Богдан Михайлишин (Канада)
Не осуджуйте, і вас не осуджуватимуть (Від Луки 6:37-45).
Що не кажіть, а три покоління, якщо образно, під одним дахом з усе ж помітно різним відчуттям часу та простору це вже вагома підстава для спостережень із зіставленнями, і мікроісторія інтеґрації родин з України у світ Гелловіна 1, і роздуми над природою та протіканням цього дійства у Країні Кленового Листа. Смію докинути, що й для висновків і прогнозів поширення цього калькагодинного дійства у світі та в Україні зокрема.
А неквапливе, на кількох фронтах готування до нього триває місяців зо два. Про місце, появу та безсумнівне поширення цієї традиції є багато. А ось видовищність, костюмерна сміливість, морально-етичні сприйняття цього, як вважають, родом із Британських островів дійства, зокрема у порівнянні із традиційними пасторально-пустельними сценами вертепів і шопок, породжує і різні сприйняття з оцінками, і сміливі застереження, і десь навіть вимагальні поради та різного діапазону заперечення.
Із думкою поділитися моїм баченням Гелловіна ношуся вже давненько. Написати ж за понад чверть століття зібрався лиш цьогоріч. Як мовиться, краще пізно ніж ніколи. Відразу ж наголошую, що нікому з моїх читачів не нав’язую власної думки. Побудую текст у зіставлювальному, імпортовано-домашньому аспекті із проханням (якщо треба) знайти кілька хвилин на шукання потрібних відомостей і про Гелловіні про інші, менш знані ще дохристиянські звичаї та традиції наших пращурів, і про далебі відомі нам вертеп із шопкою. Не обіцяю мого читва ні розважальним, ні повчальним, ні категоричним, але тих, хто додибає зі старим письмаком до кінця, хвилинку роздумів і міркувань про це дійство таки прошу викроїти.
Мешкаємо у Канаді від половини 2000-го року. Переїхали сюди, коли синові йшов чотирнадцятий рік. Попри приналежність до тої самої національності та близьке сприйняття й поділяння базових людських цінностей, три наших покоління, певен, двоє пенсіонерів, відтак син з невісткою із заокругленням сорок літ і двоє внучок-школярок вже не початкових клясів все ж суттєво різняться.
Народжені тут дівчатка, які були в українському садочку і вже минули початкові кляси української школи сприймають сучасне канадське довкілля далебі найприродніше. Бо іншого не знають, а Україну хіба зі шкільких уроків, підручників, книжок та наших і чужих розповідей. Бували там кілька разів. І те їхнє відчуття зі сприйняттям Гелловіна почалося від того вечора, коли син возив їх ще дошкільнятами нашими околицями, щоби показати розмаїття кольорів і просто незліченний, немислимий огром і купованих, і саморобних декорацій всього на один магічно-незабувальний принаймні молодшим школярам вечір таємничий Гелловін 2. Під нього задекоровано чи не все, починаючи від розкішних холів банківських імперій у стоповерхових хмародерах середмість до скромних кількаповерхових будинків із квартирами для винаймання, переважно іммігрантами. Міста й містечка Канади та США світяться різноколоьоровою ґлорією старезному містичному й століття все ж не до кінця збагненному та суперечливому Гелловінові.
Крізь подібне незвичне ледь відлякувальне входження і у цей профіль Північної Америки двох країн проходять багато тутешніх іммігрантів з усіх усюд. З деким залюбки розмовляю на політичні та релігійні теми. І враження, і посмак майже однакові. Додаю, що у шкільній системі Канади слово nationality чи то навмисно залишене розмитим, чи то обґрунтовано ледь згадуваним порівняно із радянською, у мої часи так званою політехнічною школою, Очікував чіткіших пояснень у коледжівському курсі політології чи лекціях викладача, коли я там два роки навчався, але марно. Маю відчуття, що у цьому іммігрантському melting pot так краще усім без розширення тут цієї думки.
Добре пригадую і наші, дуже дорослі перші роки у Канаді, і кілька, якщо фіґурально, discovery channels, які спонукали носити з собою маленький, але достоту потужний і зручний вже тоді цифровий фотоапарат, який з часом наповнив мій комп’ютер сотнями цікавих мені тоді світлин. Останні вечори жовтня були особливо притягальними та дивувальними. Веселі зграйки молоді десь, на око, між 15 та 30 роками у моторошних відстрашувальних вдяганках, і хлопців і дівчат жваво балакали і сміялися на вулицях міста. Період збирання солодощів вони давно переросли, на подіумі дефілювати достоту неймовірні вдяганки із неуявляльними масками, відлякувальним гримуванням та поодинокими плямами буцім крові на тих вбиранках. Дехто з них старечо шкандибав, спираючись на костур, дехто скапував буцім кров’ю, хтось харчав, дехто сіпався у якихось судомах… Сцени були просто дантейські; виглядало, що на вулиці великого міста висипав якийсь несусвітенний потойбічний десант.
Моє ставлення до уперше побачених декорацій Гелловіна було незрозуміло змішаним. Вихований у релігійній родині та такому ж галицькому, доволі патріархальному сільському довкіллі, я дивився на той тоді мав певність цілковитий балаґан широко розплющеними очима. У імміґрантських буклетах такого бачити не траплялося. Першу ясність вніс наш син, тоді учень тутешньої high school або, по-нашому, старших клясів, який у колі ровесників, теж головно іммігрантів, сприймав це набагато толерантніше, зрозуміліше, поблажливіше та навіть байдужіше. Дещо про це прочитав, відтак розпитав сусідів, переважно поляків, бо ми спочатку кілька літ мешкали у помітно польській дільниці міста.
