Не називайте це громадянською війною

Війна в Україні, нам часто кажуть, є «громадянською війною» за участю «повстанців», які борються з центральним урядом у Києві. Такі обмежувальні й неточні умови сильно спотворюють конфлікт, у якому вже загинуло, за даними ООН, понад 9000 осіб військових і цивільних з українського боку, і змушені були виїхати зі своїх домівок принаймні 1,4 млн українців. Занадто часто про це говорили як про кризу, яка ніби повністю є внутрішньою проблемою України, імовірно спричиненою мовною політикою, що засвідчує сторони зіткнень та історичні образи. Отже, краще дати їй спокій.

Це не громадянський конфлікт

Неправильно. Україна веде війну самооборони проти міжнародного агресора – РФ, чия поведінка загрожує нашій європейській колективній безпеці. Ця війна триває 18 місяців, і ми повинні зараз краще її знати.

Дивитися фактам в очі

Це не так, якщо знаки не зрозумілі. Останніми тижнями спостерігався інтенсивний сплеск у боротьбі на Сході України. Враховуючи всі попередні брязкання зброєю, ядерні загрози і взагалі риторичне балансування на межі війни, аби побачити, що конфлікт виходить за межі кордонів України в країни-члени ЄС, – знадобиться трохи уяви.

Маркування такої кризи «громадянською війною» не є метою дипломатії або журналістського балансу. Це провал служіння суспільним інтересам. Війну треба описати такою, якою вона є насправді.

По суті, цей конфлікт розпочався і підтримується збройним втручанням Росії, а не українським громадянським колапсом. За майже чверть століття незалежності, підтримка української громадськості ідеї національної єдності була сильнішою, ніж у багатьох усталених державах, серед яких Іспанія, Бельгія і Канада. Аж поки Володимир Путін, який з гордістю зізнався, що це російські війська навесні 2014 року захопили в Україні Автономну Республіку Крим.

Присутність російських військових не зникла. У серпні 2015 року Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) знову відстежує зіткнення на Сході України, де серед учасників подій присутня відкрита ідентифікація з російською регулярною армією. Ці сили продовжують підвозити оснащення і битися разом з бойовиками, які наслідують російську неоімперську та ультранаціоналістичну ідеологію проти уряду в Києві, що сповідує повагу до демократії, прозорості й верховенства закону.

Повідомлення щодо збройного втручання Кремля в Україну не дотягують до основних стандартів військових репортажів. І це абсурдно називати Донецьку і Луганську влади «повстанськими» адміністраціями, коли вони не існували би без підтримки Росії.

Ми не говоримо про «повстанців» адміністрації Маньчжоу-Го в 1930 році в Китаї, не згадуючи, що Японія вторглася на ці території; навряд чи хто-небудь вірить у міф органічного, незалежного сепаратистського руху в 1930 році Маньчжурії. Ніхто не повинен кредитувати фантастику Росії про «повстанців» в адміністрації сьогоднішньої України.

Не варто забувати, що навіть публічні «повстанці» у Східній Україні із цим погоджуються. Наприклад, Ігор Гіркін-Стрєлков, громадянин Росії, пов’язаний з російською військовою розвідкою, який допоміг очолити рух «повстанців» у Східній Україні, виступаючи лише кілька тижнів тому, зазначав: «Ви робите ідіотом або дурнем себе, якщо думаєте, що [Донецька і Луганська народні республіки] були сформовані самі по собі».

Важливий висновок випливає з цього факту: Російська Федерація є агресором і повинна бути охарактеризована так, як, наприклад, коли ми говоримо про регіони України, які впали під ефективним військово-політичним контролем Кремля.

Немає необхідності в тому, аби говорити про агресію в лапках. З початку 2014 року Російська Федерація здійснила безліч актів агресії проти України, як це визначено у статті 3 Генеральної Асамблеї ООН щодо агресії. Росія вторглася на територію України – АР Крим, Донецьку та Луганську області – і напала на українські сили без найменшого правдоподібного правового обґрунтування; обстрілювала терени України та вбивала українських громадян; захопила територію, яка знаходиться в міжнародно-визнаних кордонах України, оголосивши її частиною Росії. Це не що інше, як акти агресії відповідно до міжнародного права.

Так само референдуми в Криму у березні 2014 року і в Донецьку та Луганську в травні 2014 року не мали під собою жодних юридичних підстав, тож цей «потьомкінський плебісцит» став прямим результатом вторгнення до України з Російської Федерації.

У процесі референдуму Генеральна Асамблея ООН, Парламентська асамблея Ради Європи і Президент Парламентської Асамблеї ОБСЄ визначилися, що він був незаконним і нелегітимним. Сперечатися або вважати, що це було актом «самовизначення» в будь-якій частині України, що ставить під сумнів суверенітет України над її визнаною територією, – це означає суперечити міжнародному праву.

Якщо редактори та журналісти описують свої власні судження про ситуацію, то вони повинні пояснити чому.

Лопата – це лопата

Тоді є питання про право України на самооборону, що, звичайно, є правом усіх держав. Агресія Росії проти України має лише єдине визначення, коли держава-член ООН вилучила і фактично відрізала цілі регіони іншої держави-члена ООН.

У своїх офіційних заявах Кремль іде ще далі, неодноразово ставлячи під сумнів право України на існування в її нинішньому вигляді, називаючи так звану «Новоросію» стратегічним шляхом країни і навіть погрожуючи ядерним ударом, якщо конфлікт надалі розширюватиметься.

Це не сад-різноманіття геополітичних справ. Коли Ірак напав на Кувейт у 1990 році, він був повсюдно засуджений, а право Кувейту на самооборону було підтверджено. Немає принципової причини відсутності реагування на агресію Росії у Східній Україні з іншою риторикою чи іншою характеристикою конфлікту.

Січень 2016р., Кембридж

Це час, щоб подивитися в обличчя реальності. Триваюча ескалація війни в Україні становить серйозну загрозу для міжнародного громадського порядку. Журналісти важили життям, аби повідомляти про події цієї війни, і ми повинні припинити потік наших доповідей з евфемізмами і заниженнями. Ми повинні назвати це так, як воно є: оборонна війна проти міжнародного агресора.

Рорі Фіннін (Департамент слов’янських досліджень), член Редколегії журналу «Всесвіт», Кембриджський університет, Велика Британія;
Томас Ді Ґрант (юридичний факультет), Кембриджський університет, Велика Британія

Залишити відповідь