Реальна війна

«Ця війна значною мірою є розплатою за наше небажання шукати неприємні й непрості для нас відповіді». Віталій Осика.

Листи шеф-редактору з фронту
(05-10 травня 2024)

Віталій Осика (aka Паганель – мабуть, усі пригадують симпатичного професора Паганеля з роману Жуля Верна «Діти капітана Гранта»?), письменник-перекладач, філософ і публіцист, автор і друг «Всесвіту». Закінчував переклад фундаментального роману Джона Барта «Баришник дур-зіллям» фактично на коліні в бойових умовах. Товстезний фоліант на понад 1000 сторінок епічного масштабу і постмодерністської складності… Такий роман до снаги тільки винятковим перекладачам, від бога.

Народився 1970 р. Закінчив Київську політехніку. Служба в ЗС СРСР 1988-89. Працював на фондовому ринку як приватний підприємець. Служба в ЗСУ 2014-15 рр.: Яворівський полігон, сержант з матзабезпечення, згодом 26-та бригада – навідник на 2С19 (самохідна гаубиця «Мста»). 2022-теперішній час: 95 бригада стрілець, 46 бригада (арта, розвідка), зараз телеграфіст-телефоніст в артбатареї. На війні з 2014 року. Листи Паганеля доволі сумні й повняться гіркою правдою і скептицизмом – хтось матиме інший погляд на ці речі, але це саме та чесна правда, яка з руйнівного окозамилювання і надмірного оптимізму, може підштовхнути до правильних рішень тих, які їх уповноважені приймати.

«Всесвіт», Юрій Микитенко.

Бажаю здоров’я, пане Юрію! Я в Курахові, але зараз тут відносно тихо, принаймні поки що. Щось буває десь прилітає, але це не Токмачка чи Оріхів, де я був торік. Я ж не гармаш, тиловий щур радше, старенький, вік уже ж. На війні десь після 45 чи 50, як на мене, робити нема чого, хіба що командний склад. Війна для простого солдата в піхоті – це дуже важка фізична робота. Працюю з паперами.

Віталій Осика

За постачання тепер не скажу, чи правильніше буде сказати так, що його завжди бракувало, а людей немає, воювати немає кому. Загалом я ніколи не був обтяжений оптимізмом щодо результатів цієї війни. Вибачте, хоч може і не слід казати Вам таке і цивільним взагалі, але моя думка така, що війну ми вже майже програли. Питання тільки в тому, як це оформиться, в яких розмірах. Інфраструктура зруйнована, збитки на сотні мільярдів, чи трильйони вже, українці (будемо вважати усіх громадян України українцями) розпорошені по всьому світу – мільйони українців.

І додому переважна більшість не повернеться ніколи. Та навіть ті, хто воює і чиї сім’ї виїхали, виїдуть до сімей, якщо війна скінчиться. Тисячі, сотні тисяч патріотів загинули чи покалічені (і хто їх утримуватиме?), величезна територія втрачена. Захід, будемо відвертими, ніколи не був і не є зацікавленим не те, що в нашій перемозі, а навіть в тому, щоб Україна вижила хоч в якомусь вигляді, бо Росія, її ресурси і її ринок, її вплив і можливості у світовій політиці, їм набагато цікавіша, ніж Україна, звідси й така, даруйте на слові, допомога і такі, даруйте на слові, санкції.

Лицемірний Захід давно вже здав Україну, йому тре тільки зберегти обличчя перед світом, оформити здачу України з мінімальними репутаційними втратами для себе. Та й з іншого боку, ця влада за розум не взялася, корупція як була, так і залишається, та й самі українці (тобто народонаселення – ті, що живуть в Україні) висновків не зробили (це в них історично так) – дай їм волю, вони знов оберуть якогось комедіанта (чи ще більшого популіста). Отож настрої в мене дуже сумні.

