Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ,
письменник-перекладач, дипломат.
Юрій КОВБАСЕНКО,
професор літературознавства.
Книжка Віталія Радчука “Мистецтво перекладу” (Київ: ВПЦ “Київський університет”, 2023. – 431 с.) видана як навчальний посібник для студентів-перекладачів українських університетів. Однак така атрибуція була б завузька навіть для визначення «монографія», що вже неодноразово лунало на її презентаціях, зокрема на Громадському радіо, в Музеї ім. Максима Рильського, Національній бібліотеці ім. Ярослава Мудрого та у Львівському НТШ, де вчена еліта й майстри перекладу влаштували злободенну дискусію масштабу конференції (допитливим вельми радимо звернутися до її запису в ресурсах НТШ). Власне, жанр книжки не має прецедентів і не вкладається в жодну дефініцію, хіба в психологічний термін “тригер” (англ. trigger – подразник, букв. «спусковий гачок»). Адже своє завдання автор сформулював чітко і з певним викликом – навчити фахово мислити, показати манливі суперечності предмета, парадокси, казуси, дати перекладацькій зміні цікаві факти, ідеї, загадки, спонуки до думання, щоб вона через драми зіткнення поглядів і перипетії сумнівів, експериментів, обрання творчих шляхів, версій тлумачення випрацювала у себе власне творче кредо.
Сушити голову над оригіналом? Перебирати десятки варіантів тлумачення якогось фрагменту, щоб вибрати котрийсь один прийнятний? Чи не краще, вмостившись на дивані, всунути текст у ChatGPT та й задовольнятися цим одним зразу? Смартфон і навішений на вухо тлумач перекладають нам вже й голос голосом. Навіщо взагалі в Україні десятки університетів готують цілу армію перекладачів? Тисячі й тисячі. Коли канал між морями культур риють керовані роботами потужні екскаватори, навіщо роздавати людям лопати? Яке зухвальство – примушувати когось про щось думати! Чи й узагалі думати!
Можна уявити, як роздратує ідея посібника тих ремісників від перекладу, котрі звикли зацікавлено обговорювати свою роботу тільки із замовником чи бухгалтером і, не бажаючи напружувати мізки, лише ледь підправляють перекладені штучним інтелектом тексти. Також тих викладачів, які зводять навчання перекладу до засвоєння інструктивних списків того, в який спосіб перекладати ідіоми, інверсії, інфінітиви, пасивний стан, модальні дієслова, герундій, суфікси, префікси абощо. І заповнюють студентам тими списками увесь курс науки про переклад. Навряд чи переконає посібник і горе-теоретиків, які, не куштувавши хліба професії, затято малюють у ній захмарні схеми, вибудовують графіки способів перекладу поза контекстами, подають відірвані від ідеї твору й від ситуації творчого осяяння статистичні звіти про прийоми перевираження тлумача, в імені якого нічого не бачать. Також методистів, які тулять до своїх програм та методичок класифікації на кшталт «переклади авторизовані, фразові, письмові й вільні» (це не жарт – такого повно на сайтах вишів). Є й категорія критиків перекладу, які насміхаються з порошинки в чужому оці, не помічаючи колоди у своєму. Певна річ, «Мистецтво перекладу» В. Радчука з його високим фаховим кодексом – не для таких. Зрештою, Джоконда сама обирає, кому всміхатися…
Ми аж ніяк не применшуємо користь підказок ШІ. До слова, редагування машинного перекладу вже фігурує в університетських розкладах. І воно нерідко ставить викладача в незручне становище, бо ілюструє риторичне гасло на плакаті англійського кінокоміка Містера Біна «Artificial intelligence or natural stupidity?» Але це вже питання кадрів, які, як відомо, «вирішують все».