Позаяк різномовних е/відомостей про Гелловін не забракне нікому, смію долучити до мого тексту перекладену словникову статтю 3 про це всього кількагодинне щорічне дійство із авторитетного й вельми престижного в англомовному світі словника 4 та на підтвердження додати оригінальний текст статті. Огром можливих електронних відомостей і підтверджень навмисно упускаю. Ось перекладена стаття із тлумачного словника:
«Слово «Хелловін» є скороченням від «All Hallows Even» 5 і отримало таку назву, оскільки це вечір напередодні Дня всіх святих (1 листопада) у християнській церкві. День усіх святих також відомий як «All Hallows», а Хелловін як «переддень Дня всіх святих». Слово «Hallow» походить від староанглійського слова, що означає «свята людина». У язичницькі часи Хелловін був останнім днем кельтського календаря, і вважалося, що саме цієї ночі по землі блукають відьми та чаклуни, а злі духи та душі померлих виходять на волю.
Коли християнство прийшло на Британські острови, це свято стало передднем Дня всіх святих, але давні традиції збереглися. Саме тому молоді люди одягають маски, коли виходять просити солодощів, і саме тому видовбана гарбузова ліхтарня має обличчя, схоже на маску».
У пам’яті сидить інколи уживаний свого часу лінгвістичний термін народна етимологія. Не вдаючись у його пояснення, докидаю, що різночасові англомовні версії іменника Helloween все ж туляться до holy i holiness. У ретроспективні хащі давньої англійської навіть не наближаюся і смію вважати, що туди увійшли б далеко не всі вчителі англійської мови. Натомість припускаю, що цей прикметник з іменником все ж певну спорідненість із англомовним Вечором усіх святих Гелловіном таки мають. Відразу ж додаю, що про це щорічне одновечірнє дійство відомостей є просто масив.
Ось, якщо образно, чотири стовпи, які підтримують базові знання про Гелловін. Саме ними коротко зреферую і мої, як читані, так і слухані.
1) Ця традиція далеко не нова і сягає знаного ще зі шкільного курсу давньої історії скорочення до н. е.
2) Вона зародилася не на західній півкулі, а є винаходом кельтів. Про ці давні племена відомостей не бракує. Достатньо написати, що вони загрожували існуванню держави еллінів і були ворогами достоту войовничих римлян. І вже конче додати, що історики античності оцінюють їх дуже неоднозначно. З одного боку, це жорстокі варвари, а з другого це морально незіпсований соціум, у якого було чого навчатися.
3) В Україну їхня культура потрапляла віддавна та, за припущеннями дослідників, осідала головним чином на теренах нинішніх (абетково) Бойківщини, Галичини та Закарпаття.
4) Гелловін, певна річ, прийшов не лише в Україну. У наші десятиліття він набуває помітного поширення в усьому світі.
А тепер три кити, на яких всадовлю моє бачення головно точок дотику між вже такою сивою від віку культурою кельтів, з одного боку, та нашими пращурами, з другого.
Перший. Хибними були би твердження, що на минувшину племен нинішньої України непосидющі кельти нічого не привнесли. Про кельтські поселення аж до І-ІІІ століть н. е. на окремих теренах України, Закарпатті передусім, згадок є достатньо. Ознайомлення із джерелами навіть для цього мого легкого публіцистично-науково-популярного порубіжжя вистачає для ствердження, що це не так. А відомостей на кожен смак.
Другий. На думку антропологині й фольклористки Дарії Анцибор 6, кельти вірили, що з початком зимового періоду межа між цим, з одного боку, і потойбічним, з другого, світами тоншає і душі померлих можуть з’являтися серед живих. Їх належить приймати гостинно. Згадаймо наші дотеперішні залишки їжі на Святвечірніх столах, поминання померлих на цвинтарях принаймні у Великодній (обливаний) понеділок, а відтак на провідну неділю та под.
І третій. Розмаїті маски давали людям можливість уподібнюватися до різних уявляльних потойбічних істот, а тому нечисть могла приймати живих за своїх і не рухати. Слід вважати, що інерція цього сподівання жива дотепер. Це з одного боку. А з другого, таке маскування буцім давало змогу зазирати людям у те таємниче і саме тим таке бентежне та відлякувальне потойбіччя: а що ж діється там? Ця карнавальність пронизала тисячоліття і дійшла до нас у колоритному одязі вже наших колядників різдвяного циклу і, зокрема, екстравагантно вдягнутих (прислівника небуденно було би замало) любителів Маланки на т. зв. старий Новий рік. Додаю, що в українських громадах Канади та США це напрочуд популярні та дорогі вечорниці, що тривають далеко за північ. Допускаю, що е/розпродаж квитків уже міг початися. При дверях, як кажуть тут, буде чи не на третину дорожче.
У місцях, де цю загадково-містичну традицію приймають, вона неминуче урізноманітнюється певними місцевими складниками. Україна, певна річ, не могла залишатися таким собі, якщо фіґурально, безлюдним островом, а тепер, у часи т. зв. ґлобалізації та воєнних міґрувань і бідувань відчуватиме вплив цього старезного соціального явища із потужно впомповуваним комерційним рушієм чимраз помітніше. Подібність між привношуваними, з одного боку, та автохтонними, з другого, елементами нашої давньої культури вважаю вшанування померлих. Час цього давнього звичаю невипадково, маю думку, збігається із закінченням з величезною долею умовності – рільничих, себто передзимувально-виживальних робіт (а інших того часу було небагато). Можна було відпружуватися на всілякі несерйозні справи, навіть незбагненне ворожіння, згадування померлих, зокрема недавно, дух яких ще певним чином витає у недавно їхніх помешканнях.
Ця, слід вважати, радше слов’янська ніж умовно праукраїнська сув’язь віри у їхні щорічні відвідини колишніх осель тут, у світі живих, звичаїв поминання померлих, частування їх дають підставу вважати це закономірністю, ланцюжком міркувань тодішніх homo sapiens. Ця традиція наших пращурів у суттєвому, безсумнівно, мереживі змін дійшла дотепер. Із такого донині протирічного і аж до сварок і взаємних ображань Гелловіна ми маємо радше тільки назву. Вона насторжує незрозумілістю, навіть ризикну припустити чужинецькою комбінацією звуків, що залишає місце принаймні недовірі, застереженням і под.
