Михайло Наєнко
Проф. КНУ ім. Т.Г.Шевченка
Олег-Лесь МИКИТЕНКО. Роки і долі або “Рівні-нерівні шляхи-дороги “Розстріляного відродження”
Оце “або” придумав я сам, хоча про рівне-нерівне “Розстріляне відродження” говорилося ще одразу після виходу книжки Юрія Лавріненка з такою назвою (1959).. По-своєму його трактували знаменитий не тільки для Польщі Єжи Гедройц і не менш знаменитий для України Дмитро Донцов. Не кажучи про пізніших науковців – від радянських, до антирадянських і просто не заангажованих.
А книжка “Роки і долі. Біографія одного роду”, про яку хочу сказати кілька слів, зосереджена нібито лиш на одному з того “Розстріляного…”: на Іванові МИКИТЕНКУ. Зосереджена, проте, унікально: 1200 сторінок тексту! А в тому тексті і літературознавчі роздуми, і безліч архівних документів та світлин родини МИКИТЕНКІВ. Щоб подати все це в одній книжці син Івана Микитенка Олег Іванович і внук його Юрій Олегович, витратили кілька десятків років. І не дарма: маємо справді унікальне розслідування долі нібито одного автора, а насправді – цілої епохи ленінсько-сталінського тероризму в 20-30-з роках ХХ століття. Водночас – і пізніших десятиліть, аж до наших днів, коли сину і внуку Івана Микитенка доводилося звертатися “по матеріал” (м’яко кажучи) до охоронців радянського архіву, які в деяких випадках залишаються спадкоємцями отого ленінсько-сталінського тероризму.
Іван Микитенко був, поза сумнівом, радянським письменником. Але хіба не був радянським Микола Хвильовий, проти “Синіх етюдів” якого Іван Кіндратович писав свої “Червоні етюди”, Фінал обох авторів був, проте, майже однаковим. Тільки що М. Хвильовий сам собі пустив кулю в скроню, а І. Микитенка “прибрали” кадеб’ятники. Була спроба приписати Микитенкові теж самогубство, але син і внук його Олег та Юрій виміряли метрами й сантиметрами відстань між Голосіївським лісом (де нібито вчинив суїцид Микитенко) і Биківнею, куди його тіло відвезли оті вбивці-кадеб’ятники після його розстрілу.
Повторюю: Микитенко був радянським письменником. Але хіба, знову ж таки, не радянськими були Павло Тичина (автор “Партії веде” і “Комунізму далі видні”) чи Максим Рильський (автор “Пісні про Сталіна”, “Леніна” і “Партії”)?. По-своєму наближалися й деякі інші письменники до радянізму, але їхня доля складалася трохи інакше. Всім їм доводиться прощати той радянізм, бо вони залишили для української літератури також непересічні твори. За винятком хіба що таких, як Ол. Корнійчук, який був, сказати б, “чистим” радяністом. І не виключено, що сприяв знищенню Івана Микитенка (бо заздрив І. Микитенкові за успіх його драми “Диктатура”).. Під питанням – М. Бажан, який починав як талановитий автор, але згодом одягнувся у сталінську сіру шинелю і, очевидно, настукав на багатьох із покоління розстріляних. Ще чистішим “стукачем” був Юрій Смолич, “прикріплений” до стеження за Ол. Довженком чи іншими письменниками з харківського “Будинку Слово”, де він був керівником харківської письменницької організації. Його участь у цьому процесі свого часу описав син Івана Микитенка Олег Іванович (цікавих відсилаю до його публікації в “Кур’єрі Кривбасу” , якщо не помиляюсь). Менші за талантом літератори теж “стукали” на багатьох розстріляних і про них можна багато чого дізнатися в книжці “Роки і долі”, про яку оце кажу кілька слів.
Між іншим, до радянізму змушені були скочуватися навіть такі літературознавці першої величини, як академік Олександр Іванович Білецький, а суто радянським себе вважали хіба що Степан Крижанівський чи Леонід Новиченко. Не вдалося їм цілковито врятувати себе від переслідувань і розстрілів, тоді як їхні попередники в літературознавстві 20-30-х років лягли під кулі кадеб’ятників без будь-яких спроб наближатися до радянізму (Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара та чимало менш відомих за внеском у науку про літературу).
Іван Микитенко – безсумнівний автор із “Розстріляного відродження”, хоча про нього говорять деякі фахівці трохи не так, як про М. Хвильового чи Миколу Куліша – у певних випадках на їхній смак талановитіших за нього. Тут треба зважати на бога: одному дав він більший талант, другому – менший, а окремим лише талант стукати на своїх “побратимів” по перу. Хто зацікавлений більше – читайте книгу “Роки і долі”. Про неї я, можливо, теж згодом напишу трохи більше, бо щоб осилити 1200 сторінок непростого тексту потрібні, не виключено, стільки років, як і сину та внуку Івана Микитенка для збирання матеріалу про свого батька і діда.
Обом їм я без сумніву вдячний. Не тільки за те, що мені оце подарована книжка “Роки і долі”. Я їх (і сина, і внука) трохи розумію, бо з ними знайомий і вони зробили для мене часом дуже відчутні подарунки. Вони обидва були (а внук і досі залишається) редакторами столітнього журналу “Всесвіт”.
Я свого часу теж був скотився в радянізм, коли пущено було в урну мою першу, кандидатську, дисертацію. За те, що хотів написати її так, як я думаю про літературу часів отого “відродження”. Не пройшло. І, пишучи другу, докторську, я вже не ризикував і написав так, як “їм треба” (до однієї з круглих дат І. Микитенка опублікував статтю “Співець сонячних гонів революції”). Викладач риторики в університеті Петро Бойко казав нам колись, студентам: клятого собаку можна вгамувати або палкою, або кісткою. Я, як і багато моїх ровесників, чи трохи старших, кидав злим псам соцреалізму їстівні для них кістки і цим, по суті, врятувався. Не без допомоги, звичайно, наукового консультанта – згаданого вже Леоніда Новиченка. Він мою докторську дисертацію вирівняв так, що згинів на ній, це помітили не лише в рідному для мене Інституті літератури імені Шевченка Академії наук УРСР, а й краще натреновані на радянізмі службісти Московського ВАКУ, який затверджував усе те, що захищалося в Інституті літератури… Та не тільки в ньому.
Але – про вдячність синові і внукові Івана Микитенка: Олег Іванович опублікував у “Всесвіті” прекрасну рецензію на моє “Українське літературознавство” (М. Ігнатенко. “Книга, яку помітили на Заході”), а Юрій Олегович – рецензії на мої книжки “Художній всесвіт літератури” та “Озон зарубіжжя” (автори Міхал Роман із Словаччини і Ярослав Поліщук із Польщі). Дякую їм усім і бажаю книзі “Роки і долі” (нагадаю: про Івана Микитенка та його родину) щасливого плавання в нашому сучасному художньому і науковому процесі. У нинішніх воєнних умовах, куди втягнула Україну кремлядська сволота, ніби не дуже сприятлива до читання великих книжок, але така, як оця – зацікавить, думаю, не одного читача. А надто, що епоха, в яку жив Іван Микитенко з “Розстріляного відродження”, успішно продовжується в тому кремлядському середовищі, з яким нам ще боротись та боротись… Аж до Перемоги! Бо зло, як знаємо з історії, здатне “процвітати” лише протягом певного часу, але ніколи – не завжди! Бо воно несе смерть, а цивілізація за будь-яких умов вирулює все-таки на дорогу життя. Іван Микитенко теж на цій дорозі: дорозі ЖИТТЯ!
