До 90-річчя журналу „Всесвіт”. Публікація присвячується пам’яті першого заступника головного редактора нашого часопису – Миколі Хвильовому.
З англійської переклали Людмила Дяченко й Богдана Матіяш (оригінальна назва рукопису: Marco Carynnyk. A Bit of Blood-stained Batting: Kharkiv, Saturday, 13 May 1933)
Матеріал друкованого видання №3-4, 2015
М.Хвильовий, його дружина Юлія (праворуч) і пасербиця Любов
1
Він обожнює полювати-вистежувати дикого звіра й підстрелювати його вдалим пострілом. Він пробирається через поля й драговини в шкірянці й болотяних чоботях, із патронташем і мисливською торбою. Він знається на породах мисливських собак і якийсь час тримає п’ятьох псів у малому помешканні. Згодом має сетера на кличку Пом. Має ґвинтівку, дробовик і з полиці в його кабінеті поглядає опудало валюша, і він називає один зі своїх романів «Вальдшнепи». «Метою його невтомної мандрівки, – пише один із його друзів – є полювання».
Його улюблений колір синій. Він пише про сині грози боїв громадянської війни й
голубі диліжанси, що мчать у синю далечінь. Одну з новел він називає «Синій листопад», першу збірку оповідань – «Сині етюди». Його перша дружина – блакитноока білявка.
Він мало вділяє уваги одягові й терпіти не може краваток, але коли наряджається, щоб вийти між люди, одягає синю сатинову сорочку з жовтою краваткою.
Із музики він найдужче любить «Жалобний марш» Фредерика Шопена, польського романтика, який помер на вигнанні в тридцять дев’ять років. Він часто насвистує мелодію маршу або награє її на банджо, а після кількох чарок прохоплюється, що хоче бути похованим під цю музику.
Він одержимий числом тринадцять, у яке, його словами, він закоханий. Знає, що воно приносить нещастя. Чортова дюжина, кажуть українці. Але він народився 13 грудня 1893 року. Йому було тринадцять, коли батько брав його на полювання. Коли він воював на боці більшовиків і ледве уникнув страти за «порушення дисципліни», він служив у 13-й армії. Його донька Іраїда з’явилася на світ 13 січня 1920 року, коли йому було двадцять шість. Політичні памфлети він ділить на тринадцять частин. Він часто каже, що помре 13-го. Число тринадцять – це Яків і його сини. Або Ісус і апостоли. Тринадцять – символ вічної любові. Королева у колоді карт Таро. Христова наречена. Космічна мати.
2
Отож уранці 13 травня 1933 року, коли його доньці тринадцять, а йому – тридцять дев’ять, і за його плечима набігло тринадцять років письменницької роботи, Микола Хвильовий телефонує своїм найближчим друзям і запрошує їх на сніданок, а опісля – на прогулянку.
Свідки – присутні, ті, що казатимуть пізніше, що були присутні, і ті, які переказуватимуть слова запрошених, – сходяться в тому, що день видався теплий, сонячний і безхмарний.
Іти Миколиним друзям недалеко. Усі вони мешкають у будинку «Слово» у Харкові, потворному промисловому місті, яке більшовики проголосили столицею Совєтської України. Літератори з’їжджаються до Харкова з усієї країни, а позаяк їм бракує помешкань, просять дозволу зорганізувати кооператив. Партія й уряд раді старатися: за зібраними під одним дахом письменниками буде легше наглядати й наслухати.
Як личить часові й місцеві, будинок «Слово» просторий і догідний. Збудований у формі літери «С», він має п’ять парадних під’їздів, до кожного з яких ведуть масивні дубові двері, та шістдесят шість квартир на три або чотири кімнати. Для зручности пожильців влаштовано огороджений сквер, волейбольний майданчик і їдальню, де письменники можуть попоїсти, коли не мають бажання готувати самі. Микола, його дружина
Юлія та її донька Люба мешкають на третьому поверсі в квартирі з трьома кімнатами й балконом, що виходить на внутрішній двір.
Гості починають збиратися о дев’ятій. Юлія кип’ятить воду на примусі, розставляє горнятка, склянки для горілки й тарілки і вибачається, що не має цукру.