Думаю в цьому році усе для нас скінчиться якимось варіантом капітуляції, хіба що станеться якесь диво. Така моя думка. Пишу Вам так, бо Ви дорослий чоловік, а чоловік повинен і казати і чути і розуміти правду, хоч би якої гіркою вона була. Принаймні, правда для мене виглядає такою. Але воювати тре. Іншого вибору в нас просто немає. Привіт усім перекладачам-воїнам, усім науковцям, усім патріотам, усім Вашим друзям і знайомим на фронті і в тилу. Треба триматися попри все. Хтозна, може і винесемо це лихо.

Хотів би ще додати, що ми он рахуємо втрати росіян, вже до півмільйона набігає, але при цьому забуваємо, що Путін вирішував цими втратами свої проблеми всередині Росії. Почистив кардинально тюрми, звільнив Росію від значної кількості злочинців, розчистив поле для етнічних росіян, винищуючи усіляких там “бурятів”, дав вихід бажанням усіляких маргиналів, що могли бунтувати всередині країни, їх також поменшало.

Тож якщо підвести баланс, то в підсумку Росія втратила переважно півмільйона людського «сміття» і в прямому сенсі і в розумінні Путіна, натомість здобула кілька мільйонів слов’ян, православних, працелюбних українців. Хіба воно того не варте було з погляду т.з. Путіна? Хіба це не вигідний обмін? Тож і тут втрат за великим рахунком у Росії немає.

Комбат мій – Купол, Ви могли про нього читати в пресі рік тому – був скандал отой, коли він дав інтерв’ю, здається, WP, де критично розповів про підготовку бійців і не тільки, був рік в опалі, його ж прибрали з комбатів, перевели в учбовий центр, мовляв, якщо не подобається, то сам і готуй бійців. А тепер, десь місяць тому, його поставили комбригом в іншій бригаді. Справедливість таки перемогла. Він заслуговує на це, я в цьому певен. Це дуже хороший командир. Можливо не без деяких недоліків, але в кого їх немає? Я дуже радий цьому призначенню. Побільше б таких комбригів.

Дякую за підтримку! Тримайте “Всесвіт” і наші переклади. Завжди кажу, коли виникає мовне питання, чи прийшли б москалі до нас, якби ми усі гуртом говорили б українською?! Вони ж захід України навіть не збираються і не збиралися окуповувати як територію і людей, що безнадійно зіпсуті укр-націоналізмом. Така от ціна мови! Але багато хто і далі цього і не чує, і не розуміє. Це ще одна причина, чого ми програЄмо війну. І тут, в армії, чимало рос-мовних, надто серед офіцерського складу, хоч і поменшало їх від 14-го року.

Міцно обіймаю,
Віталій

Бажаю здоров’я!

Та я, звісно, не проти, дорогий друже, друкуйте, показуйте ці листи, але я маю великі сумніви, чи схочуть віп-персони це читати, а прочитавши, чи зроблять якісь висновки. Влада і суспільство, звісно, має вміти ставити собі важкі й незручні запитання і давати на них чесні відповіді. Люди повинні перестати дивитися на світ крізь рожеві окуляри і мають сприймати його таким, яким він є, а не таким, яким їм хотілося б, щоб він був.

Українцям дуже не хочеться чути, бачити, знати й усвідомлювати неприємні речі. Солодка брехня їм куди цікавіша і приємніша, ніж гірка правда. Ця війна значною мірою є розплатою за це наше небажання шукати неприємні і непрості для нас відповіді. Власне, уся наша історія – свідчення того, що ми, на жаль, неспроможні їх давати. Та навіть з тим, щоб поставити ці складні питання, у нас проблеми.

Зараз, скажімо, трохи притихли голоси, а ще рік тому вони співали про те, як нам відбудовувати країну після війни. Дещо дивно було обговорювати це післявоєнне відновлення, коли перемогу не те, що не здобуто, а, на мою думку, вона дуже далека, а поразка куди ближча і реальніша. Тим паче, навряд чи є хтось, хто може сказати, що саме вважати перемогою для нас?

