Богдан Михайлишин (Канада)
З певною долею умовності, чи не всі їстівні фрукти (принаймні у моєму селі) поділяли на осінні та озимі. Перші зберігали переважно на горищах стоділ і хлівів у соломі чи сіні до морозів, а ось другі, озимі, зазвичай у льоха́х. Певні сорти яблук там дотягали до Великодня. Але для цього з настанням холодів, ми, хлопчиська, мали закладати маленькі вікна у льохові під розмір втя́тими мішками із соломою чи листям і притискати їх теж під розмір врізаними кусками важкої дошки. Мороз туди не добувався, як казали у нашій хаті.
А ще були літні фрукти, які треба було їсти того ж дня, як вони впали, бо дуже швидко псувалися. Чи не тому, що мали великий вміст фруктового цукру і комахи їх вельми полюбляли. Піднімаючи під серпневим деревом просто медові грушки́-спасівки́, які ще називали гниличка́ми, треба було дуже ретельно їх обдивлятися, щоби на відкусити аж воскового її шматка із такою ж жовтою осою. Таке у селі траплялося і закінчувалося переважно в сільській амбулаторії або ввечері чи у вихідні у фельдшерки вдома. А тому тепер під ту серпневу пору вже тут, у Канаді, проїжджаючи повз найближчий до нас парк, згадки́ мимоволі на мить повертають мою сиву голову на високу й таку впізна́вану віддавна частува́льницю. І кілька ностальгійних, до болю щемки́х думок встигають за мить приємно та тепло пронизати пам’ять. Це вже чи не інстинкт, оце німе вітання очима грушки, бо навіть пізніми вечорами чи ще темними до́свідками солодка дитяча пам’ять робить своє.
Сценка не вчорашня і сидить у моїй голові довго та міцно. Повчальна, сказав би, з мораллю чи не усім homo sapiens, як ставитися один до одного, і у родинах теж. А там стільки всього, що автори навіть україномовних текстів вже використовують англійське слово абю́зер, наповнюючи його геть усім, що може траплятися чи не у кожній оселі.
Недавно один добрий знайомий попросив зустріти його пізно ввечері на летовищі, щоби не викинути щонайменше вже шістдесят доларів за навіть не десять хвилин їзди під нудну, чужу та цілковито незрозумілу нам індуську музику. Це можливо було зробити більш ніж удвічі дешевше, але чекати машини теж можливо було довгенько. Ці просто навиліт бізнесові мешканці відомого півострова схопили кліщами сферу всіх можливих перевезень і, як чував, із чужаків пробитися у цей бізнес мають шанс хіба що дуже подібні до них імміґранти з Пакистану. Про це можна довго. А втім, цей вже давно знайомий чолов’яга подібним чином допомагав заощаджувати якийсь гріш і мені, а тому я погодився без розпитувань.
На щастя, все минуло без пригод: я був на місці вчасно, літак не запізнився, знайомий мав не надто багато сумок, аби вже дорогою до стоянки думати про місце на них. До речі, психологи допускають навіть користь від короткотривалих стресів. У розмові змореного трьома летовищами знайомого добре вчувалася втома, легенькі нотки́ роздратування чимось чи кимось у дорозі чи ще не в Україні і бажання розслабитися вдома під душем перш ніж впасти на ліжко. Розмовляти йому не вельми хотілося. Я, певна річ, не дратував розпитуваннями, бо був певен, що він подзвонить і все, що мені можна знати, розповість. Біля його садиби я допоміг закотити – бо на коліщатках – одну із його валіз, ми коротко попрощалися і я поїхав додому. Налаштований на нічне чува́ння організм продовжував перебувати у денному ритмі життя.