Докидаю особам до шістдесяти, що добре тримаю у пам’яті радянського періоду, нетривалі, всього кілька літ так звані дні урожаю. Це було, певен, моє пізнє передшкілля, бо походжав я там сам, без баби і навіть мав якийсь гріш у кишені на солодощі. Найімовірніше тривала перша декада листопада; як казали тоді у моєму селі, час по всіх роботах. Були концерти, цікава святкова метушня біля клубу, машина із нещоденними у селі солодощами. Певна річ, що там не знайшлося місця історичним екскурсам, ніхто не переказував відомостей про кельтів і не були запрошені лектори із товариства “Знання” розповідати посполитим про Веллесову ніч, але сам факт був ледь духовним. Маю певність, що це були останні роки короткочасної шелестівської відлиги, поки його за гостро критиковану книжку не звинуватили у, на загал, націоналізмі та зі вже московського заслання не пенсіонували.
У зіставленні паралелізму тогочасних побутових культур неможливо оминути питомої української Велесової ночі. Не вважаю моїм завданням з’ясовування точок дотику та розходжень її версії на території племен, що населяли теперішню Україну, із сусідніми слов’янськими. Згадки, на які натрапляв, дають підстави вважати, що календарний щорічний час вшанування пращурів на загал збігався по всіх роботах. Сумнівно, чи мали якийсь зв’язок із тим фактом шанувальники Гелловіна на Британських островах; це був радше закономірний збір обставин. Просили своїх богів нарік доброго врожаю, захисту від стихійних лих та недоброго ока.
Велес же (або Волос) 7 це ім’я бога у слов’янському язичництві. Він був покровителем живності (щоби не писати скотарства чи то пак тваринництва) з родючістю. Водночас опікувався душами померлих, які відвідували колишні оселі, і серед яких були, є і будуть дуже різні особистості, як і повсякчас серед нас, живих. Велесова ніч була подією небуденною, бо перед нею прибирали помешкання та наводили порядки на обійстях. Очікуючи нічних відвідувань померлих, їм залишали при дверях віник та коновку чистої води – очистити від бруду взуття та помити руки. Не лише прикрасою були вже нерідко прибиті першим морозцем ситі темночервоні ґрона калини, повішені при вході; вони мала відлякувати злі сили. Інколи з тією ж метою перед входом сипали сіль.
Траплялося читати і слухати про вельми близькі до Велесової ночі так звані діди, що теж є видом осіннього поминання померлих. І їх прив’язую до закінчення всіх польових робіт, до вдячності вищим силам за рік і на полі, і при худобі, головно на пасовищах і в огороджених загонах. Допускаю, що від того маємо і семантичну канву абстрактного іменника дідівщина. Це той доробок, що його діди, мусили за життя надбати та залишити, а не протринькати, як би сказали у моєму селі, і що відходило дітям і внукам.
Міцно зачепилися у моїй пам’яті давним-давно чувані сільські розмови зразка Хочуть будувати хату на своїй дідівщині чи Якби ті переселенці приїхали, то вже дідівщини не застануть, бо стодоли з хлівами та коморами люди порозбирали та под. Слід розуміти, що це слово було і залишилося сільським архаїзмом. Може мати значення і будівель на певному родинному місці, і лише власне місця.
Померлі мали приходили до своїх нащадків, щоби благословити їхні гаразди на наступний – назвімо його випасально-польовий рік. Це була причина святкування, веселощів, містичних обрядів, стрибання через багаття, запалені буцім свічки та мовчазна, з думками про померлих сумна вечеря. На столах щось залишали і їм, маючи певність, що неминуче прийдуть частуватися. І згадувана багата обрядова культура, і відсилання до описів та згадок, яких джерелами не назву, слід вважати гранями духовного життя наших предків. Дослідники давньої культури зауважують, що поховання наших пращурів у землю, куди сіяли зерно, спричиняло певну причиново-наслідкову сув’язь. Померлі, висновковуємо, мали в їхній уяві певне відношення і до урожаю, і до добробуту нащадків. Задобрені, почастовані, мали б сприяти рясним полям, бо і зерно, і вони у землі, себто близько до себе. А отже, мали би посприяти щедрому прийдешньому врожаєві.
Порушивши тему померлих і нашу, світову, вселюдську духовну сув’язь із якщо загально та делікатно пам’яттю про них, вважаю доречним згадати наш вертеп, історичні пояснення якого часто виводять з іменника печера. Добре пригадую, що у деяких колядах – принаймні мого села а чи й далебі ширшого уламка Галичини було давнє слово яскиня, що не стало архаїзмом у польській мові. Незалежно від того, чи ідеться про живе дійство, чи про важливу, частенько майстерну різдвяну прикрасу осель християн, більш знану як шопка, серед героїв дійства неминуче була задрапована в усе біле смерть.
Дотепер живими у пам’яті є мої сільські кількавечірні вертепно-театральні інсценування народження Христа. У ролі цієї всемогутньої пані я ніколи не бував, але сотні разів під час вертепного дійства оглядав її завчене повільне наближення до дуже осіннього віку чи зовсім немічних осіб у оселі зі зловісно-делікатним прикладанням дерев’яного вістря легенької коси до чиєїсь шиї. Відтак ця пані лиховісно шкірилася й повільно відходила. І у відповідь зазвичай поблажливі зрозумілі стримані усмішки цих на кілька секунд уведених у дійство осіб. Ніколи не бачив плачу, посумнілих облич, позаяк кожен розумів, що це частина різдвяної вистави, і волею режисера певній тут особі на мить трапилося опинитися на авансцені. Той рух, завчений неображальний і добре зрежисований, домочадці сприймали цілком спокійно, а особи похилого віку чи тяжко хворі добре усвідомлювали, що різдвяне театралізоване дійство може бути перед їхніми очима останнім. Чи мають щось додавати, заперечувати, критикувати за давнє введення у сценарій незгаданої у Євангелії всемогутньо-невблагальної вертепної пані з гострою косою християнські духовники, поводирі вірян, знавці Біблії, якими і де би вони не були? Залишаю це запитання риторичним.