Микола бере в руки двострунне банджо, яке змайстрував із дерев’яного держака й
кухонного сита. Бренькаючи на струнах, він наспівує:
Хоть убей, следа не видно;
Сбились мы. Что делать нам!
В поле бес нас водит, видно,
Да кружит по сторонам.
Це слова з пушкінського вірша «Бесы», і їх свого часу знав напам’ять кожен школяр у Російській імперії. Достоєвський подарував йому друге життя, взявши за епіграф до однойменного роману. В останні тижні Микола постійно бурмоче ці рядки собі під носа.
Достоєвського він знає: героя одного зі своїх романів – українського комуніста, який намагається зрозуміти, куди зайшла революція, – назвав виразно неукраїнським ім’ям Дмитрій Карамазов.
Гості розмовляють про Михайла Ялового. Мишко – письменник, директор видавництва. А ще – найближчий Миколин друг. Миколу Хвильового, Мишка Ялового й Олеся Досвітнього охрестили «трьома мушкетерами».
Минулої ночі аґенти ҐПУ вдерлися до Мишкового помешкання. Перетрушували його книжки й папери, перелопачували меблі, вистукували стіни, зривали підлогу. А на ранок узяли Мишкові фотоапарат «Kodak» та бравнінґ і повели його з собою.
Микола безперестанку пахкає цигаркою, метушиться коло столу й раз по раз підхоплюється, наливає чарку за чаркою і заспокоює друзів, що все буде добре. Потім знову мимрить рядки пушкінського вірша. У кімнаті зчиняється гамір.
Пом, що лежав коло шафи з книжками, дружньо гавкає. Микола підбігає до нього і тріпає за вуха. «Ех, Пом, і ти тут?»
Пес скавуліє, стрибає на задні лапи й передніми обхоплює господаря.
Микола гладить Пома по голові, рознімає його лапи і мовить: «Ну, годі. Поїдем,
поїдем!»
Товариство сміється. Микола бентежиться. «Це так завжди перед полюванням», – пояснює він.
3
Хвильовий роками заповнює свої оповідання алюзіями на самогубство й вбивство. Драматург Микола Куліш, який стане одним з його найближчих друзів, 1924 року зауважує, що він переживатиме «внутрішню кризу». В автобіографії, яку Хвильовий пише для Комуністичної партії того ж року, він сам визнає, що в ньому точиться внутрішня боротьба. А в листі до літературознавця Миколи Зерова зізнається, що перебуває в стані
«достоєвщини», або ж душевного дисбалансу. «Два рази ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і невредимим: очевидно, боягуз я великий, нікчема».
1927 року, подорожуючи Німеччиною, Хвильовий каже комуністові із Західної України (який працює на ҐПУ), що «щось жахливе» діється у Совєтській Україні. «Держимордовский, великодержавницкий дух распоясался и он готов покончить самоубийством, лишь бы показать, что здесь на деле творится», – повідомляє аґент своє керівництво.
У січні 1931 року інформатор – понад двадцятеро людей подають інформацію про нього ҐПУ – повідомляє, що Хвильовий заявив трьом своїм колеґам, що далі так більше не може. Він витягнув бравнінґа і погрожував, що вб’є себе. Вони не надали цьому ваги.
Микола вже довго п’є. Його друзі знають, що перш ніж сісти писати, він спорожняє склянку горілки. В останні місяці він іще наполегливіше прикладається до пляшки.
«Він взагалі любив випити, – згадуватиме Іван Сенченко. – З друзями, щоб було весело, людно, з гомоном, з піснями. Але випивав від нагоди до нагоди, від іменин до хрестин. То колись. А тепер: була нагода випити в громаді — пив у громаді, не було такої нагоди — випивав сам і все розстібав комір сорочки, немов йому душно було. Бачили, як він п’яний спав на території Шатилівської лікарні під парканом. Насувалася зима з 1932 на 1933 рік. Вулиці міста заполонили постаті охлялих, голодних людей, які тинялися від будинку до будинку, рилися в смітниках, сідали відпочити під парканами, і більшість їх там і знаходили вічний відпочинок. Хвильовий посірів, став маленький, поводився, як загнаний звірок».