Відчував що не засну без принаймні кілометрової прогулянки, бо передвечірня кава і помітна суміш чужої втоми з якимось незадоволенням своє зробили. Доїжджав додому. Хоча місцина було повністю знайома, а околиця ма́ла та має репутацію спокійної й некримінальної, коротку заспокійливу прогулянку вирішив зробити вже на цілком безпечній територїі кондо-комплексу. Знані десятиліттями приказки́ зразка Не викликай вовка з лісу, Noc ma swoje prawo, Non regula sine exceptione, Strzeżonego pan Bóg strzeże і подібні застереження відраджували іти у освітлений і вельми цивілізований парк. Передусім тому, що чимось загубленим чи недоїденим там міг вечеряти чорно-білий скунс.
Доїжджав саме до грушки-спасівки, що за якихось 40-50 метрів від дороги, і вже умовний рефлекс повертав голову в її бік. Разом зі знаними зі школи і надійно заархівованими у так званій довгій пам’яті рядками М. Рильського Ліс зустрів мене, як друга, Горлиць теплим воркуванням короткий вид моєї пам’яті налаштовував побачити під нею завмерлу, з постійно задертим, мов бойовий топірець індійця, хвостом чорно-білого гарнюка́ чи горбок вайлуватого єнота, силует якого можливо впізнати на нічній освітленій рівнині парку навіть метрів за п’ятдесят і більше. Це типові нічні мисливці, яких все ж типовими хижаками не назву. Без заглядання у е/довідники додаю, що до таких зарахував би цих мешканців природи, які переважно полюють. Два згадані радше шукають їжі.
Якщо це y парку чи у так званій відпочинковій зоні (recreation area) a чи навіть на набагато ширшій природоохоронній території (conservation area), то ці nocturnal animals вночі, як і білки́ удень, прочісують головно місця, обладнані лише лавками та столиками або цікавими, інколи просто майстерно вирізаними й витесаними з дерев’яних колод імпровізованими прогулянковими маршрутами та туристичними місцями. І тут місцеві теслі вже дають волю своїм фантазіям. Там можуть бути розмаїті силуети місцевої звірини та птаства, сценки́ із життя вже дуже осучаснених, не на конях, а на джипах і квадроциклах решток давно цивілізованих місцевих племен, навіть чи не на пів кілометра біблійна Хресна Дорога (The Way of the Cross in Art), яку, до прикладу, ми частенько бачили у тутешніх степових провінціях. Зауважував, буваючи у цих притягальних відпочинкових місцях різних околиць Канади, що частини таких втілених у дерево плодів людської уяви скріплювано й монтовано без жодного цвяха і взагалі із мінімумом металу та пластику. Компоненти таких декоративних популярних тут відпочинкових і туристичних комплексів, як і у наших переважно західних лісистих територіях України, єднають кілками.
Зайве казати, що флора і фауна Країни Кленового Листа достоту багата, розмаїта та захищена законом. Тут, певна річ, діють суворі закони природи, які назвав би це законом сили. Маленький, але винятково небезпечний скунс повільно, підкреслено неохоче все ж поступається місцем вайлуватим незґабам-єнотам. Ці дуже флегматичні маленькі візуальні контрастики – явно самітники, бо пар хіба на око милих скунсів ніколи не бачив. Їхню потужну далекобійну, на відміну від чиїхось кігтів і зубів зброю знають усі живі істоти. І наближення до них достоту подібне смерті.
Незрґаби-єноти є бігунами просто нікудишніми, але побачити вночі пару, а влітку чи ранньої осені навіть ціле сімейство із кількамісячним молодняком, якого тато з мамою вчать абетці виживання, цілком можливо. Чи один звірок, чи пара, чи численна родина, побачивши людину, яка наближається, заздалегідь повільно відходять. На цілковито відкритому просторі парку їх не побачити, бо своє слабке місце – повільність – добре знають. Поряд мусить бути дерева, на яке кожен єнот легко і проворно вилазить. Про якісь конфлікти їх з людьми ніколи не чував і не читав. Але при нагоді підлітки чи власники собак їх інколи напружують.