Продовжуючи цей пасаж, докидаю, що у Євангельських текстах нема й інших фольклорних персонажів, яких люди додавали до різдвяного дійства. І мова не лише про неминучих у моїх краях завжди злодійкуватого, із великою торбою жида, проворного чорта із широко відомою диявольською владою, від присутності яких вертепне народження Христа стає видовищнішим. Це, безсумнівно, відходить від біблійного контексту, але від присутності саме цих дійових осіб притягальність містерії лише сильнішає.
А у багатших шопках, як бачив на численних світлинах, були ще й (алфавітно) горшкодрай, козак (чи запорожець), опришко, розбійник, чарівниця. У ще багатших вводили бабу, дівчину, діда, жандарма, жовніра, паламаря, парубка, поліціянта, правника, священника. Була підкреслювана сув’язь євангельських постатей із мирськими, буденними. Про кількох овечок зайве згадувати, бо вони є навіть у найпростіших версіях шопок. Візуально біблійна містерія народження Христа щоденними персонажами навіть якось затінює породіллю із новонародженим Христом і його земним буцім татом.
І ризикну суб’єктивно докинути, що введення цих, фіґурально, антигероїв духовної, сакральної цінності різдвяної містерії не применшує. Про причини відсутності у живому вертепі, не у шопці породіллі із, до прикладу, закутаною лялькою-немовлям на руках та Йосифа десь збоку можна лише гадати. Ввести і зрежисерувати їхню присутність було би, більш ніж певен, нескладно. А збагатили би вони виставу і релігійно, і видовищно суттєво.
З посиланням на етнографів та істориків культури додаю, що у календарному році були й інші події, де елементи містики, невидимих, але відчувальних темних дійшли до християнських часів плавно, як ніж у масло, увійшли у побутову культуру та в ній залишилися. Навіть лише на існування згаданої Велесової ночі є й протилежні точки зору. Одні збагачують її відомими джерела, інші шукають нових, ще хтось послуговується припущеннями, а інші вважають це та подібне вигадкою, свого роду прагненням видавати бажане за дійсне. Зважаючи на відсутність паперових джерел, а не електронну, доступну мені тут мережу науково-популярних публікацій, оцифрованих старих фотографій, youtube’ївських коментарів осіб за кадром і подібного, складно пристати до одного з цих берегів.
Тут, на відміну від згаданих антигероїв вертепного дійства, Християнство витіснило Велесову ніч. Про заборону поклонятися язичницьким божкам зайве згадувати. Без жоднісінького, якщо образно, розхитування човна смію поставити запитання, чи не це стало початком заборон окремих сторінок нашої прадавньої культури? Чи не чекають заборони Івана Купала, грудневого Андрія із дівочими ворожіннями та міркуваннями-мріями про непізнє заміжжя? А як уже наскрізь сфільмований фрагмент вінчання, коли молода наосліп кидає за себе дівочий вінок з голови, а за парою молодих дружки чи просто найближчі подруги одна поперед другої намагаються його вхопити ще в повітрі. У фільмах він рідко падає на землю, бо дружки на нього чигають пильніше ніж на найкращий шмат весільного торта.
Заперечувальники цієї, за їхніми словами, навиліт чужої гелловінської, як нераз читаю, чортівні не беруться витісняти вже таку тривалу рідну святвечірню традицію залишати на столі рештки їжі неминуче з кількома ложками смачнющої куті у макітрі, як це дотепер робить простолюд, і не лише моїх околиць. Залишати не собі ж, а померлим, які вночі покрадьки мають прийти до рідних осель. Їх ніколи ніхто не бачив, але пам’ятаю чванливців мого школярства, які обіцяли цілу річ перед Різдвом не спати, щоби вночі власними очима побачити бабу чи діда, які недавно відійшли. Не підтверджував такого ніхто; аж таких фантастів не бувало.
Нас завжди манить своєю таємничістю завіса, за якою все, що є чи і чого нема, залишається недосягальним. Маю сміливість докинути, що і тим, які ревно ставлять на паузу ритм буднів, щоби п’ять разів на молитовному килимку схилити з єдиновірцями у єдиному напрямі голови у молитві, і тих, хто це робить інакше та рідше, і певна річ тих, хто на нічному столику замість священних книг тримає вибране Чарлза Дарвіна. Даруй, шановний читачу, якщо старий тебе надто роззлостив; не навмисно, він просто снує сув’язь власних міркувань. Це завжди була невідкривальна містика, доповнювана домислюваннями зі здогадами, добре керована зверхниками релігійних громад, у тому й найчисленніших і найвпливовіших, на сотні мільйонів осіб.
Зовсім не маючи на меті захитати чиєїсь віри з переконаннями, все ж додам один факт. Деякі хлопчиська мого села, а серед них і я, ходили у певні дні за мамів прибирати нашу церкву. Таких переважно було кілька, і жінкам це суттєво полегшувало роботу, бо хлопці приносили від найближчих хат відра грітої води, виносили далеко за огороджену територію церкви помиї, з високих драбин витирали карнизи, барельєфи, декоративну ліпнину інтер’єру. Веду до того, що таку роботу завжди починали так, аби закінчити її завидна, Всі, не змовляючись якось уникали там залишатися, коли лише починало смеркати. Незважаючи на светлу пам’ять про найближчих, уже небіжчиків, ніхто з нас не шукав з ними зустрічі навіть у церкві. Вистачало уяви, що вони у коротку передріздвяну річ, можливо!, приходять вечеряти. Докидаю, що на так звану того часу в селі утреню у цілковитій темряві переддосвітку до церви йшлося сміливо. Виглядало, що саме опівніч була тим рубіконом, який перейти було найважче. Ми, мов задраповані й замасковані герои такого протирічного донині Гелловіна, продовжуємо поділяти людей на своїх і чужих, навіть найближчих. То ж шукаймо власної терпимості до чудернацьких, але неаґресивних і навіть неображальних химерних і таких старомодних героїв цього старезного мов світ дійства. Дієслово зрозуміти все ж мало би передувати дієсловам відкидати та заперечувати.
