Сергій Тарадайко
Ти — ніщо, а я все. Розумієш?
Л. фон Захер-Мазох. Венера в хутрі
Це місце вже здавна стає священним у греків, адже мова про Дельфи та, звісно, храм Аполлона. Саме там і знаходився той дельфійський оракул, який міг відкрити людині дещо приховане. Хоча, з іншого боку, й людина, що хотіла б отримати це пророцтво, мала спершу підготувати себе до нього, бо важливо було подбати про чистоту своїх намірів і мотивів… Адже, певне, невипадково при вході до храму були вирізьблені ці слова: Gnōthi seauton. Отже: «Пізнай самого себе».
Небагато відомо формул, які грали настільки ж істотну роль у культурі та мисленні Заходу. Й дарма, що з’явилося це висловлювання з архаїчного, підзабутого нині приводу.
Та надалі постало й зовсім інше тлумачення, бо, зрештою, з’ясувалося, що бачення світу завжди грунтується на глибинному відчуванні самого себе. Причому це розуміння стає ледве не панівним і дуже поширюється за нової, модерної вже доби. Певне, достатньо буде згадати про Декарта чи Канта… До того ж ішлося не тільки про філософію, й головна тепер увага до людини незворотньо змінила науку, літературу, мистецтво.
Можна справді казати, що це спрямування значною мірою забезпечило всі досягнення власне західної культури. Це з одного боку. Хоча з іншого, вже тоді стає зрозуміло, що виходити зі свого, радше, внутрішнього почуття, м’яко кажучи, не виглядає надійним.
У такому приблизно сумніві й виникала сучасна за сутністю філософія. Це здається доволі дивним, але, схоже, все починалося з Гегеля. За простою, чи не навчальною схемою, ми звикли сприймати цей «об’єктивний ідеалізм» як антитезу «матеріалізму». Та, можливо, ще важливішою стає тут і відмова від опори на суб’єктивність. Отож у «Феноменології духу» прямо зазначено, що свідомість є важкою боротьбою за визнання з якоюсь іншою свідомістю; тому бачити в ній лише дещо закрите — це така собі «нещаслива свідомість», яку потрібно переосмислити1.
Саме тут у західній думці й відбувається надзвичайно важлива зміна, бо нарешті з’являється постать Іншого.
Причому його поява майже відразу набуває власне суспільного виміру. За Гегелем, ота жорстка боротьба має закінчитись перемогою когось одного; тоді той, кому вдається перемогти, постане Паном. А переможений — Рабом. Але згодом, у повній відповідності до гегелівської діалектики, це протиріччя має бути розв’язане. Проте справу вже зроблено, бо зміна способу мислення, по суті, вже відбулася.
Певне, найбільше це розуміння проявило себе насамперед у марксизмі. Неможливо не згадати: «Вільний і раб, патрицій і плебей, феодал і кріпак…» Адже загальновідомі слова з комуністичного «Маніфесту» не лише показали нове сприймання суспільства. Вони змінювали будову самої думки.
Примітно, що звідси з’явилася й вирішальна, звичайно ж, ідея Маркса, це поняття про «суспільні відносини». До слова, можна помітити: тут ішлося не стільки про дещо предметне, скільки дійсно про побудову самої думки, коли мислимим є не певний «об’єкт», а саме співвідношення між об’єктами; чи, скажімо, й суб’єктами…
При цьому відзначена форма мислення захопила не тільки суспільство, вона поширилася також і на приватне життя. Власне кажучи, в особистому його сенсі це бачення було звичним. Інша справа, коли такі приватні мотиви звучатимуть у найвищого рангу філософа; приміром, у К’єркегора, й напевне передусім у «Щоденнику спокусника»; тут Інший, або краще сказати б Інша, стає начебто ближче самого себе. «Я більше не існую, я перестав існувати, щоб стати твоїм»2.
Отже старе зосередження на собі поступається місцем іншому способу само-визначення, де хтось усвідомлює себе лише стороною певних відносин. А нерідко ще й під-леглою стороною. Це бачення досягає своєї відвертості насамперед у «мазохізмі», проте, звичайно, для його розуміння слід уникати надто стійких упереджень.
