оформлення.
Пилип Нірод — художник-постановник.
Наталія Рудюк — художниця по костюмах.
Роман Суржа — композитор, аранжувальник.
Ольга Семьошкіна — балетмейстер.
Сусанна Карпенко — хормейстер.
Олександр Кохановський — головний диригент.
Павло Жданов — художник по світлу.
Сергій Невгадовський — художник по світлу.
Олександр Кришталь — звукорежисер.
Ігор Гордієнко — звукорежисер.