Певен, однак, що за набагато меншим чорно-білим гарнюком-скунсом жоден безголовий сміливець чи помітно більший хижак не побіг би. Та навіть не наблизився б, а негайно звернув би в інший бік. Бо уся біляміська і навіть передміська звірина́ добре знає в’їдливий, просто отруювальний сморід, який є єдиною суперпотужною зброєю захисту цих невеликих, як білки́, аж з блискучою шерстю чорно-білих звірків. Читав, що потрапляння цівки цієї рятувальної їм захисної речовини в очі надто сміливих допитливців – звіра чи людини – може зробити їх сліпими.
Пригадую, як майже чверть століття, коли я підпрацьовував у одній із українських шкіл, до нашої кляси зайшла учениця зі шлейфом різкого скунсячого смороду. Вона тут же попросила пробачення і пояснила, що її мама ввечері вийшла не подвір’я і мала нещастя потурбувати там скунса. Весь одяг, що був на ній, негайно викинули, чоловік поїхав купити томатного соку, який, кажуть, слід додавати у воду ванни і довгенько там відмака́ти, щоби принаймні ледь нейтралізувати сморід. А в усе і в усіх у хаті він в’їдається дуже міцно. Дівчинка того дня з уроків була звільнена і її відвезли додому.
Перша і найважливіша рада: побачивши скунса, негайно зупинятися і шукати іншу дорогу. Підходити до нього ближче ніж, гадаю, десять метрів вже ризиковано. Якщо ж він встигне приснути на когось своєю просто неописувально смердючо-їдючою рідиною, то в кращому разі того когось впустять додому. Якщо ж мешкати у кондо, то наступного ранку всі побачать повідомлення, що сталося із пробаченням за, делікатно, незручність.
У нашому кондо-комплексі скунси та єноти частенькі гості, а білки живуть. Їм тут зусібіч безпечніше ніж навіть у найкраще освітленому парку. Саме тому кілька видів металевих баків для різного сорту сміття продумані так, щоби навіть слабосильна осіннього віку людина їх легко легко відчиняла, але найзухваліший єнот ні.
І далебі вищими, й однозначно рухливішими та незрівнянно прудкішими із усієї біляміської північноамериканської братїі є койоти. Удень їх, як і згаданих вище звірків, вкрай рідко можливо побачити десь у глибині парків, де вони, ймовірно, мають свої лежанки́ а чи й виводять потомство. Друге припадає на ранню весну, а тому навіть найцікавіші підлітки під ту пору рідко сходять з паркових доріжо́к, а ще рідше заглядають у чагарники.
Тепер, щоправда, ці підлітки чи не круглий рік переважно розважаються у парках на безшумних гуляйно́гах (чи то пак, скутерах), чим дуже напружують і працівників парку, і поліцію, а людей, які полюбляють там відпочивати, далебі насторожують. Прикрі і навіть дуже болючо-сумні випадки трапляються чи не щодня. Щоправда, у новинах про це повідомляють набагато рідше, бо не всі, якщо травма обходиться без втручання лікарів чи поліції, повідомляють про зіткнення. Та й журналістам не про все дають знати.
Маю на це власну узагальнену, сказав би, думку, позаяк і ця тема вже давненько перебуває у cеґменті сусідських так званих тут short talks. Основна причин, що уряд мав передбачити, якщо фіґурально, закладену у кошторис суперечливість дуже ласого прибутку від продажу великої кількості усіх можливих видів цього відносно дешевого засобу пересування, з одного боку, та небезпеки, якої від цього не могло не бути, з другого. І це клопіт ґлобальний, а не лише місцевий. Якщо додати гризо́ту із самозапалювальними літієвими батереями до цих вельми прудких, заточених на каліцтво та інколи й гірше divertissements mortel, то букет вимальовується доволі невеселий. Якщо ж докинути, що із настання холодів неминучі простудні хвороби від переохолодження скутеристів і збільшення травм на слизьких тротуарах й паркових доріжках, то відлякувальний запах цього букету лише погіршає. Про це можна довго, але обмежуся старим як світ Quod erat demonstrandum. А різного рівня важнякам, яким легкі прибутки важливіші ніж здоров’я та безпека людей, докидаю у тон подібне Quod erat faciendum.