І найперше це, звісно ж, уявлення про доволі відоме статеве збочення. Ми маємо відрізняти таке тлумачення від образного мислення Захер-Мазоха, бо йдеться не просто про письменника. Він отримав освіту й непересічний життєвий досвід. А ще місце приват-доцента в університеті й досить істотне зацікавлення в історії. Не дивно, що, розпочинаючи писати, він уявляє собі масштабне дослідження за напрямками: Кохання, Власність, Держава, Війна, Праця та Смерть. (Усе те, що й тепер.)
Але врешті тема кохання затьмарює майже все, бо на сцені з’являється дуже гарна, проте жорстока та владна жінка, що викликає болісне прагнення терпіти від неї різні приниження чи навіть і знаходити в них якесь особливе, доволі збочене задоволення.
Ці дивні стосунки були найкраще показані в уславленому творі Мазоха «Венера в хутрі». Та маємо зауважити, що розповідь одночасно йде на двох, так би мовити, рівнях, адже, з одного боку, це начебто дійсно реальна жінка (на ім’я Ванда), проте, з іншого, й герой, і сам автор іменують її Венерою, тобто богинею. Складається таке враження, що насправді всі «реальні» події це тільки вистава, де зображено дуже давній, міфологічний, по суті, сюжет…
Отож усі ті нагайки та хутра це тільки такий собі театральний реквізит. І, звичайно, невипадково книга Мазоха рясніє згадками про міфологію, й найперше про ситуацію, коли сильна, сувора жінка підкоряє собі чоловіка. Та можемо зауважити, що в основі цього сюжету лежить явно давніший міф, який відомий у майже кожній культурі. Про первісну Матір.
І нескладно збагнути, чому згаданий міф є початковим і визначальним. Адже давня людина могла сприймати появу чого завгодно лише на прикладі свого народження, тож Мати (немовби сама природа, що породжує та годує) стала ледве не головною богинею. Проте швидко з’ясувалося, що природа значно частіше буде суворою та жорстокою. Напевне, тоді й богиня постала дуже двоїстою. З одного боку, привабливою; проте, з іншого, «жорстокою, як сама природа»3.
Тож у вигляді «мазохізму» ми побачили не стільки статеве «збочення», скільки згадку про давнє світосприймання, що подекуди виринає й сьогодні. Не варто знову повторювати, що дуже послаблене вже зосередження на собі все помітніше відступає…
При цьому змінилося й розуміння людини. На відміну від античності та Відродження, де вона посідала, хоч і не чільне, проте дуже почесне місце, все більшим є певне розчарування. Не дивно, коли, приміром, у «Заратустрі» Ніцше вперто повторює таку формулу: «Людина це те, що слід подолати». Та навчає про наближення надлюдини.
Тут окремо варто згадати ще й висловлювання Фуко, по суті, підсумок його праці «Слова та речі», де сказано, «що людина зникатиме, мов обличчя, накреслене на піщаному березі моря»4.
Все це, звісно, не скасувало давнього заклику до пізнання самого себе. Надалі такі зусилля не припинялись, і найперше можна відзначити відкриття та дослідження несвідомого. Проте зараз у глибині свого душевного життя ми знаходили й «інших». І, звичайно, насамперед як у Фройда — це «мати», хоча потім і «батько», і все суспільство, Над-Я з його нормами та вимогами. До речі, таку суспільну присутність у несвідомому найкраще позначив Юнг, який досліджував «архетипи» й підкреслював їхню, зрештою, «колективну», саме су-спільну природу.
Та найбільше ці зміни в уявленні про людину виявлялись у Гайдегера. Насамперед у трактаті «Буття та час», який відверто вражає своєю свободою та сміливістю думки. І цікаво, що Гайдегер уникає самого слова «людина»; він уживає дуже незвичне слово Dasein, або ж «ось-буття». Певне «суще», здатне запитувати про буття.
Далі дійсно з’ясовується, що схожі конструкції були дуже невипадкові для Гайдегера, бо він уникає не просто слова «людина». Обравши для себе тему «буття», він ігнорує ледве не всі звичні поняття та створює свої власні. Наприклад: In-der-Welt-sein, або «буття у світі»… Чи Zuhandene, «під-ручне». Чи Mitsein, отже «спів-буття». Тоді доводиться пригадати відоме визначення Дельоза (та Гваттарі), що «філософія — це мистецтво створювати, вигадувати, виробляти концепти»5.