Звісно, хотілося б десь у Москві на найвищій, уцілілій стіні з великою любов’ю написати: «Руйновищем Кремля задоволений» – і «можна хоч додому садки обприскувати», але навряд чи нам випадає сподіватися на таке. Це якраз той самий випадок, коли ми не хочемо ставити складні питання й отримувати важкі для нас відповіді.

Це не значить, що в нас немає тих, хто може їх ставити, просто їх не хочуть слухати, бо інакше, приміром, у таких оглядачів, як Віталій Портников чи Олександр Карпець, аудиторія становила б не кілька сотень або тисяч, а кілька мільйонів, як в Арестовича. Але солодке заколисливе патякання останнього українцям куди привабливіше.

Куди легше повторювати за старим базікалом Байденом: “Путін вже програв!”, ніж усвідомлювати ту загрозу, яка перед нами стоїть і відповідно до цієї загрози діяти. Американцям за великим рахунком байдуже, що Україна програє цю війну. Америка від цього не зникне і навряд чи якось відчує. Їм програвати не вперше. Один Афган чого вартий, а в нього вклали куди більше грошей ніж в нас! Одною поразкою більше, одною менше…

В їхніх очах ця війна – це війна “яке їхало, таке й здибало”. І, на жаль, наші люди так і не зроблять належних висновків з причин війни, того, що до неї так чи інак призвело. Якщо відкинути божевільне непогамовне бажання російського народу на чолі з Путіним нас знищити, є безліч причин, чому нам варто не в останню чергу подивитися на себе.

Головна з них зазначена в на початку листа – це небажання ставити незручні питання і відповідати на них. Якщо станеться якесь диво і перемога настане, то після неї люди й далі обиратимуть пройдисвітів і популістів, які обіцятимуть їм побудову Нью-Васюків у тій Руїні, якою буде післявоєнна Україна. Можливо, навіть іще більших популістів, ніж ті, що прийшли до влади у 2019-му.

Ці популісти обіцятимуть, що західні інвестори, які з непідробним подивом спостерігатимуть за польотом непогамовної фантазії передвиборчих брехунів, стоятимуть у черзі, щоб відбудувати Україну і вкласти в неї мільярди й мільярди доларів і євро. На жаль, цього не станеться. Насамперед через корупцію, яка нікуди не зникне, а може, і процвітатиме ще більше, та через брак тих мільярдів, адже в інвесторів будуть куди привабливіші об’єкти для інвестицій, насамперед та ж таки Росія, з якої знімуть санкції. Я вже не кажу про те, що ті мільярди знадобляться багатим країнам удома.

Інша перешкода полягатиме в тому, що в нас не залишиться або залишиться вкрай мало тих, хто захоче відновлювати цю країну. Безліч українців, як я і казав, так і осядуть за кордоном. Чоловіки, які зараз або на фронті, або в тилу, виїдуть до своїх сімей за кордон, щойно скасують обмеження. Буде величезна кількість інвалідів, яких треба утримувати, пільговиків, літніх людей, які вже не можуть нікуди виїхати. Нас очікує страшенна демографічна криза. І коли нам кажуть, що Путін уже програв і жодних цілей не досяг, то нам укотре вливають у вуха цей огидний усякому, хто критично сприймає дійсність, єлей, бо знищення, чи розпорошення по світу, чи асиміляція у себе в Росії українців і є, і була однією з цілей Путіна, і тут, як і багато в чому іншому, він досяг, скажемо відверто, неабияких успіхів.