Revenons à nos moutons, як кажуть тут квебекці. Широко відома назва цих тварин походить із мови племені ацтеків. Перекладають її, що досить дивно, собакою, який гавкає. Із мов кількох менших американських племен їх назву перекладають хитрими божествами. Теж, як на мене, доволі дивна, аж до майже протиставності комбінація значень. Хоча сенс у цьому є, бо ці звірі здатні на різні вигадки́, щоби пошити людину чи сильнішого звіра у дурні. Якщо би цим сіроманцям треба було дати коротку узагальнювальну назву, то моєю була б ідеальні пристосуванці. Без винятку усі (а їх, за спостереженнями зоологів, є понад 20 різновидів) і без винятку до всього: температури, клімату, ландшафту, відстані від міст, де без особливих зусиль можливо бодай чимось поживитися та подібного.
На відміну від завжди одиноких скунсів і переважно шукачів-солістів єнотів, койоти є хижаками і ссавцями сімейства вовчачих, які живуть парами. Навіть якщо око десь далеко вихопило рухливу струнку постать цього сіроманця, то можна не сумніватися, що неподалік є й половинка цього звіра: чи то самка, чи то самець. Як читав, койоти й полюють переважно парами, пересуваючись легенькою риссю, однак, зазвичай не разом, а на зоровій відстані. Той, хто із них побачив ймовірну здобич, намагається спрямувати втікача на партнера, який зазвичай на мить причаївшись, нападає першим.
Їхні, умовно, подружні партнерські зв’язки дуже тривалі, а інколи постійні, чого не скажеш про ще більш умовні сі́м’ї сучасних homo sapіens. Попервах породілля з приплодом переважно у норі, яку пара здобуває, вигнавши або вполювавши господаря. Певна річ, що вони виходять надвір, де вони отримують уроки життя та виживання. А з часом, гадаю, чи не щоночі. При потребі тіснувате житло вміло розширюють і поглиблюють. Після дев’яти місяців разом молодняк поступово виходить з-під опіки тата з мамою.
Норові́ – якщо можливий такий оказіоналізм – звірі мають чи не вроджений і нераз перевірюваний суворим життям інстинкт, що кожна така домівка мусить мати два виходи, які, певна річ, не один раз їм рятують життя. Колись, однак, це закінчується, бо науковці одностайні, що тривалість життя диких звірів у природньому середовищі зазвичай набагато коротше ніж у переважно ситій і теплій неволі. Як ось менш популярних ніж коти і собаки сита неволя, до прикладу, хом’яків чи білок. Що ж до тривалості життя койотів, то, за спостереженнями фіхівців, у природному середовищі воно не перевищує десяти літ. У доброму, а не напівприватному-напівголодному зоопарку койоти живуть до вісімнадцяти.
У передмістях та й взагалі близько населених пунктів койоти ворогів майже не мають. Найчастіше – за здобич, певна річ, – конфліктують із лисицями. У віддаленішій природі їхніми першими ворогами є вовки та пуми. А койоти, відповідно, є загрозою передусім різного виду дрібним гризунам, головно пацюкам і польовим мишам, а також білкам і зайцям. Далебі бажанішими й жирнішими шматками м’яса є (алфавітно) бабаки, бобри, борсуки, горностаї, єноти. До слова, койоти добре плавають, а тому залюбки полюють видр, нутріїв, ондатр і навіть риб. Не гребують жабами і – зазвучить дивно – зовсім малими трито́нами. Єдина суть звіриного полювання – це, безсумнівно, виживання. Різного виду свіже м’ясо, знову ж за свідченнями біологів, становить до дев’ятдесяти відсотків добового раціону цих невеликих, у середньому двадцять кілограмів звірів. Зважаючи на особливості регіонів, видів, популяцій, умов виживання похибка ваги може досягати до шести-восьми кілограмів. Самці переважно трохи більші ніж самки́.