Навесні 1933 року актор Йосип Гірняк бачить, як Микола борикається з робітником на сходах до пиварні. Коли Йосип підходить до них, Микола падає на коліна і цілує його в руки. Він оце повернувся з поїздки по селах і бачив спричинене голодом спустошення. Тепер він п’є. Йосип веде його додому.
А коли Микола та Іван Дніпровський ідуть у місто – Микола хоче випити пива й поголитися – Іван каже йому, що він «мажорний алкоголік». Микола бере Івана за ліву руку й тягне її до себе. Іван перекладає книжки в праву руку, і Микола притискає її до бравнінґа у задній кишені штанів.
Це втретє Микола так робить, і Іван знає, що це значить. «Це добре, – каже він. – Але коли ти вирішиш покласти всьому край і обереш день, збери своїх друзів, випий щось, роззирнися довкола, попрощайся і вийди в іншу кімнату».
4
Мої батьки живуть у цей час у Харкові. Багато років пізніше, коли я починаю цікавитися голодом 1930-х років – тоді ще немає слова «Голодомор», – мати розповідає мені, як 1932 року, коли мій батько вчився в економічному інституті, однокурсник запропонував щось показати йому.
Морг, де студент працює на півставки, напхано трупами від підлоги до стелі. Міліція збирає їх на вулицях. Уночі вона складає їх на вантажівки й вивозить. Наступного дня морг знову переповнюється.
Моя мати не оповідає про овальні шрами, які я бачив у батька на животі та спині, коли ми влітку їздили плавати на озері або морі. Куля, якою він вистрілив у себе через невда-лий шлюб та дочку, якої він ніколи не знав, застрягла у нього в тілі й, попри зроблену операцію, залишилася там до кінця його життя.
5
Об одинадцятій, коли друзі їдять, п’ють і розмовляють уже дві години, Микола заявляє, що прочитає свій новий твір, яким покаже, що нарешті сплатив данину лінії партії.
Він іде до свого кабінету, зачиняє двері, сідає за стіл і сягає до шухляди. З полиці в нього вдивляється в нього вальдшнеп.
Чи він зазирає на птаха? Чи згадує він дні, коли ходив з батьком у поле?
Який на дотик бравнінґ, коли він торкається його пальцями? Яка його вага в руці? Чи він чує запах сталі, коли підносить її до обличчя? Чи він тремтить, коли дуло дотикається скроні?
Чи він уже стріляв з цього пістоля? Чи він колись пробував убити людину?
Цього ми не можемо знати..
6
Постріл зводить письменників на ноги.
«Миколо, ти що, здурів?» – гукає один із присутніх.
Кинувшись до кабінету, вони застають Миколу в фотелі за столом. Його права рука звисає додолу. Голова дрижить і з правої скроні струменіє цівка крові. Бравнінґ лежить на підлозі.
«Лікаря! Лікаря!» – скрикує Юлія.
Хтось кидається до телефону задзвонити лікареві. Телефон не працює.
Куліш біжить до своєї квартири. «Хвильовий застрелився!» – гукає він дружині. Він викликає лікаря і посилає дружину по жінку Володимира Ґжицького, медсестру, щоб вона зробила Миколі ін’єкцію.
Стимуляція серця не дає ефекту. Коли приїжджає лікар, Хвильовий уже холоне.
Миколина пасербиця Люба повертається з лекцій у музичній школі. Люди шмигають сходами. Григорій Епік та його дружина Віра тягнуть до своєї квартири й не пускають її додому. Люба нічого не розуміє. Тільки згодом хтось каже їй, що її вітчим застрелився.
7
Серед паперів на столі Миколині друзі знаходять дві записки. Їх написано на вирваних зі шкільного зошита аркушах. Микола привіз портативну друкарську машинку з Німеччини, але завжди писав чернетки оповідань і повістей у чорних зошитах.
Хтось телефонує до ЦК партії на вулиці Карла Лібкнехта, і невдовзі з’являються ґепеушники. Вони заходять до Миколиного кабінету й зачиняють двері.