Книжка відкривається передмовою, де є методичні роз’яснення, програма лекцій з 22 тем, питальники для семінарів, і закінчується англомовними анотаціями до вибірки лекцій зі списками джерел для додаткового читання та історією публікацій-апробацій поправлених і вміщених у посібнику 30 проблемних есеїв, а по суті розділів, які об’єднані в основній частині у 12 ключових тем: 1) галузі перекладознавства та їхні завдання; 2) метод перекладу; 3) мова і стиль перекладача; 4) функції (потенціал) перекладу; 5) типологія (види) перекладу; 6) перекладність і чинники її динамічності; 7) тлумачення, його варіативність, множники і цілісність; 8) переклад і взаємодія мов у добу глобалізації; 9) логіка перекладу; 10) віршований переклад; 11) прагматика перекладу, переклади для дітей; 12) усний переклад як первинна людська універсалія. Очевидно, що знаний лектор міг би висвітлити письмово й інші теми зі своєї програми (напрацювання для того у нього є), розширити й саму програму, але, як кажуть, годі осягти неосяжне – спектр зібраної проблематики й без того дає багатоаспектну й цілісну концепцію перекладу.
Для початку автор книжки тонко аналізує типові злети й провали перекладачів-початківців на прикладі творчих турнірів, і то навіть змагання із самим М. Лукашем (розділи “Перекладацька проба” і “Творче осяяння як спосіб критики”). У темі 2 розкриває містке поняття методу низкою творчих портретів М. Лукаша, М. Зерова, Дм. Білоуса, В. Коптілова. А далі – й Т. Шевченка, Лесі Українки, принагідно й інших майстрів слова. Перелік кількох десятків функцій перекладу супроводжує роз’ясненнями, що таке функція, яка звідки береться, як функції суміщаються і розгалужуються. Типологію перекладів вибудовує на основі розшарування мови на стилі, регістри, діалекти, соціолекти, вікові, різночасові й національні (у випадку поширення мов у двох чи більше країнах) варіанти, фахові говірки, терміносистеми тощо. Цікаво, що в статті «Протей чи Янус?» потрактовані як явища перекладу й адаптації літературних класиків лексиконом BASIC (де 850 слів), обернення фонетиста Гіґінза на хореографа в балеті “Галатея”, поставленого за “Пігмаліоном” Б. Шоу, картини Руанського собору К. Моне, де готика відбита в імпресіонізмі. Адже, як пояснює тут епіграф з А. Шлеґеля, “людський розум може лише одне – перекладати”. Автор обстоює засаду перекладності, на якій основано порозуміння культур і феномен світової літератури. Але показує й межі можливого у перекладі, навіть вважає неперекладність благом, яке може забезпечити культурі мовний суверенітет, як-от у випадку з національними гімнами й супряженими з ними патріотичними почуттями, неперекладними, на його думку, на які етномова утримує монополію. Раз у раз натикаючись на мішанину мов, на полишені без перекладу іншомовні цитати в українських текстах, автор подає свою оцінку таких явищ у розділах під промовистими назвами “Забобон неперекладності”, “Суржик як недопереклад” і “Пуризм як переклад”. Зрештою виділяє в окрему тему глобалізацію нашої лінгвосфери, відслідковує в ній тенденції, сказати б, моду на “тренди”, й зазирає у майбутнє мови та перекладу. З розділу про логіку перекладу очевидно, що в кожної мови своя логіка, що вона часто прихована в лексиці і граматиці, таїть пастки й не обмежується джентльменським арсеналом розрекламованих методичками прийомів (зокрема описаних у “теорії закономірних відповідників” і в “теорії рівнів еквівалентності” – претензію останньої бути ще й імперативом легко спростовують на с. 51 приклади перекладу з В. Шимборської). Тема “Тлумачення”, спираючись на ази семіотики й герменевтики, акцентує увагу на суперечностях принципу функціонально-естетичної рівнодії перекладу (вимоги передавати ефект оригіналу), на множниках тлумачення, взаємодії версій і цілісності трактувань, яка часто порушується в перекладах гуртових і зшитих зі шматків попередніх версій. Стаття “На жертовнику мистецтва”, перегукуючись з есеєм про перекладність поетичного “ледь-ледь”, подає структурну концепцію перевіршування цілості, де ключовими є поняття художньої ієрархії і засада ступеньованої (відповідно до рангу елемента) точності. Насамкінець В. Радчук на прикладі власного досвіду загострює проблематику перекладів для малят, відстоюючи їхнє “право на дитячу мову”, і висновує практичні істини з численних перипетій та казусів свого усного посередництва. Останній розділ “Прокинься, перекладачу!” надзвичайно злободенний і серйозний, проте й не без гумору. Чому б з нього не почати книжку? Його названо за вигуком глядача на фестивалі італійського кіно під час паузи в побіжному перекладі через несподівану вставку незрозумілої й самим італійцям тиради мовою Сардинії.