А тому очищувально-санітарне (назву це так) підзбирування за людьми це далеко не головне джерело необхідних їм калорій. Зазвичай вони не наближаються до смітників у кондо-комплексах, а якщо й прочісують ці території, то з гарантованим шляхом відходу чи й втечі. Спостерігав, коли повертався звідкись уночі, таку тактику у нашому. Якщо до місця зі смітниками звір і наближається, то десь у темноті неминуче стоїть партнер, тримаючи у полі зору широку картину ймовірного наближення людини і, відповідно, безперешкодного відступу одноплемінника. Більшість звуків, якими обмінюють ці звірі, людське вухо не розрізняє і навіть не чує. Са́ме обережність, а ще нахабство, плюс вигадливість у разі відступу і втечі роблять їх у окремих передмістях помітною загрозою людям, особливо осіннього віку любителям пізньовечірніх прогулянок зі своїми собаками чи курцям. Деякі з них, як зауважую останнім часом, мають у руках довгі важкенькі ціпки.
Біля людей ні койоти, ні інша приміська й міська завжди голодна братія не наїдаються вдосталь, навіть якщо щось і знаходить. І далебі важливіше. Це їстівне щось (загублене, навмисно залишене, викинуте) хіба що припсоване, але не зіпсоване, бо навіть у передмістях воно непоміченим може бути дуже коротко. Пам’ятаймо, що такими ж мисливцями-шукачами є ще й птахи́. А тому койотам нещастя смертельно отруїтися якимись залежаними залишками їжі мінімальна.
До слова…У сусідньому, через дорогу кондо-комплексі окремі жалісливі мешканці кидали щось їстівне єнотам і койотам з балконів. Так вони привчили цих звірів до майже співжиття з людьми. А там, як і скрізь, були нічні курці, люди, що вночі і приходили, і виходили, власники собак, яких конче було вигулювали й уночі. Почалися нарікання. Управитель (щоби уникнути вже майже неперекладного менеджер) із помічниками робили усе можливе, щоби це припинити. Не допомагало. Тоді після погодження із усіма будинко́вими радами директорів комплексу мешканці отримали листи, що в разі неприпинення цієї звички на балкони усіх без винятку квартир вмонтують густі металеві сітки́. За це кожен власник мусить заплатити кілька сотень. Це подіяло, підгодовування з балконів припинили. Як пригадую, у мої студентські часи викладачі курсу політекономії соціалізму щось подібне називали контроль карбованцем.
Збиті транспортом навіть дорослі єноти, як і скунси, не рідкість, а ось тіл койотів бачити не доводилося. Вони під колесами гинуть рідко. Головно тому, що обережніші, прудкіші та неймовірно стрибучі. Про хитрість і кмітливість вже було згадано. Відповідно, пристосовують власні полювальні навики. Про це подбала природа, а виняткова хитрість, вдосконалювана відчувальність небезпеки і збуджувальний передсмак можливої здобичі цей дар хижакам лише шліфує. Не сказав би, що канадці чи американці їх не терплять чи надто бояться, але зберігати розумну дистанцію і воліють, і мусять.
Зоологічно вони є чимось серединним між вовком і довгоногою, підтягнутого вигляду собакою. Інколи здалеку достоту важко сказати, чи цей непоквапливий й небоязкий звір койот, чи пес. На західній півкулі вони адаптувалися до умов від Аляски до Панами. У південних штатах США, де койотів чи не найбільше, найчастіше трапляються їх спарювання з великих порід собаками. Такий гібрид отримав назву койдоги і добре знаний місцевим жителям, зокрема фермерам, особливим нахабством. Вони, трапляється, нападають навіть на худобу у кошарах і домашніх тварин фермерів. Найпринаднішою полювальною ціллю є курячі, індичі, кролячі ті інші, з дрібною звіриною ферми́. На людей же, як запевняють зоологи, відважуються нападати тварини, що хворі на сказ. До речі, вони є переносниками і інших різних заразних хворіб.