І до того розуміння та сприйняття… Добре пригадую моє двотижневе перебування у літньому тоді піонерському таборі у недалекому якторові після п’ятої кляси. Все ішло гладко й відпочинково, аж поки одного вечора нас не повели у сільський клуб на екранізованого “Вія” за Миколою Гоголем. Відтоді вечори та ночі стали зовсім не відпочинковими. Про це можна довше, але не буду. Підсумую лише, що скромний тогочасний радянський кінематограф подав цю повість достатньо відстрашувальною для підлітків середніх кляс, а іншою вона бути не могла. Директорові табору чи комусь із вихователів мало би було спасти на думку зіставити доречність такого фільму із психологією та сприйняттям підлітків, дівчат і хлопців.
Один парубок із мого села дуже сумував за їхньою улюбленою бабою. Десь за місяць-два, відколи вона відійшла, він після чи то проводів когось у армію, чи то під час чийогось весілля добряче напідпитку пішов на цвинтар до баби. Там, за його словами, денна втома з горілкою його зморили і він заснув. Як він сам відтак розповідав, протверезівши від нічної прохолоди і збагнувши, де опинився, він не оглядаючись дав драла зі цвинтаря прямо додому. А найбоягузливішим серед ровесників не був. Містика, невідомість, фольклор і література підживлювали ці очікувані побоювання своєю глибокою незвіданістю й непрогнозованістю. Це мало та має залишатися таємницею. Попри всі поступи природничих наук вона, гадаю, не дозволить цілковито підняти перед собою завіси незбагненності. Достоту шокують своєю нелицарською безстрашністю церковні злодії, які інколи вночі, як трапляється читати, певним чином влазять до церков по якийсь дрібний гріш. Бо великих сум там ніколи не залишають.
Дехто щось із їжу померлим приносить на цвинтарі ще у т. зв. провідну неділю, себто наступну після Великодня. Не завдам собі труду з’ясовувати сув’язі згаданого звичаю із так званою радоницею 8 (бачив і варіант радівниці, але з наголошуванням їх всезнайко-google не допоміг), коли люди ішли на цвинтарі теж не з порожніми руками. Цей етнографізм все ж архаїзмом не став. І це свідчить, що ми бережемо та плекаємо наші традиції. Ба більше, мовознавці додають до нього два синоніми: гробки та проводи. І другий супроводжують тлумаченням «Традиція поминати померлих на могилах протягом післявеликоднього тижня». Слід вважати, що це можливо було робити і в будні. І ніби заохочуючи померлих приєднуватися до них, люди щось із принесеного для годиться там їли самі.
Віра у загробне життя та можливість переходити між світами 9 не є чимось революційно новим ні у розмірених українських краєвидах Велесової книги, ні в екранізованих квапливих шкандибаннях потойбічних істот нинішнього північноамериканського Гелловіна. Стаття цікава не лише багатим описом місця поховання, але й згадкою про гробницю корінних мешканців, що населяли територію сучасної Мексики.
Попри беззусильне проникнення всієї палітри Гелловіна у неангломовні, поки що переважно християнські країни, головно європейські, з одного боку, та інерційне, не дуже наполегливе, як читав і бачив, зачиняння перед ним брам і хвірток, з другого, входження у його орбіту все ж переважає. Чимраз рідші зневажливо-відштовшувальні коментарі дедалі ширшого відзначення Гелловіна у світі та Україні сприяють його популяризації. Все більше людей знають західний, головно англомовний світ не з чуток і навіть не з теленовин. Глобалізація світу стає все очевиднішою. Теперішній, головно політично-екранній, навиліт корумпованій владі України до цього байдуже. У знекровленій, змалілій і людьми, і територією Україні до гуманності, біблійної любові до ближнього та омріюваної та оспівуваної чи не від Відродження моральності все ж далеко. І це радше вина політиків і обставин, а не простолюду; Де плачуть, там немає вже краси! (Павло Грабовський).
Вона є, ця любов до ближнього та моральність, але вибіркова, обпалена війною та вичовгана протезами ветеранів. І відразу ж спаплюжена блиском лакованих, із салонів легковиків за просто захмарними простолюдові цінами. Навіть у невеликих містах різноманітнішають кольори шкіри, більшає незрозумілих, майже екзотичних мов і пістрявішає від немісцевого одягу. Позаяк Україна різко стала країною емігрантів, то ця західна грань у країні моїх дідів вже не надто відлякує. Події на Голубій планеті розгортаються все драматичніші, а сильними світу сього стають відверті шахраї, цілковиті телепні та навіть серійні вбивці. Людям же треба якось відпружуватися від стресів, психологи України б’ють на сполох.
Набагато важливіше бути терпимими та поблажливими до все ширше відзначуваного у світі Гелловіна ніж вважати його загрозою нашій ідентичності. І водночас конче продовжувати виганяти московських агентів у рясах, а не так авторитетно лякати вірян загрозою чужої чортівні. Смію сподіватися, що це одновечірнє відзначення (бо святкуванням його все ж не назвати) не надто підважує ПЦУ та інші, менш численні християнські церкви України. А кількість їхніх вірян від толерантності до лише незнайомого напевно не змаліє.
Піду далі у моїх тутешніх і відчуттях, і одкровеннях, написавши, що не трактую цього чимраз популярнішого короткочасного дійства у континентальній Європі (Британські острови мають тут ледь інший статус) та тривалого приготування до нього щорічним варварським набігом. Чужинецька тут лише назва, бо інакше й бути не могло. Ми маємо чимало подібних речей у нашій питомій, з діда-прадіда культурі.