Чомусь покладають великі надії на “ветеранську спільноту” – термін, що викликає в мене подив, так, наче це щось єдине, цілісне. Гаразд, ветерани можуть об’єднатися в обстоюванні якихось своїх інтересів, але в іншому їхні погляди на розбудову України різнитимуться так само, як і у звичайних посполитих не-ветеранів, адже наша армія, а отже, і “ветеранська спільнота” складається майже з усіх прошарків населення і всіляких фахів: там і муляр, і айтівець, і вчитель, і хлібороб, і водій, і науковець, і міський гультіпака, і сільський п’яничка і ледацюга.

Тож марно від усіх них очікувати якоїсь єдності в поглядах і діях із розбудови (помріймо!) післявоєнної України. Тим паче, дещо дивними видаються очікування цивільного населення, яке думає: “Ось повернуться з війни ветерани і неодмінно наведуть лад у країні”. Ветеран, повернеться, дай Боже аби повернувся, фізично та морально втомлений, з отим посттравматичним синдромом. Він спатиме, любитиме, пиячитиме, працюватиме.

Він хоче, щоб йому дали спокій після всього того, що йому довелося пережити, принаймні попервах. Та й, погодьмося, не зовсім чесно очікувати від ветерана, що, виборовши свободу, тепер він побудує нам нормальну цивілізовану країну. “Ти ж ветеран чи хто?” Пані і панове цивільні, ця країна – ваша відповідальність також! Змінювати країну треба всім нам, без поділу на ветеранів і не-ветеранів, бо ж виходить так, що не-ветерани знімають із себе усю відповідальність за майбутнє країни, перекладаючи її на плечі ветеранів, мовляв, ну ви ж бо звикли тягнути, нічого не боїтеся, виженіть нам корупціонерів і побудуйте хоча б Польщу!

Узагалі-то хотілося б, щоб суспільство насамперед виконало свої зобов’язання перед ветеранами, перш ніж очікувати щось від них. Думаю, на Банковій і, можливо, не тільки там, а й скажімо в Кремлі, усе це розуміють, принаймні розуміють ті, хто насправді має владу. Але ж влада для них, наших можновладців, – це насамперед можливість збагатитися, а далі – трава не рости. “Я би тілько захопив / Царську скарбівницю, / Та ще б таки того дня / Драпнув за границю!” (Правду кажучи, у вірші Степана Руданського «Царі» (1859) такий вибір зробив «лях», а от «русин», тобто українець, побажав наступне: “А якби я був царем / Та мав царську волю, / Я би панів скасував, / Всіх пустив на волю!..” – прим. Ю.М.)

А так, пане Юрію… “Увы, мой бедный странник, этот луч надежды не блеснет”. (Цитата з популярного радянського кінофільму «Здрастуйте, я ваша тітонька» 1975, яка своєю чергою є алюзією до класичної російської поезії – прим. Ю.М.). Але треба боротися і воювати, бо що ж іще нам, українцям, лишається? Згинути цього разу вже назавжди?

Віталій Осика, aka Паганель.

 

Бажаю здоров’я, друже Редакторе!

Маю час, то оце ще хотів сказати, пане Юрію. Подумав, що цього можна було б зробити непогане есе, але я часу не маю багато. Зараз точиться багато розмов про цінність рос. культури, літератури, що треба зносити пам’ятники пушкіним, перейменовувати вулиці, тощо.

На мій погляд деякі речі все ж таки тре лишити і в пам’ятниках, і в курсі шкільної літератури, просто рос. літературу треба вміти правильно читати і звертати увагу на деякі речі, що залишалися поза звичним поглядом на ті твори.

От, приміром, пам’ятник Пушкіну тре було б лишити, а на п’єдесталі написати одну лише фразу – епіграф до “Євгенія Онєгіна”, яку мабуть ніхто не читав і навряд чи згадає, але, посутньо, дає пояснення чи характеристику усьому “рускому міру”: “Pétri de vanité il avait encore plus de cette espèce d’orgueil qui fait avouer avec la même indifférence les bonnes comme les mauvaises actions, suite d’un sentiment de supériorité peut-être imaginaire.” Tiré d’une lettre particuliére.  “Пройнятий марнолюбством, він, опріч того, мав ту особливу гордість, що примушує визнавати з однаковою байдужістю як добрі, так і лихі вчинки, в наслідок почуття вищості, може, і гаданої” (Із приватного листа)».