Цікаве спостереження науковців…Спарювання із вовками і великих порід собаками може попервах вносити у генний код певні збо́ї й ставати причиною появи небачених витривалості, сили чи адаптивності окремих тварин. Через кілька поколінь, однак, зоологи помічають хворобливість саме цього, змішаного коліна звірів, аж до їх ви́родження. Такі спостереження далебі достовірні та точні, бо зоологи з їхнім технічним арсеналом легко долають обережність та хитрість звірів. До слова, мутації зазвичай проявляють себе будовою тіла, бо за вродженими звичка́ми койоти все ж найбільш подібні до шакалів.
Популяції північних регіонів крім густої твердої шерсті із настанням холодів вдягаються у щільний захисний підшерсток. Полюючи на оленів та лосів на півночі Канади, койоти легко збиваються у зграї. Не траплялося читати, чи там першу скрипку, як у вовків, грає вожак, чи спрацьовує т. зв. стадний інстинкт. Винятково витривалі бігуни, койоти в стані довго переслідувати здобич на великі відстані. Коли жертва вже остаточно знесилена, тварини нападають. Узимку півтонного рогача на слизьких копитах ідеально паралізувати, загнавши на лід. Після трапези мисливців, а ледь пізніше хижих птахів там ще довго бенкетують ворони, рідше сороки. А відтак знову кружляють птахи-хижаки із гачкуватими дзьобами, вже вистежуючи навіть найменших гризунів, що прийшли збирати якісь кусочки, загублені чи непомічені пернатими галасливцями. За кілька годин із великого сильного звіра залишається скелет, який роками будуть мити дощі та висушувати сонце. Це закони виживання, мій шановний читачу, там сентиментам місця нема.
Повертаючись до нашої грушки…Скануючи, метафорично, боковим зором узбіччя дороги, я того доволі пізнього вечора побачити койота під моєю, умовно, спа́сівкою чомусь не очікував, радше горбатого єнота. Докину, що перебільшив, якось привласнюючи ту грушку займенником моєю. Бо з такою солодкою, як її плоди домашньою пам’яттю у західну півкулю приїхало таки чимало тутешніх іммігрантів. Полюбляють підняти кілька грушок і, ледь витерши, піддаючись спокусі хлопчачих спогадів, відразу ж їсти. Якщо день вітряний, і нахабно-безстрашні оси залишаються у затишних місцях, то двоє-троє осіб тут же під деревом заведуть коротку розмову про такі ж вітамінні природні бари десь у передмісті Любліна чи Сараєва. Навіть найадаптованіший і вже найзаможніший іммігрант, певен, якщо його кудись привезли вже принаймні школярем, вряди-годи вертається пам’яттю у своє життя деінде. Це якось запрограмовано, це формує нашу не лише біологічну, але й соціальну ідентичість. Отак ми переважно і живемо тут, роздвоюючись.
Безпомилково упізна́вану струнку підтягнуту постать койота не помітити було неможливо. Відразу ж зменшивши швидкість, я чи не половину водійської уваги переніс туди. Ближче до кущів зір вихопив рухомий горбочок, якого пам’ять не пов’язувала із жодною баченою тут звіриною. Зупинився. Машин під ту пору, та ще й переднедільну, було мало. Так званих аварійних вогнів не вмикав. Зосередивши всю увагу на койотові, по ру́хах голови вгадував, як він блаженствує від тих короткочасних, десь усього двотижневих ласощів.