Справа в тому, що звичні поняття були доволі самодостатні та постали за логікою ще спінозівської субстанції, чи «причини самої себе»; при такому способі мислення можна казати про субстанційне сприймання чого завгодно. Звідси виникло й розуміння людини, й зосередження на собі.
Щоб уникнути пастки такого мислення, Гайдегер уже відразу зазначає, що ніякої людини до занурення в її відносини зі світом (і з іншими людьми) просто немає, що вона виникатиме лиш у згаданих відносинах і стосунках. Отже досліджувати людину треба також у поняттях, які будуть окреслювати саме будову відносин, а не дещо зовсім окреме. До слова, цю саму проблему відчув і Маркс у критиці «товарного фетишизму», де доводиться, що товар — це не річ, а саме суспільні відносини6.
Та, може, найцікавішими стали думки Бахтіна, добре відомі за книгою «Творчість Франсуа Рабле». І залишається шкодувати, що цей погляд і нині ще не досить осмислений, адже йдеться про дивне та несподіване бачення, власне, людської тілесності.
Ми впевнені, ніби тіло це щось окреме й, поза сумнівом, особисте. Але насправді це ще й отвори й відгалуження, що потрібні для життєвої суті всієї нашої тілесності. Для злягання й запліднення, народження й годування, для харчування й випорожнювання. Звичайно, відтак і тіло не здаватиметься вже чимось окремим і самостійним, адже має постати тільки певною ланкою дуже різних відносин.
І знову можна сказати, що йдеться не стільки про конкретні відносини, скільки справді про зміну самого способу мислення, коли думка відтворює не виділений «об’єкт», а структуру його стосунків. Уже, приміром, у Дерида зазначається, що на Заході, й особливо у Франції домінує певний «дискурс». Отже «давайте називати його “структуралізм”»7.
Але, схоже, це не стільки про структуралізм (у буквальному значенні), скільки саме про характерну будову думки, хоча й у власне структуралізмі було цілком усвідомлено, що старе зосередження на собі таки вичерпується. На це звернув увагу Леві-Строс, отже найвищий авторитет у структуралізмі: «…Той, хто починає зі встановлення себе через хибну очевидність свого «я», вже ніколи звідти не вийде»8.
Тобто погляди нині дійсно спрямовані на стосунки: зі світом і людьми, між окремими речами чи словами. Тож істотнішими здаються не властивості цих речей або слів, а ті «сусідства», що виникають і здебільшого визначають їхнє значення чи при-значення…
Нерідко такі наближення виявляються надто штучними й випадковими. Та трапляється й навпаки, виникають якісь усталені поєднання, що врешті стають істотними й розповсюдженими. Причому речі поєднуються з людьми та тваринами, з якимись іншими речами. І виникатиме те, що вже згадувані Дельоз і Ґваттарі визначають як agencement, або «розміщення» чи, можливо, «розташування»; проте в англійському перекладі було вжите поширене зараз assemblage, «асамбляж» або «поєднання». Приміром, у книзі «Тисяча плато» це «людина», «кінь» і «сідло». Чи «людина», «кінь» і «зброя». І характерно, що мова найперше про військове призначення, де ці поєднання надто суттєві для долі всього народу.
До слова, вже назва тієї книги, «Тисяча плато», позначала нову будову сучасного світобачення. Це множинність окремих, але відчутно пов’язаних або й узгоджених уявлень і сюжетів, які не мають одного-єдиного принципу чи фокусу сприйняття…
Це нагадує пазл, який маємо скласти, щоб утворити певне зображення. Проте, з іншого боку, треба відзначити й відмінність, адже пазли збираються за малюнком, у правильну, тож єдину комбінацію. В інакшому разі картинка не складеться. Натомість у новітньому баченні, його частки можна збирати дуже по-різному, в які завгодно поєднання; різні люди й культури складають їхні світогляди неоднаково, бо здебільшого мають іще й несхожі фрагменти. До того ж, у буремному сьогоденні все частіше трапляються й незнайомі ще, незвичайні фрагменти…
Не дивно, коли такого роду картини виявляються не надто стійкими. Вони врешті руйнуються та надалі, немов у калейдоскопі, знову збираються, шукаючи більш усталене й переконливе поєднання. До речі, треба сказати, що нині ми, безсумнівно, перебуваємо на стадії руйнування старого бачення; та відсутності вже нового. Звичайно, таке становище буде дуже загрозливим, адже ми відчуваємо це щодня.