Оце і все, що треба знати про “загадкову руську душу”. Люди, народ, що якимось чином вигнаний з раю, але який перед тим, вочевидь, так і не встиг відкусити овоча з “дерева пізнання добра і зла”, і для якого “вшистко єдно”, приміром, чи рятувати світ від нацизму чи вбивати “хахлів” – однаково пишається і тим, і тим “в наслідок почуття вищості, може, і гаданої”. І, мабуть, недарма Маяковський писав для своїх дітей “Что такое хорошо и что такое плохо?”, але без толку.

І недарма Достоєвський ставив питання своїм героєм “тварь я дрожащая или право имею?” – цю націю не обурює, не дивує, не жахає сама думка, ідея вбити якусь там бабцю за 3 рублі, тим паче, якщо вбивця ще й студент університету, причому змалювати це так, що симпатії в момент вбивства на боці вбивці, якому ти мимоволі бажаєш втекти з місця злочину неспійманим.

Звісно, маніяки присутні в усіх націях, але щоб так онормалювати таку ідею, надавати їй глибоко філософського сенсу можуть тільки росіяни – бо їм байдуже чинити лихо чи добро, і в тому і в тому, вони знаходять однакову насолоду. Тому вони так само, з тією ж таки думкою “право имею” йдуть вбивати і бабцю лихварку і українців, чи будь-кого.

Чи от, скажімо, нас дивує культ смерті у росіян, наче це щось новітнє, вигадане і виплекане новітньою владою, Путіним (“они сдохнут, а мы попадем в рай”). Але ж це абсолютна норма у них, принцип всмоктаний з молоком матері.

Візьмімо, скажімо, роман сучасного письменника В.Сорокіна, який між іншим засуджує нинішню рос. владу, його твір “Роман”, який вважається одним з найкращих в сучасній рос. літературі, і почитаємо самий початок, далеко ходити не треба. Перше ж речення: “Нет на свете ничего прекрасней заросшего русского кладбища на краю небольшой деревни.”

Нєт нічєво прєкраснєй кладбіща! Уявляєте?!  І далі: “Как хорошо здесь. Как свободно и спокойно дышится.” Ото тим росіянам тільки на цвинтарі і дихається вільно. Там що фраза, то й перл хоч на меморіальну дошку в парку Пушкіна для розуміння “рускай душі” до купи з епіграфом.

Чи візьмемо їхнього великого Толстого. Я кілька разів перечитував його “Війну і мир” і “Анну Кареніну”. Не заперечую, Толстой має притягальну силу. Але жоден його персонаж в мене не викликає симпатії. Надто ота його розрекламована “поетична душа” Наташа Ростова – я не знайшов в ній нічого для себе навіть в 16 років, що могло б мене привабити.

Про все це можна ще писати, але висновок такий, що рос. літературу треба читати, от тільки треба вміти її читати. А заборона викликає лиш бажання скуштувати забороненого. «Вміли, кумцю, ви варити/Не вміли давати!..» (З вірша С. Руданського «Циган на толоці», 1858 – прим. Ю.М.).

З бойовим привітом :)
Віталій aka “Паганель”

Уточнення для читачів! Коли я казав про постачання, то мав на увазі боєприпаси. З харчами усе чудово. Годують як на убій :) І вдягають нормально. Тут проблем немає. Це якщо порівнювати 2014-15, де я мабуть за рік не з’їв стільки м’яса, скільки тут з’їдають на обід. Тут відбулися зміни дуже серйозні і на краще. Ще з 2019 – принаймні я мав змогу так помітити, бо був на військових зборах влітку. Нема на що нарікати.
В. Осика-Паганель

Залишити відповідь