Здивувало, що він, судячи із рухів головою, явно взявши у морду грушку, а радше кілька, поволі пішов до рухомого горбочка неподалік. Наблизився. Зігнув голову і без жоднісінького сумніву ви́сипав плоди на землю. Тепер уже горбочок, звівшись на передні ноги, зігнув голову до землі. За мить рухи тварини, безсумнівно одноплемінника, самця чи са́мки, скидалися на тисячі разів бачені схиляння голови собак, які згинають голови, щоби щось підібрати чи відкусити, а відтак випрямляють, коли це щось вже жують. Таке повторилося кілька разів. Якщо точніше, то рівно стільки, скільки перед ним щойно були поклали. Звір, гадаю, розтягав задоволення від такої маси фруктового цукру, який негайно потрапляв у кров і додавав сили. За кілька хвилин мого спостерігання у повний ріст він таки не став. Це явно була різностатева пара, але хто, самець чи самка, віддано рятували одноплемінника й безсумнівно партнера у тій потребі, з’ясувати було неможливо. Та й не потрібно для розуміння зворушливості цієї ситуації. Виглядало, що звір біля кущів був хворий, покалічений чи просто старий і кволий від нескінченних, довжиною у ціле життя пошуках їжі. Прораховані у звірячій голові метри до ймовірно необхідної втечі у кущі, з одного боку, та секунди із зусиллями на це, з другого, давали знати, що калькуляція не на його користь. А тому, умовно, швидкі серпневі вуглеводи доводилося поповнювати саме таким звіриним, а за суттю вищою мірою гуманним чином. Цілком можливо, що вже й не першу ніч. Однак, кожна з них могла стати немічному останньою. Інколи не лише немічному, але здоровому та повному сил мешканцеві дикої природи кожна ніч може бути останньою. Достоту як теперішнє вижива́льне, під російськими обстрілами щодення усього живого на землі моїх дідів.
Додому залишалося кількасот метрів. Сцена, яку я покидав з якимось дивним сумом і ностальгійними стрілами пам’яті у село мого дитинства, продовжувала стояти перед очима. Був певен, що койоти тут довго не затримаються, бо місцина доволі відкрита, а одне з них, найімовірніше, покалічене. Не було сумніву, що вже глибокої ночі чи ближче до досвітку до цієї щедрої й солодкої, але короткочасної сезонної годівниці неминуче навідуються лінькуваті єноти із зовсім повільними скунсами. Вони між собою не воюють принаймні тому, що вполювати менших цим вайлуватим горбаням не під силу. Цього нікому це не вдається. Вони, гадаю, чи не єдині представники дикої природи, що виходять із гри під назвою життя самі. Проїжджаючи тут кілька разів пізно ввечері, бачив темно-світлі у напівтемряві контрасти їхніх застиглих тіл із високо задертими хвостами. Усім іншим, у природі сущим, ці більші ніж тільця́ звірків хвости є знаком небезпеки. І певен, що це їм, як і білкам у гніздах, це єдина тепла ковдра у норах. Вони готові дуже нешанобливо потрактувати не лише безголового нападника, але й кожну істоту, яка їх зневажить чи бодай не зауважить небезпечним, за їхньою калькуляцією, наближенням.
А вдень тут раюватимуть білки. Якщо не буде надто вітряно, то й оси. Отакий він серпневий, вкрай насичений розклад відвідин старої щедрої грушки. А якась дещиця со́лоду неминуче піде із дощівкою в її коріння, бо щось люди розтопчуть, чогось оси не доїдять, щось у ще густій траві заховається від чийогось ока та перетвориться у благодатний, як кажуть тут, компост.
На всі смаки та науково-популярні рівні різномовної наукової літератури та любительських описів про цих і інших звірів не бракує, а англійською їх просто масив. Попри всі їхні не найкращі, але вимушені, виживальні якості люди не відчувають до них особливої ворожості, а інколи навіть забувають про пересторогу. Більше того, слово койот трапляється у назвах північноамериканських спортивних дружин, особливо у видах, де необхідні витривалість, кмітливість і навіть хитрість з нахабством.