Щодо термінів і поняттєвого апарату. В цілому автор обережний з абстракціями, а складні речі роз’яснює прикладами і, як-то кажуть, на пальцях. Білігвізм перекладача виступає в посібнику як потужне двокрилля, а слабування на котресь із двох крил знаходить аналогію в бездумній імітатації чужих слів папугою, у погляді здивованого барана на нові ворота, у вилянні хвостом собаки, який усе розуміє, а сказати нічого не годен. Автор згадує, що в університеті Страсбурга, де він стажувався, рідна французька мова у перекладачів (основна робоча, якою твориться текст) займала третину розкладу. А що у нас?..
В. Радчук відомий у фахових колах як теоретик перекладу, наставник кількох кандидатів наук з перекладознавства, учень дослідницьких шкіл В. Коптілова й К. Тищенка, екскурсовод Лінгвістичного музею КНУ, а ще й оборонець питомого голосу нашої землі – понад 25 років він очолював університетське Товариство української мови. Чимало мандрував просторами від Лісабона до Єревана, стажувався в Британії, Франції, Німеччині, Італії, жив в Англії, Валії, Шотландії, Італії. Крім своєї альма матер, вів майстерню й теорію перекладу в кількох університетах, зокрема в НаУКМА і КПІ ім. І. Сікорського, також працював у відділі соціолінгвістики Інституту української мови НАНУ. Ще у 1980-х роках, будучи відповідальним секретарем і маючи широкі міжнародні зв’язки, уклав і довів до ладу десяток з двадцяти випусків міжвідомчого наукового журналу “Теорія і практика перекладу”, а у видавництві “Дніпро” доопрацював зібрану відрядженим до Парижа в ЮНЕСКО В. Коптіловим книжку статей з теорії, критики та історії перекладу “Хай слово мовлено інакше…” У ті часи ці видання вважалися гордістю українського перекладознавства. Але не називайте науковця в лице ветераном в теорії чи корифеєм “знавства” – почне глузувати. І на те має свої резони.
Слід підкреслити, що наш автор – перекладач з колосальним досвідом, який шириться від синхронного супроводу промов на міжнародних наукових, мистецьких, ділових форумах, протокольних зустрічах до віршування в книжках для малят і дитячому періодичному журналі про гурт Вінні-Пуха, від дубляжу кінофільмів усним експромтом і рядком тексту, посередництва на фестивалях, виставках, чемпіонатах до перекладу юридичних документів, описів техніки й технологій, студій з історії, етнології, філології й багатьох інших галузей знань, від уведення стилю Л. Піранделло в мову Тараса і переказу шотландських анекдотів до тлумачення нашим біженцям в Італії, Шотландії й Польщі, а нашим солдатам – у таборах вишколу й на полігонах Англії.
Проте, спонукаючи до осмислення секретів спільної справи, її дослідник аж ніяк не вважає теорією щось таке, що треба шукати тільки в підручниках і творчих маніфестах – він знаходить її в самих перекладах і закликає всіх шукати саме там. Про це заявляє вже у передмові, а на с. 391 доводить: “Професійний світогляд перекладача і наукові концепції перекладу виростають передусім не з простору книжної мудрості, безмежної й чужої, а безпосередньо з діла. Перед тим, як стати уявленням, творчою засадою, науковою концепцією, теоретичною школою, стереотипом традиції, все проходить крізь систему відчуттів. Найпершим складником досвіду на стадії інтуїції виступає жива емоція: подив, радість, гнів, осяяння, розпач, невдоволення, страх, сумнів, очікування чуда тощо”. І далі на с. 403: “Теорію слід розглядати не як відірвану від життя абстрактну модель чи підпорядкований імперативам модальної логіки кодекс приписів і рецептів, а насамперед як систему здобутих працею переконань, як орудне знання, як професійне кредо, яке втілюється в ділі, а поза ділом утрачає чи не весь свій сенс”.