Двадцять по другій прокурор починає допитувати Юлію. Вона мало що каже. Крім неї і Миколи були присутні лише Микола Куліш та Іван Досвітній. Вони погодилися піти побачити Лева Ахматова, прокурора Верховного суду, і просити пояснень щодо Мишкового арешту. Потім її чоловік пішов до свого кабінету. За мить усі почули вистріл. Коли вони вбігли до кімнати, Хвильовий сидів, повалений на фотель.
Коло третьої пополудні аґенти фіксують смерть Хвильового як самогубство і складають акт. Коли вони виходять, то прихоплюють зі собою всі папери з кабінету.
8
Миколині друзі формують комісію з похорону.
Троє жінок миють тіло, вбирають його в чисту білизну, білі шкарпетки, синю сатинову сорочку, жовту краватку і чорні штани. Причісують неслухняне чорне волосся й затулюють клаптем вати простріл скроні. Місце трохи нижче від вати почорніло від опалу. Куля застрягла в черепі, і на лівій скроні надулася ґуля.
Тим часом, поки інші ходять замовляти труну, небіжчика кладуть на стіл у кабінеті, складають за православним звичаєм долоні на грудях і фотографують. Увечорі привозять труну, кладуть у неї покійного і знову фотографують, потім впускають до помешкання всіх охочих, і несуть почесну варту.
Черга Павла Тичини надходить пізно ввечорі. Дві години він стоїть мовчки, не звертаючи уваги на тих, хто заходить до кімнати, вглядаючись у тьмавому світлі в обличчя письменника, якому 1924 року присвятив збірку «Вітер з України».
Ах,
нікого так я не люблю,
як вітра вітровіння,
його шляхи, його боління,
і землю,
землю свою.
На вулиці шпики оточують будинок і вивчають прохожих. А в квартирі інформатор втішає Миколину вдову й висловлює співчуття його друзям.
Звістка про самогубство доходить до Олександра Довженка в Києві. Сашко вже декілька років як розсварився із харківськими літераторами – після виходу в 1929 році стрічки «Арсенал» вони закидали йому запроданство Москві, – однак із повагою ставився до Хвильового. Тож він сідає у літак і пізно ввечорі прибуває до будинку «Слово».
У квартирі він підступає до труни, ні на кого не дивлячись, обхоплює руками голову Хвильового, схиляється, цілує прикриту ватою рану, розвертається і виходить.
Майк Йогансен, Олекса Слісаренко і Юрій Смолич ідуть за Довженком, і четвірка вирушає на прогулянку до лісистих ярів на околиці міста.
Довженко мовчить. Йогансен переказує з пам’яті передсмертну записку. Хвильовий писав, що звів рахунки з життям через арешт Ялового. Це було знищення їхнього покоління. Хвильовий геть нічого не розумів. «Ми були, – писав він, – найщирішими комуністами». Довженко здригається і просить Йогансена повторити сказане. Той повторює і додає: «Ми маємо пам’ятати цей лист до кінця свого життя». Сашко Довженко нічого не каже. Згодом він теж починає ховати зарядженого пістоля у шухляді письмового стола.
Четвірка блукає до пізнього вечора. Коли вони повертаються, в будинку «Слово» світяться лише три вікна у квартирі Миколи Хвильового.
9
Наступного ранку в двір будинку в’їжджає біла вантажівка з відкритою платформою, сполохавши кішок, що блукають коло смітників. Миколині друзі зносять домовину і ставлять її на платформу.
Ми пам’ятатиме те, що хочемо пам’ятати. Миколина дочка Іраїда згадуватиме, що вона чує про смерть від своїх тіток Дані та Люсі. Вони беруть її до будинку «Слово», проштовхуються крізь натовп і бачать Миколину матір. Вона просить, щоб онучку підвели ближче. Іраїдин батько лежить у домовині на білому катафалку. Він назвав роман за її іменем, але її мати ніколи не розповідала їй про нього, і вона його не знає.
«Це твій батько, – каже бабуся. – Поцілуй його».
Іраїда цілує батькову щоку.
Вона пам’ятатиме, що на відстані стоїть її звідна сестра. Але Люба казатиме, що її там не було. Її відвезли до бабусі – «в стані близькому до втрати розуму (без мови)», її ж словами – того дня, коли помер її вітчим.