Вже дорогою до квартири ця сценка з парою койотів перенесла мене на кілька секунд до колись рідного міста. Це були вже канадські відвідини, і того разу я взяв із собою пару зіпсованих годинників, щоби там відремонтувати. Не мусив, бо маю, але кожен був з кимось чи чимось пов’язаний. Якийсь ледь вловимий сентимент нашої колишньої тривалої спільності підказував і просив не покидати їх, коли їм щось не так.
За Сихівською “Іскрою”, великим торговим центром, завжди був і, гадаю, дотепер є чи то ремонтна майстерня, чи то вже міні-бізнес центр ремонту годинників. Коли підходив, до віконця саме наблизився мого віку жінка та попросила годинникаря глянути на старий, але чимось дорогий їй годинник. Ніби виправдовуючись за своє прохання, вголос розмірковувала, що може не бути запчастин чи це займе йому багато часу. Це вона говорила радше сама собі ніж йому чи мені. Врешті додала, що її покоління при́вчене ремонтувати старі поламані речі, а не тут же викидати їх й купувати нові. Це виглядало би, підкреслила, що якщо би її чоловік захворів, то вона мала би шукати здорового, а не дбати про свого, тимчасово хворого. Її слова слід було розуміти, що й зіпсовані, розбиті навіть роздрухотані інколи сім’ї при спільному бажанні та певних зусиллях частенько можливо, якщо образно, полікувати, але не всі це хочуть робити.
Годинникар своїм довгим окуляром майже водив по відкритому механізмові, пильно вдивлявся у певні його вузли і, гадаю, до міркувань клієнтки зовсім не прислухався. Я не підтримував розмови, знаючи, що коли хтось потребує цілковитого зосередження, то все інше заважає, а тому лише згі́дливо кивав головою на її життєві розумува́ння. Її ж слова цілковито збігалися з моїми думками. Це була, сказав би, філософія містя́нки у першому поколінні, що п’ять днів проводила у місті, а вихідні у рідному селі. І дотепер робить там що може. І це її тримає.
Годинникар підняв голову, коротко сказав, що все зробив і назвав ціну. Жіночка сягнула рукою до сумочки, витягнула гаманець, відрахувала гроші. На простягнуту решту усміхнулася і коротко подякувала. Її обличчя світилося задоволенням. Витягнула полотняну торбинку, ретельно замотала годинник і сховала у сумочку. Приязно-прощально кивнула й мені і пішла. У моєму розумінні з такою, як ця мого віку містянка, відходила епоха новітньої історії України. Її вже давно дорослі діти, очевидно, за кордоном. Чи на заробітках, чи імміґрували. З часом хата в селі стане пусткою. Міське помешкання, найімовірніше ні, бо його, якщо нікому з рідних не потрібно, продадуть.
Наступного дня я мав летіти у Канаду. Минала середина вересня, провів тут дев’ять повних днів, квитки вже були десь на чверть ціни, порівняно з літніми, дешевші. Для покоління, що звикло жити на два, оказіонально, до́ми, як і колись у країні моїх дідів твій старий борзописець, мій читачу, це суттєво. Незалежно від того, де ти мешкаєш. Під грушкою-гниличкою вітамінний сезон був, гадаю, закінчений. Але вона якимось, лише мені зрозумілим нечутним голосом кликала мене повертатися й притулитися зморшкуватим чолом до її аж почорнілої й поораної віком загрубілої під вітрами і сонцем порепаної кори. Невзабарі я забрав і мої поремонтовані годинники, заплатив, подякував приємному майстрові і пішов до автобуса. Якщо на це воля неба, то завтра пізно ввечері за східним часом Канади проїжджатиму біля грушки-гнили́чки. Певен, що хтось із її нічних гостей щось шукатиме в уже пожухлій траві та її перших, темних мов баклажани опалих листочках.
