6-7 квітня Київ відвідала Світлана Алексієвич, Нобелівський лауреат із літератури 2015 року. Бесіди зі Світланою Алексієвич проходили в Національному університеті ім. Т.Г. Шевченка та Національному університеті «Києво-Могилянська академія», почесним доктором якого вона стала, а також у київській галереї «Майстер-клас».
Герої С. Алексієвич відверті, часто знищені ідеологією, яка протягом сімдесяти років маскувалася під найкращі ідеї. Радянська людина — інфантильна, безборонна, а водночас агресивна й жорстока, готова убивати й одразу ж просити пробачення за убивства. Радянська доба — це час культурно-історичної шизофренії, яка наклала свій відбиток на людські душі.
С. Алексієвич зауважує, що білоруська влада уже давно вдає, що письменниці нібито не існує: її не друкують, не запрошують на телебачення. Проте письменниця не тримає зла на свою країну, вона любить Білорусь і любить Україну: «Моя мама і моя баба – українки, я дуже люблю Україну. І коли я нещодавно була на Майдані і бачила фотографії молоді Небесної сотні, я стояла і плакала». «Письменник — це світ. У мене є світоглядні ідеї. ХХІ ст. — це час, коли людина легко перетворюється на звіра. Важливий перетин точок зору. Життя належить усім. Є час накопичення й хаосу. Кожен повинен кричати свою правду; у Достоєвського: кожен кричить своє. Але важлива температура болю. Страждання — це теж форма передачі інформації».
За С. Алексієвич, кожний має право розповісти про себе, кожному важливо надати слово. Вона узяла на себе роль психотерапевта радянської людини: вона вислуховувала кожного, не нав’язуючи своїх переконань. «Я уже все написала про червону людину, про людину радянську. Я більше не маю, чого сказати. Тому працюю над іншим». І цей проект називається «людина любові».
На думку Алексієвич, Путіна вдалося стримати тому, що сьогодні ми живемо у глобалізованому світі, де працюють санкції. Письменниця вважає: «Книжка має бути попереду масової свідомості. А коли ти переганяєш час, влада не може тобі цього вибачити, люди не можуть цього вибачити». І додає: «Треба вбивати ідеї, а не людей. Мені ближчий гандизм, пацифізм».
У світі, де так багато нелюбові, жорстокості, Алексієвич прагне зрозуміти кожного. «Ми відрами з себе вичерпуємо червону людину. Я не письменник катастроф. Я письменник червоної імперії. Ми просто були військові люди. І, по-моєму, російські люди й тепер військові», — підкреслює письменниця.
На її думку, радянська література не розуміла людини, а замість розуміння давала сурогат «людяності». Тому так важливо сьогодні, у новій літературі говорити правду. Письменниця вражена волею Надії Савченко, яку називає героєм нашого часу. Вона вважає, що тільки Україна завдяки майданам змогла зробити великий ривок із пострадянського простору, хоча на шляху до Європи нас чекає багато труднощів.
— Світлано Олександрівно, чому для вас сьогодні так важливо говорити в новій книжці саме про любов?
— Ми досі живемо з відчуттям поразки. Ми не змогли здобути свободи. Без кінця говоримо про неї. Але свобода була «ніби» формально. Живемо у варварські часи. Колись точно скажуть, що це були варварські часи — російська спроба зробити рай на землі. Тому сьогодні й потрібна ще одна книжка. Про любов. Сьогодні на сцену історії вийшов обиватель. Обиватель боїться. Тому й такий результат референдуму в Нідерландах. Залишається страждання. Ми — заручники культури страждання. І ти мусиш писати правду і бачити правду.