В урядовій газеті сповістили, що об одинадцятій труну відкриють для прощання в будинку літераторів ім. Блакитного, дореволюційному маєтку, де приміщені письменницькі організації.. Затим відслужать громадську панахиду, а о першій небіжчика відвезуть на міський цвинтар. Юрба товпиться біля будинку Блакитного від самого ранку.
Коли під’їжджає вантажівка, Миколині друзі вносять домовину мармуровими сходами в будівлю, а потім дубовими східцями до зали на другому поверсі. Тоді ставлять на естраду й відкривають віко.
Микола вбраний у синю сатинову сорочку з жовтою краваткою, в якій його часто бачили, а на правій скроні видніє клапоть вати.
Павло Тичина й Лесь Курбас вартують коло домовини. Для прощального слова партія обрала Івана Кириленка. Самогубство Хвильового, каже він, стало його останньою помилкою. Яким недоречним дисонансом пролунав його постріл саме тоді, коли під проводом партії будується соціялістичне суспільство, коли до творення соціялістичної культури, літератури, мистецтва стають мільйони ентузіястів, коли кожна година наближає
до перемоги соціялізму в усьому світі.
Коли Кириленко виголошує свою промову з катедри, з якої часто виступав сам Хвильовий, у Курбаса стискаються щелепи, а в Тичини на довгому носі труситься пенсне.
Панахида кінчається о першій – або о 13:00 згідно з 24-годинним військовим відліком часу, заведеним у Совєтському Союзі. Миколині друзі зачиняють труну, зносять її сходами, кладуть на відкритий катафалк, що його тягнуть дві сухоребрі шкапи, на яких давно чекає шкіродер, і прикрашують квітами й червоним стягом. Ґепеушники серед натовпу підраховують, що зібралися дві тисячі осіб. Профспілка друкарів найняла кільканадцять безробітних музик. Вони дисонують жалобний марш Шопена, і процесія рушає Пушкінською вулицею до цвинтаря на півночі міста.
Дружина Хвильового і брат Олексій йдуть на чолі кортежу, відразу за домовиною. За ними ступають письменники, а за ними пруть музики.
Студентам наказано не переривати навчання, а письменників попереджено, щоб вони уникали «демонстрування» на похороні. Попри це велелюдний гурт заполонює все довкола, і на вулицях спиняються трамваї, – так багато людей іде за труною. Будівники, що працюють на спорудах, які трапляються дорогою, кидають роботу й приєднуються до процесії. Біля медичного інституту студенти виходять з авдиторій і долучаються до ходи. Перевдягнені у цивільний одяг або міліцейську форму ґепеушники змішуються з натовпом.
На вулиці конають опухлі від голоду селяни. Їм байдужа й весна, і похорон, і навіть кусні хліба, що їх, відірвавши від свого голодного пайка, кладуть біля них перехожі.
Консульство Італії розташоване на Пушкінській, і консул бачить із вікна, що відбувається на вулиці. На хіднику, пише він до Рима, щулилася цілий день селянка з двома дітьми. «Вона тримала звичну бляшанку з-під консервів і час від часу хтось кидав туди копійку. Увечері вона відсторонила обох дітей, підвелася і кинулася під трамвай, який їхав на повній швидкості. Через пів години я побачив, як сміттяр збирає нутрощі нещасної. Двоє дітей стояли там увесь час і дивилися».
10
Жалобна хода спиняється біля цвинтарної брами, – ҐПУ повідомляє, що кількість присутніх зменшилася до п’яти чи шести сотень, – домовину знімають з катафалка і вносять на кладовище. Квітують черешні.
Із прощальними словами виступають Іван Микитенко, Іван Кириленко та Петро Панч. Вони вторують, що смерть Хвильового – постріл у спину революції. Він збочив із генеральної лінії партії. Наклав на себе руки саме тоді, коли Сталін пояснив, що «жити стало краще, жити стало веселіше». Однак вони не можуть заперечити, що ціле покоління літераторів мало Хвильового за провідника. «Ми, радянські революційні письменники, – мовить Панч, – майже всі вийшли в далеку незнану літературну путь під знаком невгомонного, запального й романтичного Хвильового, і цим пострілом зроблено пробоїну не тільки в скроні, але й у наших лавах. Зроблено пробоїну таку, якої сьогодні закрити комусь одному буде не під силу».