Так, у проникнення Гелловіна в усі закутки християнського світу вкладають чималі зусилля дизайнери із маркетологами. Так, на підтримання цієї давньої традиції залучають, окрім згаданих, працівників соціальних служб і навіть поліцію, присутність якої на вулицях міст того вечора помітнішає. Якщо загально, то до цього дуже докладає руку і комерція у цілком позитивному значенні цього слова. Допускаю, що частина всіх залучених у це осіб, принаймні їх вищий ешелон, перш ніж вкладати і свою дещицю у цей щорічний keep this ball rolling, теж заглядають у історичні, культурологічні й навіть релігійні джерела.
Таки так, комерція витискає з нього все, що може. Бачу це по суттєво збільшеній навіть біля людських осель кількості електронних декорацій. Якщо тато з мамою не вміють (без жоднісінької тут зневаги до цього дієслова!) чи не мають часу зробити своїм передшкільникам чогось гелловінського власними руками, то вже нема ради: треба купувати. Це, до слова, не одноразова прикраса, бо її, дбайливо сховану десь у комірці, витягнуть нарік. Щороку пропонує щось нове торгова імперія. І цього не осуджую, бо Країна Кленового Листа (як і всі інші, до речі, включаючи США) мусять рятувати власну економіку від безголових заяв та вибриків сера Донні, зокрема, його просто цілковитого, вже хворобливого узалежнення від такого руйнівного слова tariff (тут мито). І не меншає дешевого китайського мотлоху, бо у цій досі комуністичній країні, незважаючи на цілком інший менталітет, не пропускають нагоди заробляти на зовсім чужому їм святі. Та й інші нехристиянські країни із дешевою робочою силою теж не відвертають носів від грошей. Це їм вельми прибутковий бізнес, і цим пояснено майже все.
Старий недотепа не просить своїх читачів з іншими поглядами дарувати йому цієї відвертості, але його крива вростання у цей строкатий канадський імміграційний пейзаж залишає чимраз менше місця епітетам навіть із ледь зневажливим значенням цього дійства. А воно чи не найкоротше із йому знаних; всього кількагодинне, вечірнє, від такого мого ще сільського як вже смеркає.
У трьох просторих, залитих світлом вестибюлях нашого кондо-комплексу вже десь від третьої пополудні будуть чергувати усміхнені, осіннього віку жіночки, бо перших, переважно найменших улюбленців солодощів приводять ще за дня, особливо у негоду. Серед них неминуче є й імміґрантки без блискучої англійської, але вже з набутою тут, а не привезеною толерантністю до цієї надвечірньої костюмованої інсценізації такої теплої та солодкої урочистості. Завжди є й кілька чоловіків на допомогу: відчиняти двері гостям, щось доставити-відставити, принести-винести, а неподалік буде й управитель будинку (щоби уникнути вживаного тут дуже формального спареного латинізма superintendent). A ближче до сьомої-восьмої вечора веселий гамір і сміх дітлахів з підлітками поволі стихатиме, речей поступово малітиме. І вранці дбайливий будинковий ґазда проворно поскладає вже порожні легкі пластикові столи з кріслами і знесе їх куди слід.
Відразу ж від початку листопада вестибюль багатшатиме різдвяними та новорічними декораціями. Першими, як годиться, тут поставлять кілька вазонів розкішної, палючо-червоної пуансетії. А відтак з’явиться прикрашена пластикова, звичайно, ялинка, щороку доповнювана й змінювана якимись малопомітними декораціями.
Подібні, настільки ж миттєві, за одну ніч, метаморфози стануться в інтер’єрах та екстер’єрах таких торгових імперій як Canadian Tire, Home Depot, Rona, Walmart і ін. І від ще вчорашніх гелловінівських прикрас не залишиться й сліду. Галерея притягального на всі смаки та гаманці різдвяно-новорічного розмаїття тішитиме око ледь довше ніж середина січня, щоби знову за ніч-дві змінитися усіма барвами рожевого з червоним аж до світлофіолетового вже до лютневого дня святого Валентина. Як кажуть тут, that’s the way the cookie crumbles.
Якось інерційно-міркувально повертаючись до назви цього лише кількагодинного надвечірнього власне дійства принаймні в україномовному контексті… Все ж цілком зрозумілі присвяток (напередодні урочистості всіх святих) та узагальнювальні поминки імміґрантам мого віку ближчі ніж мовно чужинецький Гелловін. Незалежно від рівня упевненості в англійській мові. Емоційно та культурно я це видовищне дійство сприймаю позитивно не від учора, а вже добрих зо дві декади. Десь зо п’ять літ його треба було пристосовувати до ментальності побожного, середнього віку тоді галичанина.
Зважаючи на необхідність підкреслювати дії та чини, пов’язані з цією датою, варто, однако, міркувати над неминучим при ньому дієсловом: відзначати, вшановувати, згадувати померлих чи аж празникувати? Продовжую роздумувати над цим, але рішуче відкидаю зневажливе шабашувати. Без заклику чи навіть натяків копіювання все ж додаю, що у сусідній і попри всі нинішні политичні тертя інерційно близькій мені Польщі той день, першого листопада, віддавна має офіційну державну назву Uroczystość Wszystkich Świętych. Не відчуваю пульсу країни, але світова павутина переконує, що земля моїх дідів сміливо приєднується до цієї традиції та її підтримує. Джерел і світлин на всі запити й смаки.
Все ж звертаю увагу читача на мою обачність із дотримуванням дистанції між Гелловіном, з одного боку, та Днем всіх святих, з другого. Точок дотику дуже багато, але й наполягань не змішувати теж не бракує. Єдине, де не остерігаюсь, це підкреслення вдячності, людськості та доброти, що, безсумнівно, лежать і там, і там.