У розділі-есеї “Навіщо перекладачеві теорія?” дослідник стверджує, що “переклад завжди є правдивішим свідченням поглядів перекладача, ніж його найщиріший творчий маніфест” (c. 47). У статті “Як перекласти поетичне «ледь-ледь»” про межі міжмовного перевираження обертає цю тезу на риторичне питання і таки доводить, що В. Гумбольдт і О. Потебня були майстрами перекладу з відчуттям самобутності мов, а не глашатаями неперекладності, до числа яких їх приписали (с. 224-228).
У своєму переконанні В. Радчук іде услід колегам, один лише перелік яких в есеї “Перекладачі університету Т. Шевченка”, починаючи з ректора М. Максимовича, вартий окремого довідника. Само собою – значною мірою услід М. Зерову, чиї творчі засади ілюстровано у книжці детальним розбором перекладів вірша Байрона “Поразка Сенахериба”, і услід В. Коптілову, котрому присвячено два есеї – про “Майстра, Філолога, Учителя” і його “уроки й загадки”. Посібник не раз нагадує метафору Ґете з “Фауста”: “Теорія, мій друже, сіра – лиш дерево життя зелене”, – і мудре застереження поета-філософа: “Почуття не обманює – обманює судження. …Теорії зазвичай – продукт поквапливості нетерпеливого розуму, що прагнув би позбутися явищ і підставляє на їхні місця образи, поняття, а нерідко й самі слова”. Звідси й непорозуміння. “Тому все, що знаєш, – радив Ґете, – намагайся перетворити в дію”.
Шукайте теорію у майстрів, а знайдене несіть у свою робітню. Таке гасло можна було би поставити епіграфом до видання.
Книжка густо насичена іменами творчих особистостей, що само по собі створює атмосферу природної людської заангажованості у справу перекладу, відчуття широти її потенцій і святості її призначення – на противагу зусиллям полегшити людям муки творчості чи й позбавити людей творчості за допомогою кишенькового або навішеного на вухо тлумача. Варті нашої уваги серед перелічених у книжці на с. 160-161 функцій перекладу такі, як його здатність бути школою художньої майстерності, звідки виросло чимало наших класиків, ефективною вправою для повнішого опанування ресурсів рідної мови й для вироблення власного стилю. Зрештою – рушієм розвитку мови і вправою розумовою, яка розвиває творчі здібності, пам’ять, увагу, чутливість і чуттєвість, емпатію, реакцію тощо.
Адже переклад – це таки чин природного розуму і вродженої душі.
Невже ChatGPT усе це у нас забере?
Півстоліття тому книжка з такою назвою вийшла під іменем незабутнього Максима Рильського. Нова праця засвідчує грандіозний поступ в осмисленні природи перекладу як мистецтва. Знаменно, що саме Літературно-меморіальний музей Максима Рильського висунув посібник Віталія Радчука на здобуття Літературної премії імені Г. Кочура – учня неокласиків, постаті непересічної, віртуоза перекладу і в непідробному значенні цього слова теоретика, чиї уроки в ірпінській садибі і чиє кредо митця прозирають і в позиції номінанта. Як на наш погляд, цілком гідного такої високої відзнаки.
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ, поет, перекладач, дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу, член Національної спілки письменників України та Національної спілки театральних діячів України, лауреат літературних премій імені Максима Рильського, Григорія Кочура, Івана Кошелівця, Василя Мисика, Романа Гамади, віце-президент УАВЗЛ
Юрій КОВБАСЕНКО, професор Київського столичного університету імені Бориса Грінченка, президент УАВЗЛ