Брат Хвильового вказує на сонце. «Надворі весна, надворі сонце, а ти в домовині лежиш, Миколо!» — каже Олексій.
Письменникова дружина цілує його в чоло. Музики знову грають марш Шопена.
Домовину закривають і опускають у піщаний ґрунт. Грудки землі стукотять об віко.
11
Микола Куліш погано переносить втрату свого друга. Повертаючись до будинку «Слово», Юрій Смолич і Юрій Яновський ідуть цвинтарем. Куліш лежить долілиць на могилі Хвильового й обіймає її. Він ущент п’яний. Смолич і Яновський підводять його і ведуть геть. Коли вони виходять на вулицю, Куліш виривається з їхніх обіймів і з піднятими руками кидається на дорогу. Він знає, що його заарештують. «Я здаюся!» –
кричить він. Смоличеві та Яновському ледве вдається дотягнути його додому.
На могилі Хвильового немає нагробка – люди кажуть, що влада відмовила родині в дозволі поставити його – і могилу оточує частокіл, на якому вирізьблено його ім’я і дати народження та смерти. Частокіл швидко гниє, і могила заростає.
Книжки Хвильового заносяться до поліційного списку, а його ім’я стає синонімом «ворога народу». Письменникам телефонують з місцевого комітету партії: вони мають прийти і пояснити своє ставлення до самогубства Хвильового. Чи вони засуджують його вчинок, чи розуміють, що він зганьбив себе, відступивши від спільної справи?
У вересні 1933 року трійка ҐПУ засуджує Мишка Ялового до десяти років ув’язнення. У травні наступного року його перевозять до табору триста кілометрів на північ від Ленінграда. У жовтні 1937 року інша трійка переглядає його справу й засуджує його до «найвищої міри покарання» – кулі в потилицю.
Наприкінці 1933 року ҐПУ арештує Олеся Досвітнього, третього із «трьох мушкетерів», звинувачує його в контрреволюційній і терористичній діяльності, а на початку 1934 року трійка засуджує його до розстрілу.
Для письменників із будинку «Слово» смерть Хвильового стає початком кінця. Вони називають будівлю Крематорієм. Ніч за ніччю служаки міліції когось забирають. Мало хто повертається. Більшість засуджують до термінів у трудових таборах, часто «без права листуватися». Термін для затемнення. Це означає, що в’язня вже розстріляно. Із 260 письменників, які працювали 1930 року, 228 заарештовано і або страчено, або вислано на повільну смерть до табору. Коли розпочинається Друга світова війна, тільки шість із первісних шістдесят шести письменницьких родин далі живуть у будинку «Слово».
Під час німецької окупації Вермахт реквізує будинок, щоб улаштувати там офіцерські квартири. Стіну поміж двома помешканнями розвалюють, щоб зробити залу для кабаре. Інші квартири використовують як бордель.
Блакитноока Катерина, перша Миколина дружина, доживає життя, вчителюючи в сільській школі. Іраїда, дочка, за яку Микола так переживав, коли вона була немовлям, що носив її на подушці, щоб не пошкодити їй хребет, іде материними слідами й стає вчителькою хімії.
Юлія, друга Миколина дружина, та її дочка Люба втікають з Харкова до Свердловська на Уралі. Мало хто там знатиме, ким був Микола Хвильовий. 1959 року український журнал друкує ще один напад на її чоловіка. Юлія читає статтю і перерізує собі зап’ястки.
12
А тоді, через п’ятдесят п’ять років по тому, як Микола Хвильовий покінчив із собою, знову зринають записки, що їх він написав перед самогубством. Імперія Міхаіла Горбачова конає, і Комуністична партія намагається утримати свою владну хватку, «реабілітовуючи» своїх жертв. «Реабілітація» – це трошки обман. Імена померлих можна згадувати публічно, а їхні родини можуть претендувати на незначну компенсацію,
але не йдеться про обвинувачення когось у порушенні «соціялістичної законности» пусканням куль у потилиці.