Саме війна стає граничною формою цього розпаду та спробою скласти нову картину на власних умовах. Ясна річ, у такому випадку застосовуються все найбільш ефективне для досягнення переваги, й невдовзі стає зрозуміло, що ставку треба робити на техніку й технології. Це найперша, напевне, риса всього нинішнього життя; проте зараз, у стані війни, за важкого напруження, це стає безперечним. І таке розуміння було, здається, ще за Першої світової.
«Війна машин, — а це відзначив Ернст Юнгер, — ведеться настільки потужно, що людина майже зникає у ній»9.
Отже, знову знайоме вже спостереження щодо «зникнення» людини, немов у Ніцше та Фуко, проте визначено й де саме вона нарешті «зникає». Це відбувається в її власному витворі, в отій великій машинерії, що виконує чи не найважчі завдання.
Певна річ, у сьогоденній війні таке технічне домінування може постати ще більш очевидним, адже зараз ідеться не тільки про засоби пересування, доставки й ураження. Це також і машинні засоби бачення, тобто здатності, що, здавалося, притаманна лише людині, від окремих і цілком автономних, якими споряджені різні дрони, — до космічної розвідки…
До того ж існують іще й потужні програми, де поєднуються ці зйомки, певні відомості та донесення. І виникає картина цілого фронту чи території; це схоже на згаданий нами пазл або відомий концепт, який Дельоз і Ґваттарі позначали словом «ризома»10.
Та, звичайно, найцікавішими стали дрони, що здатні вже самостійно (!) вистежувати та знищувати певну ціль. Адже спершу вони мають у «пам’яті» (знову дещо «надто людське») всі зразки тих об’єктів, які потрібно вражати; тож ідеться про сферу власне «штучного інтелекту». Й не можна не визнати, що людина таки «зникає». Сьогодні це виявляється за більшістю здатностей, які здавна вважали суто людськими.
І справа не тільки в обчислювальній потужності та масивах інформації, бо нинішні технології завжди будуються за принципами мережі, тож існують як інтернет або нейромережі. — Це така собі «матриця», що повністю домінує над окремими пунктами чи моментами…
Тоді щó залишається для людини? — Про це, вже на схилі свого життя, розмірковував і Фуко й говорив у лекційному курсі «Герменевтика суб’єкта» (Колеж де Франс, 1981-1982). У давньогрецькому мисленні він ясно зазначив іще не надто засвоєний, але глибинний мотив, і на відміну від описаного вже Gnōthi seauton, або «Пізнай самого себе», — це дещо суттєвіше й важливіше…
Тож Epimeleia heauton, або «Турбота про себе»11.
прифронтове Запоріжжя,
влітку 2026 року
Примітки
- Див.: Гегель Г.В.Ф. Феноменологія духу. К.: Основи, 2004. Розділ IV. Істина самовірогідності. ↩
- К’єркегор С. Або — Або. К.: Арій, 2025. С. 362. ↩
- Леопольд фон Захер-Мазох. Венера в хутрі. Львів: ЛА «Піраміда», 2008. – С. 91. ↩
- Foucault M. The Order of Things: An Archaeology of the Human Sciences. New York: Vintage Books, 1994, p. 387. ↩
- Дельоз Ж., Гваттарі Ф. Що таке філософія? Львів: Астролябія, 2015. С. 6. ↩
- Див.: Маркс К. Капітал. Т.1 // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. К.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1963. – Т. 23. ↩
- Derrida J. Of Grammatology. Baltimore: The Johns Hopkins University Press, 1997, p. 99. ↩
- Леві-Строс К. Первісне мислення. К.: Український центр духовної культури, 2000. – C. 269. ↩
- Юнгер Е. Війна як внутрішнє переживання. К.: Стилет і стилос, 2022. С. 131. ↩
- Див.: Deleuze G., Guattari F. A thousand plateaus: capitalism and schizophrenia. Minneapolis, London: University of Minnesota Press, 1987. ↩
- Foucault M. The Hermeneutics of the Subject: Lectures at the Collège de France, 1981-82. Palgrave Macmillan, 2005. ↩