І з ностальгійним задоволенням пояснюю виокремлене ледь вище вужиком (чи то змійкою, чи то курсивою) щемке словосполучення. Добре пригадую останні жовтневі надвечір’я під ту пору, коли баба нас з братом, ще зовсім малих, виводила за стодолу і казала дивитися у бік одного із сусідніх сіл, де мешкало багато поляків. Там удалині яскраво світилася одна велика точка. Це був удекорований запаленими свічками цвинтар. І це словосполучення, Wszystkich Świętych, ми знали перед десятками релігійно-церковних термінів українською. А коли ми підросли, то баба нам заздалегідь нагадувала, що того дня нічого непильного не робити, бо наші поляки мають свята; саме так казала! До слова, у нашому селі (судячи із прізвищ) був десь із десяток вже дуже асимільованих поляків, які традиції зі свічками на одному, не поділеному, як де-не-де в Україні траплялося бачити, надвоє цвинтарі не підтримували.
Був далеченько до завершення цього тексту, коли на папір уже просився своего роду біном зі знаних із курсу латинської мови сентенцій Memento vivere i Memento mori. Формально це два афоризми, що їх моє сприйняття людського буття спонукає якось об’єднувати. Перша, Пам’ятай про життя, є лаконічною пригадкою вважати його найціннішим даром людині. Про це різних висловів і узагальнень чимраз більшає. Водночас це і застереження, що час летить швидко, непомітно та невпинно. Минуле, яким би воно не було, вже за нами, майбутнє ж невідоме, а цінність життя саме у сьогоденні; воно неповторне, яким би не було.
Близнюк, якщо фіґурально, першого вислову, Пам’ятай про смерть, має ширший діапазон уживання. Він неминуче торкається й нашої, гелловінської теми. У давньому Римі, як читав, цю фразу вимовляли за спинами войовників, які з нераз дуже поріділим військом поверталися додому після переможних битв. Цей вираз був формою привітання монахів-пустельників у стародавній Франції, які містично називали себе братами смерті. Ця пригадка лягала й продовжує у розмаїття оздоб сакрального мистецтва, головно у цвинтарну архітектуру, яку, за оцінками істориків та мистецтвознавців, неможливо уявити без аналогічної, просто менш об’ємної та видовищної скульптури. Друга там за зазвичай є оздобою. Але попри все вони крокують уногу до тієї ж мети увіковічення пам’яті, вдячність, застереження.
Розмаїтенна світова символіка уявляльної смерті дуже притягальна тим, хто глибоко цікавиться архітектурою, а саме її історією, у якій неможливо недобачати цвинтарної, а більш точно поховальної, переважно барельєфної орнаментики. І тут не конче гортати е/сторінок, до прикладу всесвітньо відомого паризького цвинтаря Пер-Лашез (фр. Père Lachaise, буквально “отець Лашез”, на честь єзуїтського ченця), вишуканих поховальниць сусідньої Польщі чи найбільшого, як вважають, у світі Каїрського цвинтаря, який називають містом мертвих. Найрізноманітніші, поза фантазією, до химерності чудернацькі аксесуари, дрібнички, прикраси, цяцьки у вигляді черепів, скелетів, гробів, скульптурок сов і навіть вишуканих будуарів та подібного мали слугувати пригадками про тлінність людського життя та неминучість смерті. Це та подібне могло би бути темою цікавезних досліджень навіть лише у багатому контексті Гелловіна.
Попри тривалі герці окремішності з пуризмом, з одного боку, та вже провербіальної ґлобалізації зі змішуванням, з другого, ні українці, ні частина наших сусідів зі своєю тенденцією до самоідентичності у світі не в змозі чинити тривалого цивілізованого опору потужнішим й підтримуваним сильними, головно англомовними державами, прямуванням у бік melting pot. Без жоднісіньких пошуків допускаю, що дизайнерсько-комерційний тандем великих корпорацій і фірм навіть Канади не набагато поступиться річному бюджетові, до прикладу Словаччини чи Чехії. Все більш знесилюваної України з позичуваними грішми, що п’ятий рік поспіль стікає кров’ю, навіть не згадую. Будьмо розумні та терпимі, не відганяймо Геллувіна, бо він далеко не найбільше зло. А позаяк країна моїх дідів мріє і про Альянс, і про ЄС, то це справі додає ваги.
У пам’яті фрагмент якогось серйозного голлівудського фільму, який був відповіддю на щоденне і аж оскомне від власної порожнечі ніби привітання How are you? Цілковиту безглуздість цієї фрази визнають навіть окремі особи з їхньою єдиною англійською мовою. А ось відповідь була нестандартна, цікава й прямолінійна: I am slowly but surely dying; aren’t all of us? Ось вона, дихотомія життя та смерті, частіше радше відчувальна аніж пояснювана 10.
Зроблю крочок далі, написавши, що Гелловін і пов’язувані з ним ідеї (щось ширше ніж узвичаєне думки) є зразком змішаної дихотомії, принаймні філософської (дух і матерія) та релігійної (добрі та злі сили). Цей чи то міжнауковий, чи загальнонауковий термін дихотомія старий базґрач зі своїми понад стома однокурсниками пів століття назад почув від викладача семестрового курсу діалектичного матеріалізму. Щоправда, й дотепер не втямлю, чи наступний такий же семестровий курс історичного матеріалізму вже дотягав до філософської протиставності першого чи ні. Легше було б тут мудрувати із зіставленням таких же семестрових близнюків політичної економії: капіталізму та соціалізму. Судячи із того, що повсякчас і робиться у світі, і що з ним роблять, словосполученню політична економія, на мій хлопський розум, сенсу все ж бракувало, але ніхто на таке тоді не зважав. А тепер і подібним, і далебі гіршим взагалі нехтують.