На святкуванні дев’яносто п’ятого дня народження Хвильового в Києві у грудні 1988 року перший секретар української комуністичної партії зачитує передсмертні записки, що їх служба безпеки оприлюднила.
Хвильовий адресував одну із двох записок громадськості.
«Арешт Ялового – це розстріл цілої Генерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. «Отже», як говорить Семенко… ясно.
Сьогодні прекрасний соняшний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам’ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче.
Хай живе комунізм.
Хай живе соціалістичне будівництво.
Хай живе комуністична партія.
Р.S. Все, в тому числі й авторські права, передаю Любові Уманцевій. Дуже прошу товаришів допомогти їй й моїй матері».
Другу записку Хвильовий написав своїй пасербиці. Узявши назву багаторічної рослини, яку вирощують за її пахуче насіння, листя й коріння, він часто називав її Любистком.
«Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінчений роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив – значить уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю.
Прощай, мій золотий Любисток».
Він підписав записку, якщо ми маємо вірити передрукованій копії, «Твій батько М. Хвильовий».
13
Микола Хвильовий не залишив записок своїй дружині чи дочці. Або своїй матері, матері, яка пережила його, матері, в убивстві якої його звинувачували, бо він написав оповідання про сина, який вбиває матір сокирою.
Навесні 1933 року Миколина мати надіслала йому листа. Лист опинився в його справіформулярі, що зберігається в архіві СБУ в Києві. Ми не знаємо, чи Микола читав його. ҐПУ могло перехопити його, перш ніж він дістався до Миколи. Або ж таємна поліція могла вилучити його із його кабінету після його смерти. У кожному випадку, його мати голодувала й благала про допомогу, а він нічого не зробив.
«Дорогой Колюничка!» – вітає мати сина. Пише вона російською з домішкою української. Людя і Ваня – це Миколині сестри Людмила й Валентина.
«Ждала все время от тебя денег и решила написать. Людя была у тебя 20-го и она говорила что ты обещал прислать на другой день и Юля уже месяца 2 тому назад писала что пришлешь скоро; я волнуюсь думаю что может ты послал а они пропали. У меня долгов много и плохо очень жить. Все дорого. Если дене[г] нет то я прошу хоть два слова мне написать что нет денег. Людя с Ваней уедут 20-го совсем и учительница совсем едет от сюда в Харьков к сестре, так как это самый трудный месяц переживать пока все уродит. Я как получу деньги то думаю ехать к Вам, а осенью пріеду к Вам хотя в гости. Увидеть тебе дорогой Колюничка я так соскучила за тобою. Мне так нездоровиться все время что боюсь чтобы не заболела. Все дорого и часто впроголодь живу. Едят здесь полову мелят, щавель цветы с акаціи, макухи. Хлеба много на базаре по 12 руб паляниця. Пайки есть по 2–3 рубля; с дерева опилки мелят даже и Люде я достала пол мешка и она мешает в муку чтобы больше было. Жизнь ужасная и в голодовку такого не было. Некоторых нельзя и узнать лица опухшіе ноги и руки Есть и умирают Хотя бы когда ни будь кто из Вас написали как Вы живете никто ні слова. Целую крепко крепко тебя, мой дорогой сыночек, а также Юличку и Любочку Любящая Вас крепко мама.
Извини что без марки, не помню когда и деньги были».
Тож супротивники, які звинувачували Хвильового у матеревбивстві, відчували щось, чого повністю не усвідомлювали. Сон і смерть є психологічні еквіваленти, а самогубство – це водночас і вбивчий потяг, і вияв інфантильного бажання спочивати спільно з
матір’ю.
Що ж тоді фантазує Микола Хвильовий, коли в алкогольній імлі сягає в шухляду письмового стола? Що кулею в скроню він відповість на материні благання і пришвидшить своє поєднання з нею?
Марко Царинник, Канада
***
Автор вдячний Ользі Бертельсен за уважне прочитання чернетки цього есею.
Висловлюємо щиру подяку часописові «Критика» за сприяння у підготовці цього матеріалу до друку.