Слід, однак, пам’ятати, що не все наше довкілля, матеріальне й нематеріальне, піддається чіткому поділові на дві протиставні частини. Інколи істина чи навіть наближення до неї десь посередині. Це вбачаю і в ілюстраціях Гелловіна, коли, до прикладу, ідеться про маски, завдяки яким злі духи не могли впізнавати людей. І тепер, вже літ зо двадцять поспіль барвистих, надвечірньо- вечірніх гелловінських сцен не називаю балаґаном. Мені, як і тисячам іммігрантів-християн, вони є відгомоном людських, ще дохристиянських традицій, сув’язь яких слід розуміти у ключі чини іншим те, що ти хотів би, щоби чинили тобі. І не надто прагну достеменно знати, як і де воно виникло. Далебі важливішим є те, що воно голосить добро. Діти тут знають, що у тисячах хатів і сотнях кондо-комплексів їх чекають люди з гостинцями.
Світова павутина містить огром переважно буцім цитат про неминучий кінець, який очікує кожну особу. Ця тема не могла пройти непоміченою повз увагу легіонів письменників, сценаристів, музыкантів і інших жанру митців. Без її порушення і, зокрема, приготування до гідного покидання цього світу (якщо на це воля вищої сили, бо далеко не завжди наша) життя тут, гадаю, виглядало би якимось незавершеним. Ілюстрації застрашливо-загадкового Гелловіна мали би сприяти принаймні розумінню цієї вічної, поки світу, дихотомії: тут, з одного боку, і десь там, з другого.
Автор цього тексту і в гадці не мав когось у чомусь запевняти, від чогось застерігати, до чогось закликати чи подібного. Ба більше, у масиві поглядів і переконань він не ризикнув зближувати до майже ототожнення Гелловіна зі знаним ще від нашої баби все помітнішим Днем всіх святих. Щоправда, казала вона це завжди польською, Wszystkich świętych, бо у колишньому Союзі чогось такого не було. А баба мала за собою чотири кляси ще польської тоді у наших краях школи. Тепер про це дедалі більше та голосніше.
Лише ненав’язливо повторюю, що толерантність до інших думок і бажань зі спробою їх зрозуміти, а не сверблячка відразу ж заперечувати та осуджувати набагато важливіші. Це, метафорично, альфа та омега мого тексту. Не прошу шановного читача дарувати мені ймовірного розчарування цією писаниною та принаймні на хвилину-другу припсованим настроєм, якщо це сталося, бо зробив я це ненавмисно. Завершую у тон тим лаконічним давньоримським близнюкам не менш відомою сентенцією, якою римські політики закінчували прощальні промови у сенаті під час складання своїх повноважень: Feci quod potui, faciant meliora potentes 11.
Примітки:
- В україномовному написанні цього слова різницю трапляється бачити у виборі першої літери. Дописувачі, однак, одностайні у написанні його з однією літерою “л”. Старий письмак вважає, що мови-запозичувачі мали б природою та протіканням цього дійства у Країні Кленового Листа. Смію докинути, що й для висновків і прогнозів поширення цього калькагодинного дійства у світі та в Україні зокрема. ↩
- Звертаю увагу мого читача на розходження закінчення а або у у родовому відмінку однини цього іменника. Себто, мені траплялося бачити Гелловіна і Гелловіну. На ймовірний правильний варіант власну думку маю, але позаяк я давно з ярмарку, то спонукаю до міркування сучасних філологів. ↩
- Morris dictionary of word and phrases origins. William and Mary Morris. Harper & Row, Publishers. New York, San Francisco, London, 1962-1972. Протягом 10 років Словник витримав кілька видань. Тепер доповнюваним він би був, але змінюваним, гадаю, небагато. Смію запевнити моїх читачів, що словників і довідників такого типу звичайні міські бібліотеки Канади та США не тримають, бо їх би брали з полиць украй рідко. І навздогін докидаю, що бібліотеки тут це щось більше ніж у нашому традиційному, навіть найкращому розумінні. ↩
- Halloween is a contraction of “All Hallows Even” and is so named because it is the evening before All Saints’ Day (November 1) in the Christian Church. All Saints’ Day is also known as All Hallows and Halloween is also All Hallows Eve “Hallow” is derived from an Old English word meaning “holy person”. In Pagan times Halloween was the last day of the Celtic calendar and was thought to be the night when witches and warlocks were roaming the land and when evil spirits and souls of the dead were abroad. When Christianity came to the British Isles, it became the eve of All Hallows of All Saints’ Day, but the old traditions remained. That’s why youngsters were masks when they go out trick-or-treating and it is also why the hollowed-out jack-o’-lantern has a masklike face. ↩
- Не візьму на себе сміливості, як тут інколи кажуть, тупнути ногою (put someone’s foot down) і заявити, що це слово слід починали літерою Г чи Х; пропоную цим перетягуванням каната займатися фонологам. Додаю лише, що в україномовній і не лише е/літературі вживані обидва варіанти. І, до честі як дописувачів, так і редакторів, починають їх великою літерою. ↩
- Варто набрати лише це прізвище, і ваш екран всіється джерелами. Якщо ж наберете щось загальніше, зразка Гелловін в Україні, то їх побільшає. ↩
- Звертаю увагу мого читача на розходження іменників Велес і Волос, які трактують варіантами, із похідним прикметником у словосполученні Велесова ніч. Мені це виглядає банальним недоглядом, що на безмежних і рідко ретельно редагованих просторах інтернету річ щоденна. ↩
- Проводи, гробки чи радониця: як правильно? 10 запитань до мовознавиці. Мовне питання № 55. ГЛАВКОМ, 18 квітня 2026. І з соромом додаю, що наголошеного складу іменника радониця з’ясувати не зміг. ↩
- В Єгипті виявили 4500-річну гробницю з дверима для “подорожей” між світами живих і мертвих. Альона Павлюк, pravda.com.ua, 7 вересня 2026 ↩
- Якщо загально, то автор тут розуміє дихотомію (з давньогрецької поділ надвоє) єдністю двох взаємопротиставних частин, себто, умовно, поняття А і поняття не А, а не очікуваних поняття А та поняття Б. ↩
- Я зробив, що міг; хто може, нехай зробить краще. ↩
